«Пришестя» Володимир Дрозд

Читати онлайн роман Володимира Дрозда «Пришестя»

A- A+ A A1 A2 A3

Окрім зрубу, забрали клуню і хліви. Навіть ворота, і ті зняли, відтягли на Загальний двір. Од воріт залишилися дві ушули і дощатий дашок між них. Вони пережили війну, як не сутужно було з паливом. Мати казала, коли сестри пропонували викопати ушули і попиляти на дрова: "Невже ви хочете, щоб наш батько, ідучи з фронту, не узнав свого кубла та й пішов далєй?.. "Ми з дітьми ховалися під тим дашком від дощу, коли вже пізно було бігти на ґанок хати, що теж мав дощаний верх, напнутий на різьблені дерев'яні колони. З хати забрали усе, що можна було винести, ряденце — і те стягай з черені. Залишалась одна-єдина подушка, на ній спали сестри. Вранці прийшов Сиса з комісією, став коліньми на лежанку, смикнув подушку. Голівки сестер стукнулися об черінь. Той стукіт, хоч я чув лише розповіді про нього, досі стукає в моє серце, як попіл у серце фламандського героя з популярної колись книги. Моє одне з найперших, серйозних оповідань "Колесо" — відлуння того болю. Сиса, на пам'яті моїй, ходив у широчезному ворсистому галіфе, підшитому у матні і на сідниці шкірою. Понурий, злий, він усе життя протинявся в колгоспних підначальничках, а здох під тином, у вуличній ковдобині, захлинувшись багном, — п'янющий, повз серед ночі додому, але не доповз. "Осе вже наєвся і напився…" — казав мій батько. Батько був гордий, почувався в селі вільним митцем, майстром-колісником, чим більше його давили, тим впертіше опирався колгоспові. Один час працював у Чернігові теслею в обласному театрі, що, здається, і порятувало його від заслання в краї далекі й холодні. Усе життя згадував і дивувався, наче дитина, як у театрі із полотна, дерев'яного кола і лампи майстрували сонце, що сяяло зі сцени, ніби справжнє. Потім його знайшли і там, повернули в село. Закони були жорстокі, а колгосп потребував колісника. У голодівку тридцять третього сестри мої ліпили із землі "ладочки" і їли їх. Ті "ладочки" — теж печія біля пам'ятливого серця мого. Обоє померли порівняно молодими. "Хто винен?" — одвічне, риторичне запитання, на яке ніхто ніколи не дасть достовірної відповіді. Винуватити у всьому отаких, як Сиса, смішно і наївно, вони теж — жертви ідеології, яку нав'язали суспільству, і власної, природної жорстокості. Винуватити далеких, як боги, вождів? Але що змогли б зробити вожді без отаких, як Сиса? Власне, і вожді — породження Сис, жорстокості, заздрості і загребущості, які десятиліттями, а може, і століттями, акумулювались у суспільстві. Батько у всьому винуватив Бога, твердячи, що пастух череди відповідає за кожну корівку, за кожну вівцю в отарі, якщо вже він узявся пасти. У хвилини відчаю він вимахував перед іконами на покуті кулаком і докірливо запитував: "А Ти куди дивишся?!" Глибоко віруюча мати у такі хвилини сварила батька. Втім, по той бік смерті батько, здається, примирився з Богом. Він лежав у труні з таким просвітленим, умиротвореним обличчям, що навіть я, у ті роки, сімдесяті, принциповий, інтелектуалізований невірко, зрозумів: батькові за порогом смерті відкрилося щось таке, що нам, живим, не дано знати. Але вже й перед смертю батько просив хоронити його не з оркестром, як тоді увійшло у моду, навіть у селі, а з попом, і обов'язково занести до церкви. Хоч попів за життя недолюблював і насміхався з них. Шанував лише старенького панотця, який служив у Петрушині ще до революції, а потім, коли церкву революційне перетворили на колгоспний зерносклад, доживав у селі віку і частенько у нас гостював. Цей старий панотець, за свідченням батька, щось знав. Якось він зайшов до двору, а пес наш був відв'язаний і кинувся на нього. Панотець скрутив йому три дулі, пес скулився і втік у будку. Це вразило батька.

