І казав їй вітер, а вона уранці людям із села Козероги його слова переказала: "Єстяка між Замглаєм і Чорним лісом болотина, Чорним ручаєм оперезана. На тім бузгора-ці — ваші коні, спутані, пасуться. І той, хто їх вкрав, прийде по коней ночі нинішньої. Але не вбивайте його, не беріть гріха на душу, а приведіть перед очі мої. А як мене не послухаєтеся, буде вам хужей".
І послухалися люди з Козерогів Уляну Несторку, не забили до смерті конокрада, як водилося досі, а привели його на хутір, до двору Уляниного.
А се ж бо йон і був, Демид, молодній син Мартина Волохача, Вовком здавна прозваного. Се йон по коні на болотину, за Чорний ручай прийшов.
Водилося, водилося сеє за ним і ранєй, люди знали, тольки не попадався досюль. Змалку прозивали його Вовчарем за норов його лихий.
Од кореня се, од кореня…
Мартин Волохач і правда найболєй з усіх дєток своїх до його душею хилився, по Мринах із Сидорами попоїздив, покуль відстрочки йому добився, щоб на війну не взяли…
А як привели люди з Козерогів Демида, Вовчарем змалку прозваного, до двору Уляни Несторки, і Мартин прийшов. Упав Мартин на коліна перед Уляною і заплакав: "Багато зла я робив тобі, Уляно, а тепер щастя моє батьківське — у волі твоїй". А Демид, син його, чорний від побоїв, очей од землі не одривав. І мовила Уляна Несторка, зирячи повз Мартина, що колінкував перед нею: "Не суддя я сину твоєму, хай люди судять його".
І зібралися мужики пакульські, і одягли хомута на Демида, сина Мартинового, і впрягли до плуга, і орали ним вигон, батогами по плечах постьогуючи. І хоч здоровань був Демид, ніхто з ним у селі не міг силою потягатися, коня на спір піднімав, а скоро пристав він у борозні: вигон досі ніким не орався, і земля наприкінці літа була наче камінь. Тоді припрягли в плуга й Мартина Волохача, аби спокутував батьківську провину, що син красти навчився, а не роботу робить. І дивилася на Мартина Волохача та сина його Демида, як вони орали вигон, Уляна Несторка з дворища свого сухими очима.
Три борозни вони проорали, а тоді відпустили їх люди.
А серед зими зібрався сход сільський, щоб землю багатирів ділить. Кликали й Кузьму, сина Семирозумового, але не пішов Кузьма до зборні, бо корова телилася. Тяжко корова телилася, і голосила Марусина над коровою, як над покійником. Заходила до хліва Уляна, штовхала корову пучками в перенісся, примовляла: "Господи, поможи се теля зродить, як ти сам, Боже, велів". Але не помагалося. Страждала корова, стогнучи, наче людина, і Кузьма страждав разом з нею. Аж по обіді з'явилося на світ теля, крупне, опецькувате. Зітхнула корова легко, і Кузьмі розвидніло. Як заносив теля до хати, постукав мокрим ще телячим лобиком об причілок, щоб гладке росло, і сунув йому до рота соломину, аби паші не перебирало. Робив, як мати навчала, як споконвіку людьми робилося.
Аж тепер, з ночі ж бо біля корови сидів, вийшов на ґанок, люльку розкурив. І земля, і хати та дерева, і низьке хмаристе небо — усе було в білому, наче на смерть вбралося. І бігли діти вигоном по містку через Білорічицю, повз двір Семирозумів до воріт Мартина Волохача, стукали в глухі дошки, гукали через високий тин: "Тітко, тітко, вашого дядька і дядька Демида з іншими дядьками у Глинище повели, стрілять будуть!.." Вибігла з хати Мартишка, розпатлана, в самій кофті, і побігла вона полем засніженим у бік Вишневої гори, у підніжжі якої — Глинище, побігла вона з криком плачним: "Ой людяки, та що ж ви такоє задумали! Се ж бо — мої родненькі, се ж бо — мої кровиночки!"
Висипав Кузьма присок з люльки на білий сніг, сів охляп на кобилу і погнав Русалку навздогін Мартинисі, а Марусина кричала з ґанку услід йому, щоб не ліз, куди його не просять, не шукав біди на свою голову і на голови дітей своїх. А як обігнув Кузьма гору Вишневу, побачив з узвишшя: понуро бреде гуртик людський до Глинища, а півколом за ним—ланцюг людей з гвинтівками навпереваги. Від села, від хуторів на Болотниці та Муравиці жінки і діти бігли, голосячи. І здавалися люди з узвишшя, серед поля білого — мурахами, і дивувався Кузьма, син Семирозума, малості їх, з. ще більш дивувався силі їхньої ненависті й любові їхньої.
