І казав Кузьма, син Семирозума: "Коли б так було, щоб ані в кого з людей на землі очей не було і не знали вони, що таке— очі. І ось сталося так, що одному з людей очі прорізалися. І розказував, у кого очі з'явилися, який-то ліс — зелений, а небо — голубе, а грозові хмари — чорні, а блискавки в хмарах — наче нитки золоті. І ніхто б з людяк на землі єдино зрячому не повірив, а сміялися б вони з нього, бо ніхто досі такого не бачив, і не знав про таке, і не думав, що такеє може буть. А тади прогнали б його од себе або й убили б, бо сеє в природі людяцькій — проклинати, хто інак думає, і більше знає, і далєй бачить. Хіба не так і я теперечки: одкрилися мені очі, і розказую я людям про теє, що бачу новими очима своїми, вони ж мені не вірять, бо ніколи такого не бачили, і ладні убити мене, аби лише я мовчав, не тривожив сонних душ їхніх".
І казав Кузьма, син Семирозума: "Сила єстяка — розуму не треба, як у нас у Пакулі гомонять, калі з людяки дурноверхої сміються. А вся наша жисть теперечки на силу повертає, не на розум. Навчилися ми з рушниць пулять і думаємо, що тільки й правди на світі, що в іншу людяку вцілити. Насильство — се як вода прибутна, із жмені розталого снігу велика й страшка повінь починається, а потім виходять ріки з берегів, і все на своїм шляху вода руйнує й зносить. І товстопузі, і хто нас, сіряків, супроти них настроює, а був я по тюрмах та засланнях, наслухався й набачився, усі мріють на трьох штиках, як на трьох китах, землю тримать, аж тади, мовляв, люди на землі щасливими стануть. Але нікого ще штики щасливими не зробили. Вогонь — йон усе спалити може, се правда. Але трава на попелищі з кореня старого,
що глибоко в землі, проростає, і така ж вона точнісінько, як і та, що вогонь спалив. І треба про корінь дбать, калі хочеш, щоб на попелищі новина виросла. А коріння людей — се душі їхні".
І ще казав Кузьма, син Семирозума: "А батьківщина душ усього сущого й живого — вогняний світ донкою а земл;. Невидимий йон для ока людського, і тольки сонце, місяць та зорі — віконця оселі його. І як летять душі на землю дощем вогняним, не для утіхи летять вони, а для великого випробування. Кажуть попи у церквах про чистилище, дак земля і є чистилище для душ наших. І від наповненості наших душ добром чи злом доля світу залежить, бути йому, світові, чи не бути. Бо повертаються душі до оселі вогняної, наче бджола у вулик, тільки ж не мед вони несуть, а добро або зло. і від душі, наповненої добром, ясніше стає у світі, а кожна крихта зла вихолоджує й тьмарить його, і сонце вихолодає, кінець світові наближаючи. І кожен з нас мусить так жити на землі, щоб тепло і світло добром примножувати, а не злом — холод смертний. Якщо хочемо, щоб онуки наші, і правнуки, і ще багато колін людяцьких життю земному раділи…"
Так вони бесідували. Кузьма більше говорив, а професор більше слухав. Коли ж прийшов час у військову прокуратуру одписувати, професор мовив: "Не знаю, Кузьмо Несторовичу, хоч і багато слухав тебе, де там душі проживають після смерті тіла — на Сонці чи на Місяці, і чи душа пса або куща крапив'яного справді рівноцінна людській душі. Усе життя своє навчаюся я наукам різним і мудрим, але чим більше навчаюся, тим більше розумію: як мізерно мало ще ми знаємо! Бродимо ми по темній кімнаті з кутка в куток, стіни обмацуючи, як сліпці, і переконуємо себе, що це — весь світ. А насправді, можливо, світ лише по той бік стін і починається. Се — так. Але знаю й інше: якщо я тебе, Кузьмо Несторовичу, визнаю дужим, доведеться мені, за логікою речей, переважну більшість людей на землі визнати розумове хворими. І ще знаю: якщо визнаю тебе дужим — завтра тебе влада на довгі роки запроторить до в'язниці чи й розстріляє, бо судитиме тебе військовий суд. І через те одпишу я начальникам твоїм про тяжку хворобу твою душевну в результаті контузії фронтової. Тож звикай до обителі нашої, бо тобі ще у ній буть і буть. І хай не давить на душу твою, що ти — в божевільні, божевільня-бо тепер — увесь світ, і невідомо, чи піде йому ближчими роками на поправку, чи піде на гірше…"
І наказав професор випускати Кузьму Терпила у двір лікарні і давати інструмент йому, щоб роботу робив. І робив роботу Кузьма, яку йому наказували робить, там — вікна, там — двері, там — піч, бо усе він умів. А в палату вертався пін лише на ніч. І написав він Марусині у Пакуль, щоб провідала. Довів її язик до лікарні, і побачила вона у дворі божевільні чоловіка свого, і заплакала гірко, бо не схожий був Кузьма на себе колишнього. А Кузьма поклав свою посивілу голову на плече Марусини і сказав: "Не плач, жонко, бо тілом я постарів, а душа у мене молодша нині, аніж була, коли хрестами царськими перед тобою та сусідами видзвонював". Але не розуміла його Марусина, а ще гіркіше плакала, думаючи, що це вже Кузьма після контузії заговорюється…
І пробув Кузьма в божевільні до пізньої осені, а тоді відпустили його.
