«Пришестя» Володимир Дрозд

Читати онлайн роман Володимира Дрозда «Пришестя»

A- A+ A A1 A2 A3

Я "не примазуюся" до того викопного, доісторичного Хлопчика з фотографії сорок п'ятого року. Усі свої свідомі, дорослі роки я тікав од нього. Тікав, час від часу озираючись, і пришвидшував ходу. Тепер нарешті розумію: я біг по колу. І, виписавши коло життя, знову повертаюся до Хлопчика. Повертаюся у світ тіней. Бо уже нікого, про кого згадуватиму, нема на світі. Немає і Хлопчика, який котить по стежці вздовж призьби змайстроване батьком колесо, впевнений, що це він котить по небу сонце. Бо я — не він, давно уже. Інше, старіюче, догасаюче, витомлене земним блуканням тіло, інша душа в тій тілесній скриньці, інший розум. Що нас єднає? Хіба що печатка долі, як казала матері баба-повитуха, що приймала пологи, на лівій руці, великий родимий знак, а в душі — те ж наївне зачарування земним світом, яке дається, дарується нам один раз і назавжди і не зникає з набуттям тяжкого житейського досвіду. Зачарованість, посвяченість, обворожіння, віщунство, відьомство, перелесництво, нестандартність душі, — слів багато, але усі вони — приблизні, жодне з них нездатне виявити сутність явища, нема таких слів у людській мові — це назавжди. Це тільки твоє і більш нічиє. Кажуть, відьма свій тяжкий дарунок, своє знаття мусить комусь передати і передає перед смертю. Те, що єднає мене і доісторичного Хлопчика із очарованими очима, не передається нікому, навіть найближчим людям, навіть синові чи дочці, не передається із генами, не передається вихованням, воно хіба що повертається тобою після смерті тіла твого тому, від кого воно одержане, позичене, ким воно дароване. Куди і кому — ніхто того не відає достеменно. Є лише здогадки, прозріння. Які втаємничуєш навіть од самого себе, бо так прагнеш вірити в реальність чогось більшого, аніж земне комашіння людей, що уже і вірити боїшся.

Але поки що воно в тобі, те щасливе і гірке дарування, те знаття, для означення якого в людській мові немає слів, бо й саме воно пливке, інтуїтивне, хибке, химородне. Крутишся день за днем у колесі буденного, клопітного життя і забуваєш, що воно — в тобі. Нарешті, в один із днів опиняєшся наодинці із самим собою, на ходжених-переходжених тобою пагорбах, полях, де кожен кущ, кожне дерево і кожна бадилина вітаються до тебе, бо знають тебе уже не одне десятиліття. І настає пронизлива мить, коли тобі здається, що усе це ти бачиш уперше, бачиш іншими очима. Неначе дивом якимсь переносишся на іншу, незнайому тобі досі планету. Яскраво-жовтий від розквітлих царських свічок схил гори, із рожево-білими острівками соловейків, над якими гудуть, уже раннього ранку, невсипущі бджоли. Хвилясте, по видолку, пасмо вівса, густо-зеленого, в багатоколірних блискітках роси. Розлогий кущ полину на вівсяному полі, сизо-зелений, а може, зелено-сизий, а може, блакитний; його дрібне, рясне листячко вбирає в себе усі кольори — і землі, і неба, і трав, вбирає і — випромінює в душу твою чутливу, що бринить, як напнута туго струна. І яскраво сині очі землі — цвіт Петрових батогів, вздовж польової дороги, на гінких стеблах. І дзвіночки жайворонків над схилом, і щедре кування зозулі в лісі. А над усім тим — незворушна блакить небес, чудернацьки розмальована білястими хмаровиннями, які міняться, кучмляться, колобродять у герці з вітром-верхняком, ніби й зараз ось, цієї миті пензель Майстра в шаленому натхненні розмальовує неоглядне полотно. І душа твоя на якусь хвилю ніби залишає тебе, пливе в небеса, невидимим оболоком розпростоюється над тобою, інших слів не знайду, а тіло проймає солодкий, благовійний трепет. "Господи, який же ти незрівнянний, геніальний Майстер!" — шепчу я крізь щасливі сльози. Уже давно я не випрохую у Нього хоч якогось знаку, що Він є, чує мене, комашину земну. Бо знаю: оця неймовірна краса сотвореного Ним і творимого Ним світу, краса, яку не просто відчуваю, бачу, чую, а всотую, вбираю у душу свою, і є знак, що Він є і що Він чує мій зухвалий поклик, мою німу молитву. Обезсилений спалахом, усе ніби ватяне — і тіло, і душа, бреду зеленою полівкою, що покотисте збігає в лісистий яр, до Зеленого озера. Мій пес, мій Жульєн, зачувши слід зайця, чорною, меткою почварою стелиться по зеленому, скошеному схилові пагорба. Заєць на лисогорі, ніби дражнячись із нас, спинається на задні ноги, завмирає на мить, а потім, виписавши півколо, мчить в шалину. В озері срібною райдугою сплескується щука, потривожені хвилею жаби в очереті зчиняють лемент. Загогулисто, лунко, печально перегукуються у верховітті осокорів та верб іволги, а гай стиха мудро розмовляє з вітром. І перестає бути вигадкою, химерією, письменницькою фантазією давня мрія моєї душі після смерті тіла навіки залишитися на цьому зеленому Острові серед моря узвичаєної людської суєти, людських пристрастей, на цих пагорбах, у цих полях і перелісках. Моє тіло ще чеберяє по стежці над озером, а душа поволі розпросторюється по зарослих акаціями, дубками, кленами згір'ях, вона уже розчиняється, тоне в зелених хвилях живого світу, народженого Землею і Сонцем, і вже кожне дерево, кожна травина — це я, і кожна рибина в озері, і кожна жаба, і кожна іволга у верховітті — це я, і ця зелена стежка в зеленому тунелі гаю — теж я…