А як підскакав Кузьма ближче, озирнувсь на нього Борис Говоруха, Портартуровцем прозваний. Збоку вік ішов, у кожушку новому, ременяками перепоясаний, а лице суворе, застигле, наче з каменю сірого витесане: "Що, Кузьма-миротворець, примчав глитаїв од народного суду рятувать?! Не хочуть вони добровільно поділитися земелькою з бідним людом, а ми для них півтора аршина не пошкодуємо…" Скочив Кузьма з коня, а валка уже в глинище входила. Звідси на цегельню білу глину возили, і біла стяга розчахненої кручі нависла над гуртом тих, що попереду ішли. "У таке врем'я легко, Борисе, людяцьку кров пролить! Тольки ж з крові кровиця і виросте, і довго ще нам та дєткам нашим тую ниву жать!.." — гукнув — як у пустку. А вже передні під кручею стояли, ї повернулись вони обличчями до тих, хто їх сюди привів, і побачив Кузьма П'явку старого, Колумбета, Отроха, Кияницю та двох Волохачів, батька і сина. Тут крикнув Говоруха, скільки голосу було, аби усі у полі вчули: "Хіба не вони у шостому годі в людяк, які очима Гаврила Латки щасливу Горіхову землю побачили, з рушниць пуляли і в яру, під Холодною горою, добивали кілками? Хіба не вони твого, Кузьмо Несторовичу, вітчима на шибеницю підсадили? І сестра твоя Оксана не без їхньої помочі смерть у снігах знайшла! Ще ж ти жалієш сих людоїдів жалістю безкласовою?! Хоч і в тюрмі ти сидів за режиму царського, а не пойняв нічого у жисті людській. Бо тепер так: або ми, або вони. І не заважай нам вершити суд революційний!"
Тоді простер Кузьма, син Семирозума, рук" свої до людей озброєних: "Подумайте-бо, що ви чините! Не дасть гвинтівка вам ні землі, ні волі, ні щастя!" І прокричав в обличчя Кузьмі Савка Малаха: "А яни думали, як мого батька в тюрягу спроваджували, де йон і душу Богу оддав?! А думали яни, як гнали нас під німецькі кулі, а синки їхні у тилу відсиджувалися та дєвок портілі?!" А вже командував Говоруха, Портартуровцем прозваний: "Загін, до стрільби по класових ворогах приготуйся!"
І ступив Кузьма під кручу, до тих, у кого цілилися, і був він сьомий серед них. І глянули цівки гвинтівок у його очі, але не було в його очах ні страху, ні передчуття смерті. "По глитаях пакульських і їхніх жалісниках — плі!" — гукнув Борис Говоруха. І сійнули кулі над головами сімох, що стояли під кручею, і осипалася біла глина, навпереміш із снігом, на голови їхні. І зробився Говоруха ще біліший, аніж був завжди: "Що ж, людяки, пожаліли ви кровопивців своїх сьогодні. Але, згадаєте мене, завтра вони вас не пожаліють. Бо час такий наступив: як не ми їх, вони нас на той світ одправлять…" І пішов, похнюплений, у поле, навстріч жінкам і дітям, що бігли од села. І пакульці з рушницями слідом понуро рушили.
А як ішов Кузьма до кобили, що, сполохана пострілами, одбігла у видолок, сказав йому вслід Демид, син Мартина Волохача: "Ну, сусіде, спасибі! З того світу ти нас вернув, за мною — борг". І одказав йому Кузьма так: "Не треба мені дяки твоєї. Не для тебе се я робив, і не для них, павуків сільських. А робив я се задля тих, з кого ви кров смоктали, бо не знають і вони, що чинять. І ще — задля вічного сяєва небесного, бо душі людяцькі — краплі його…" І засміявся йому вслід Демид, Вовчарем прозваний, як уже од'їхав Кузьма, засміявся Демид сміхом зимним: "Правду кажуть — у голову контужений…"
Був ранок морозний, тихий. Дим з печей білими, наче з панського дому, колонами підпирав небо. Топити люди мали чим, лісів уже ніхто не охороняв, аби руки. Кузьма гній викидав з хліва, коли повз двір шляхом Чумацьким повервечилися хури з домашнім скарбом панів Журавських. На передній хурі сидів поруч з візником сам Костянтин Журавський, син давно покійного пана Опанаса. В офіцерській шинелі він був, але — без погон. За ним, у простих санях із спинкою, їхала обкладена з усіх боків подушками баронеса Наталі. Давно не бачив її Кузьма і подивувався, яка пані стара й немічна зробилася. А ще ж жило на дні його пам'яті, як гуляв Опанас Журавський з юною баронесою у панськім саду, а вони з матір'ю та Оксанкою тоді у флігелі жили. Баронеса тримала на колінах, хутряною повстю застелених, велику ікону, і сльозилися очі її. Звично вклонився Кузьма, але пані навіть не кивнула у відповідь, лише ковзнула по нім очима, злі були очі її, хоч і в сльозах.
Розтанула валка за селом, у тумані морознім, а скоро примчав на хутір Савка Малаха, комітетчик, сказать, аби спішили усі в економію— добро панське ділити. Не пішов Кузьма, син Семирозума, а Марусина його побігла, у гурті з бабами хуторськими. І пригнала вона надвечір у двір телицю та двох овечок. І сварила вона Кузьму свого, що не пішов на панський двір, ондечки Матвій Мохнач, сусіда їхній, шафу із дзеркалами одхопив, прямісінько з панської спальні, а їй лише стілець і дістався, бо не проштовхнутися було, хапали, хто що бачив.
(Продовження на наступній сторінці)