Дак се уже послі перевороту у Пакуль йон вернувся.
Тади багато наших верталось, бо армія розбігалася.
Хто тольки воші та тиф і приніс, хто — з ружжом, а Савка Малаха — дак той кулемета од самого Мрина волік. Я очерет у болітці під Страхоліссям косила, бо уже підмерзло добряче, аж йон теліпає із тим кулеметом. "Савко, — запитую, — дак ти з війни чи на войну?" А йон і одказує мені: "Война тольки починається. Не буде куди миру дівать, як воювать перестанемо, хоч уже й багацько в землю поклали…" Я й зажурилася-зажурилася, бо у мене ж синочки, як дубочки, підростали. А надіялася ж, що хоч їх погибель обмине, як батькові їхньому довелося десь у Галіції головою накласти.
Як зачула я про Кузьму, прибігла до них — може ж, про Артьома де по світах що дізнався. А йон глянув на мене так, наче душу мою наскрізь очищами своїми пропік, глянув і гомонить: "Виглядай Артьома свого, уже йон близько, радість неждана тобі на роду написана". Вибігла я з хати, ніг під собою од щастя не чую. Уже б шляхом-Чумацьким навстріч Артьому своєму литки гострила, а Марусина слідом вийшла та й каже: "Не вельми ти його словам довіряйся, не рви собі дишу. Контужений йон у голову, Кузьма мій, чула ж, мо, що в дурному домі од самої весни пробув. Хоч соромилася я, казала усім, що в тюрмі йон безневинно. Щось із ним страшкеє зробилося, уже й Бога нашого не визнає, на сонце, як на ікону, молиться". Калі ж вийшло, як Кузьма гомонів, хоч і контужений. Минуло трохи днів, а вже під зиму сеє було, виганяє свекруха мене і дєток моїх малих з хати. Осе, думаю, плачучи, радість неждана, сином Семирозума обіцяна… Посіли ми на призьбі, ноги під себе поховали, сидимо. Аж іде городами, наче од лісів Синявських, старий зарослий чоловік. Обличчя його худе і чорне, як земля, а воші по ньому зверху повзають, та такі ж як біб воші. "Пустіть, люди добрі, — каже, — переночувать". Я сльози витерла і гримнула спересердя: "Самим осьдечки нема де ночувать! Бродить вас тепер попідтинню, як собак. Іди одсюль і вошей на моїх дєток не сій!" Опустився йон як стояв на землю мерзлу і заплакав: "Жонка родна не познала, дєтки родні одвертаються…" Упала я тут коло його, коліна йому обнімаю, уже й чорноти і вошей на нім не бачу: "Артьомчику, радний, таточку наш!.." А се йон із полону вернувся, ночами плуганився через ліси-болота. Ось вам і Кузьма, контужений у голову. Судьбу людяцьку, наче карту, бачив.
А се вже стали повсюль землю у панів та в тих, хто багатшенький, одбирать. І прийшов до Кузьми Борис Говоруха і каже: "Кузьмо Несторовичу! Хоч і дім у тебе як писанка, на все село дім, а бідняк ти бідняком, тольки руки твої золоті — багатство твоє. Іди до нас у комітетчики, бо такі люди новій власті потрібні. Іди в комітетчики, будемо землю ділити по справедливості, будемо одбирать награбоване". А Кузьма, син Семирозума, йому й одвічає: "Свого не віддам, бо цими ось руками зароблено тяжко. Але й чужого я не візьму, бо чужим куснем ще ніхто ситий не був. А власть вайла — вона тольки на злість, помсту й силу надіється і нічого доброго не дасть людям, а дасть тольки нове горе". — "Ти ж, Кузьмо Несторовичу, не в Марусини під спідницею усі ці годи сидів, а світу набачився і знаєш, який бардак на землі нашій зробився, — казав гість. — Через теє і власть більшовики узяли, щоб людякам лад дати і луччую жисть. А без кулака міцного, без штика і картечі як той лад ладнать?" — "Кожному треба по совісті жить, як душа його підказує, бо в душі усе записано, і тади тольки буде лад між людяк і жисть луччей стане". — "Гомониш ти словами дня учорашнього, Кузьмо Несторовичу. Конєшно, совість — у кожного є, і в пана Журавського, і в Колумбета чи П'явки, і в мене. Тольки ж підкладка в тої совісті різна— класова підкладка… А душу ми, більшовики, скоро декретом одмінимо, як пережиток старого режиму!.." — грюкнув Говоруха дверми, і болем йон не заходив до Кузьми. Це сама Марусина мені розказувала, як жива вона ще була.
А як не було ще Кузьми в Пакулі, а був він у божевільні, припливли до Уляни Несторки люди з села Козероги, що за лугами сиволозькими, за Чорним лісом. Припливли вони і кажуть: "Гомонка котить між людяк, од села до села, що ти, тітко, щось знаєш, на три метри крізь землю бачиш. Дак поворожи нам на коней, бо троє коней наших уночі вкраде-ііо". Кинула Уляна карти, але німі були карти. І мовила вона до людей з Козерогів: "Приходьте завтра. Бо добре сховано коней ваших". І вийшла Уляна опівночі на Крукову гору, І розмовляла з вітром, як із людиною, а дув вітер із сівера.
Так-бо, так-бо людяки бальбочуть.
(Продовження на наступній сторінці)