Колективізація обезкровила наше село, колись багатолюдне. І кодло Семирозумів, з якого наша мати. Один материн брат подався аж на Волгу, пропрацював усе життя на ливарному заводі, там, у Волгограді, і знайшов він своє останнє пристанисько. Сестри Ольга і Марія зуміли прилаштуватися у Чернігові. Тітку Марію я знав мало, після війни вона з нами не родичалася, хоч, кажуть, була дуже схожа зовні на мою матір, така ж рудувата, невисока на зріст, натоптувата. Тітка Ольга, навпаки, висока, ставна, справжньої козацької статури, та й характером — вроджена козачка. Висококваліфікована медична сестра, знана, шанована в місті. Колись, літ дев'ятнадцять мені було, я, скручений від болю, трохи не повзком добрався від редакції обласної газети до лікарні, в якій вона працювала старшою медсестрою. Легенького доторку її чутливих пальців до мого тіла було досить, аби поставити точний діагноз: гострий апендицит. За годину я уже лежав на операційному столі. Місяць пролежав з трубочкою біля боку. "Не я, а Матвіївна порятувала тобі життя, — казав хірург. — Якби вона сьогодні не вклала тебе на стіл, завтра уже було б пізно…" Я горів на роботі, того дня мав надиктувати друкарці статтю про жнива в Олишівському районі… Матвіївною звали тітку Ольгу і всі ми, родичі, в лікарні, де вона, владна, строга, підтримувала ідеальний порядок. Мешкала по війні у власному будиночку, на околиці Чернігова. Фронтовичка, вона на фронті одружилася з військовим лікарем, на фронті ж і овдовіла. Вдруге вийшла заміж за чудесну, душевну, м'яку характером людину, обласного земле-упорядника. На жаль, контуженого на фронті, геть глухого. Звичайно, і в домі володарювала вона, тут було чисто, як і в її операційній. Коли я їхав на "свій хліб" в Олишівку, одразу після випускного вечора, тітка Ольга покликала мене до себе, дала простирадла і ковдру. Пізніше, наїжджаючи, уже з Києва, до "рідних пенат", я іноді гостював у її домі. Пам'ятаю один вечір, коли в Ольги була і тітка Марія, я жадібно розпитував обох материних сестер про свого діда Матвія, прозваного Семирозумом. І Ользі, і Марії тоді було зовсім мало літ, але вони пам'ятали, як батько їхній змайстрував літака, з дерева, а крила — з напнутого полотна, злетів на ньому з клуні, перелетів через город і приземлився у вишеньках. Для мене Матвій Семирозум був постаттю майже міфічною, придуманою, я уже написав повістинку "Семирозум", і те, що політ Матвія Семирозума, десь на межі століть, справді відбувся, і ось, біля мене, свідки того польоту, мене глибоко вразило. Я обіцявся наступного свого приїзду до Чернігова узяти з собою диктофон і записати розповідь тіток на плівку. Але невдовзі помер батько, а там — і сестра Люба, я все рідше з'являвся в Чернігові, та й сам тяжко хворів у сімдесяті роки. Головне ж, попри усі уроки життя, замолоду здається, що люди — вічні, і я ще матиму багато нагод з ними поспілкуватися. Тихо, непомітно померла тітка Ольга, я дізнався про це десь через півроку, згодом і чоловік її одійшов до іншого світу, осиротів затишний, обплетений виноградом, будиночок на околиці Чернігова. У шістдесяті-сімдесяті роки я записав на диктофон спогади десятків, якщо не сотень людей, що й лягли (пізніше) в основу роману "Листя землі". Але рідних своїх, навіть батька, навіть сестер, не записав. Одійшов їхній час, зачинилися за ними двері, і вже до них не достукатися, не дійти. Один єдиний раз, здається, за все життя ми, з якоїсь нагоди, не пам'ятаю, зібралися у тітки Ольги, обидві мої сестри, батько наш і я. Довго сиділи за гостинним столом у вітальні, про щось буденне, житейське, теж не пам'ятаю, як у тумані вже, розмовляли. Тепер нікого з них нема на цьому світі. Вийшли з-за стола і пішли, тільки я залишився за тим столом, біля серванту з фужерами і порцеляновими слониками, модними тоді, інтелектуали мали їх за найпершу ознаку міщанства. Сумно і страшно мені, в самотині, сидіти за тим столом…

Виявляється, у матері ще був брат Іван. Я сам про нього дізнався лише кілька років тому. В Україну з Америки прилетів професор філології Рубчак. Тієї весни на Чернігівщині проводилися традиційні Шевченківські свята. Ми усі були у Седневі Чернігівського району і професорові захотілося побувати в моєму селі. Він добре знається на моїх писаннях, високо поціновує роман "Вовкулака", пропагує його на своїх університетських семінарах. Тоді ще на представників української діаспори в провінції дивилися як на посланців з іншого, не земного, світу, і районна машина закрутилася. Терміново оголосили про зустріч у Петрушинському клубі, прислали у Седнів колгоспну машину. І ось ми під'їздимо до контори мого рідного колгоспу "Шлях до комунізму", він, здається, і досі так зветься, незважаючи на усі суспільні переміни, наша провінція традиційна і консервативна. Біля воріт двору стояли петрушани, я підійшов, привітався. І раптом шофер Олексій Бурсим, не набагато і старший за мене роками, запитує:

— Григоровичу, дак ото той, сивий, із бородою, Семирозум?

Цієї історичної миті професор Рубчак якраз виходив з машини і уперше ступав на петрушинську землю. Він справді сивий і справді з борідкою. Я довго не міг зрозуміти свого земляка: розмовляли ми, як німий із сліпим.

— Який Семирозум?

— Дак балакали ж, що буде зустріч із Семирозумом.

— То я ж і є Семирозум, по матері.

— Дак нє, про Івана Семирозума, що колися в Америку виїхав, балакали. Ніби йон вернувся. Старі баби з усього села, яни ще його пам'ятають, позлазилися до клубу…

(Продовження на наступній сторінці)