Безсилля слів. А можливо, тому, що тут — таємниця, перед якою безсилий куций людський розум, непроглядна завіса між тимчасовістю людського гостювання на землі і вічністю, тут — бездонна прірва між смертним тілом і безсмертною — вірю в це, попри все — вірю! — душею.

Але саме у ці свої пронизливі миттєвості на порозі пречуда, порозі, якого нікому із живих не дано переступити, я душею — найближче до Хлопчика з фотографії сорок п'ятого року. Бо те, до чого я тяжко доросту на схилі літ, він уже мав — від народження, ще не усвідомлене, не осмислене, зате незатьмарене жодними сумнівами і копирсанням у словах та міфах, зате живе, природне, від Бога.

Повертаючись подумки до своїх предків, що їх вихопив з темного потоку часу перепис другої половини вісімнадцятого століття, конструюю схожий перепис кінця сорок п'ятого року двадцятого століття. Якби такий перепис справді був, запис звучав би, приблизно, уже сучасною, без давніх канцеляризмів, мовою так: "Село Петрушин Чернігівського району Чернігівської області, біля болота Свин, за вісімнадцять кілометрів від міста Чернігова… На території села розміщений колгосп "Шлях до комунізму", є семирічна школа, клуб, бібліотека. Двір старий, у ньому хата одна, один, плетений із ліси, сарайчик. У цьому дворі живе колгоспник Григорій Дрозд, народжений у Петрушині, сорока семи літ, дружина його Параска Матвіївна, народжена в Петрушині, сорока п'яти років, у них діти: дочка Люба, дев'ятнадцяти літ, дочка Марія, шістнадцяти літ, син Володимир, шести років; у них орної землі та інших угідь нема, а є город біля хати і садок, має корову одну, курей семеро, промислів не має, а займається в колгоспі ремеслом колісним; він, Григорій ДРОЗД, із середняків, але виявляв класову несвідомість, до колгоспу вступив одним із останніх". Можливо, додалася б і така фраза: "Був розкуркулений".

Розкуркулювати особливо не було чого. Лише батьків — швидше внутрішній — спротив колективізації спричинив те, що обійстя розтягли. Так потім називали те розкуркулення в нашій родині. Спадкове — ремісники — і прадід, і дід Іван, і батько мій, що навчався робити колеса до возів у Халявинській ремісничій школі. І прадід, і дід збирали бригади теслярів, сокирників, плотників, як у нас казали, брали підряд у Чернігові. Залишки старого Чернігова, що їх не встигло ковтнути сучасне багатоповерхове, бетонове місто, оті усі дерев'яні, зелені, під червоними бляшаними дахами будиночки, на берегах Стрижня, від Котів до П'ятикутків, то слід моїх предків на землі. Дід Іван приходив додому тільки на свята, приносив дітям в'язанку бубликів, про це згадував батько. Чернігів ріс, зате власна хата вгрузала в землю. Була клуня, був хлівець, землі — лише коло хати, соток шістдесят, половину городу дід засадив садом. По межі садиби, прямокутником, у два ряди — вишні. І вишні, і яблуні, і груші, і волоські горіхи — усе добрих чернігівських сортів. У діда з бабою було четверо синів і дочка. Григорій, наймолодший, залишився в батьковій хаті. Наталку віддали заміж у село Звеничів, Денис пристав у прийми у сусідній Чортирийці, Андрій відбив у чоловіка сільську вчительку і переїхав до Остра, близько Києва, Василь скінчив школу лісничих і все життя пропрацював у містечку Корюківка на півночі Чернігівщини. Наприкінці двадцятих років саме Василь виписав у лісництві деревини на нову хату моєму батькові. Поставили зруб, накрити не встигли, почалася колективізація. Зруб муляв очі місцевим начальникам, його забрали в колгосп, доточили сільський клуб. У шістдесяті роки той зруб порятував життя багатьом моїм односельцям. П'яний колгоспний шофер розігнав машину і вгатив нею у пристінок, викладений з нашого зрубу. Деревина була добра, дуб і сосна, стіна не впала, не розсипалася, тільки нахилилася. У клубі було повно людей, показували кіно.

(Продовження на наступній сторінці)