Дак се десь скоро по тому, мо', через зимочку якую, як лісовиків на острові Варяговім постріляно, і дядько мій Левко Жила у село повернувся. Із війська червоного. А був мій дядько сином Антона Жили, що його ще у дев'ятсот п'ятім, як великий розор Пакулю був, у кручі каральники царські свинцем нагодували. Так що дядько Левко заслужений був перед властю уже сею — у другому коліні. І нікого й нічого йон не боявся. От про кого б кіна знімать і книжки прочотні придумувать, нічого б люди не робили тольки б дивилися та читали! Молодьонком безвусим йон громадянську війну почав, у загоні партизанському, у лісах Синявських, а тади пройшов крізь полум'я її наскрізь, як голка крізь шитво. І жодна куля, жоден осколочок його не зачепили, хоч не один раз йон у порожні блимавки смерті заглядав і з жистю молодою подумки прощався. Але іншеє на роду йому написано було, видать. Під Єлисаветградом, розказував, на них налетіла кіннота генерала Шкуро, вони останніми відступали. А дядько тади за вістового у командира полку був. Підвів йон командирові своєму героїчному коня, а сам уже на коні був. А командир був повнотілий, тлустий, підтяжки носив. Як вилазив йон на коня, підтяжки порвалися, і герой війни громадянської заплутався у штанях, не встиг їх натягти. На очах у товаришів бойових біляки зарубали його. А навколо дядька мого і піших ординарців зупинилося аж семеро білих офіцерів. Офіцер вирішив першим Левка Антоновича обеззброїти, бо йон на коні був, А'дядьків карабін був на бойовому взводі. Офіцер руку простяг, дядько покірненько так карабін подає, а сам на курок натиснув. Попав офіцерові у шию, той і упав на сніг. А ординарці і собі — стрілять. Дак тольки командир полку і загинув у тім бойовім епізоді громадянської війни, бо заплутався у власних штанях.
Ну, а як сеє усе скінчилося, як потомилися людяки одне одного сікти, мов капусту, дивізію їхню розформували, мо', се уже у годі двадцять третім, якось що — під зиму. У Брянську вони стояли. Вишикували дивізію, парадного марша заграли на повну силу, командир подякував за службу і побажав бійцям здоров'я. І йдіть собі, куди очі бачать. А трьом героям, серед них — і дядько мій, командир вручив направлення до Київського військового училища зв'язку. І поїхали вони, утрьох, попрощавшись із бойовими товаришами своїми. А пересадку, з поїзда на поїзд, випало їм робити на станції Гребінка. Видали їм тамочки по шматочку чорного, як свята земля, хліба. Подивився дядько на той хлібець глевкий, згадав, що в Пакулі землю розділили і його пайка тамочки є (а йому до війська батько мій одписував — трохи грамотний був), подивився, подумав-подумав, та й повернув додому, у Пакуль. "За віщо ж, — душу собі розколупує, — воював я чотири годика, як не за тую земельку?!" А може, то йон так розказував, може, і горілочка йому підсобила станцію призначення у жисті своїй помінять, бо за війну сильно йон розохотився до горілочки, спину не знав. Як приїхав дядько поїздом із Гребінки у Мрин наш, на сьому і підковзнувся. А мав йон револьвера системи "наган", тим наганом його за хоробрість нюиіо сам Троцький нагородив. Тади рядових героїв болєй особистою зброєю нагороджували, орденів було мало, тольки для начальників. Примчав Троцький у прифронтову зону, се червоні відступали, у броньованому, ще царському потягові, трьох панікерів, з-поміж вищеньких. власноруч розстріляв на мітингу, а трьох бійців нагородив, за хоробрість їхню і відданість світовій революції.
Дак добрався Левко Жила до Мрина, а там тинявся по базару, роздивляючись, чи нема якої підводи з Пакуля, щоб під'їхать. Ну, і наковтався самогоночки у рядах базарних. І запекла печія у його душі, переможною війною розбурханій: усе, з чим воював, про комуну мріючи, піною непманівською навколо зійшло, торжествувало і скалилося золотими червінцями. Дак став йон, у шинельці своїй та однорогій будьонівці, посеред майдану базарного, і пуляв з нагана, куди очі бачать, над ларьочками та крамничками непманівськими, матюкаючи нову політику. Тут усе сполошилося, набігло міліції, одібрали в Левка Антоновича нагана, тольки кобура та перевісь шкіряна і залишилися на цім. Дак добре, що ні в кого не влучив, його трохи помололи між жорнами міліцейськими та й відпустили — як заслуженого героя війни.
Се уже трохи пізніше, як самого Троцького за штани узяли, а на троцькістів полювали, як на звірів, розплатився йон жистю за язик свій довгий, і геройство колишнє не порятувало. Хоч ніяким троцькістом йон і не був ніколи, а язиком п'яним ляпав ускрізь: "Як воювали ми на фронтах громадянської із класовим ворогом, ніхто Сталіна і знати не знав, а вели нас до перемоги світової революції товариш Троцький з товаришем Леніним. Уже, здається, і сил ніяких у нас не було, а виступив товариш Троцький на мітингу — де й сили взялися, рвонули ми в наступ і рубали біляків, наче капусту!" А тади назвати було Троцького товаришем — уже контра і запроданець. Дак Нестірко ж перший і заклав його перед депеушниками, хоч перед тим були — нерозлийвода. Заклав йон дядька мого не для того, аби вислужитися, такого за Нестірком не водилося, а через відданість свою вождеві пролетаріату і біднішого селянства товаришу Сталіну. Правда, і сам невдовзі підковзнувся на слизькій ідейній дорозі…
Дак забрали Левка Жилу, бойового дядька мого, серед ночі, аж п’ятеро міліціонерів за ним приїздило, знали, що вояка добрий. Зв'язали руки йому попереду і ноги зв'язали, поклали, наче колоду, на сани та й повезли крізь ніч. Віз його Бомба, комсомолець і активіст, із Нестіркової команди, а навколо — п'ятеро міліціонерів кінних. Дядько у темряві вірьовку на руках перегриз, тади ноги якось розв'язав. А саме Страхолісся минали. Скотився Левко Антонович із саней, до лісу кинувся. А сніги тої зими глибокі упали, легкості ж колишньої уже не було у дядька мого героїчного. Провалився йон у сніг сипучий по груди, тут його міліціонери і розстріляли, наче мішень диктову на стрільбищі. Тольки і прохрипів йон: "У, гади, контра проклята!.." Се уже Бомба розказував батькові, під чарку. І тіло у Мрин повезли. Де там його прикопали, у якій братській могилі, ніхто не знає, та ніхто і не допитувався сильно. Люди тади уже й тіні своєї боялися, добре їм Сталін на язики наступив чобітьми своїми.
І залишилося од дядька мого тольки пожовкле фотко часів громадянської війни. Батько довго його на горищі ховав. Уже як Сталін помер і сеє все почало потроху мінятися, уніс у хату і в рамку сімейну за скло притулив. Троє червоноармійців на тому фото. Двоє — з трилінійками між колін, у солдатських шинелях, у ботинках з обмотками, у армійських папахах, а дядько мій, посередині, тримає в руках кавалерійського карабіна, без штика, на плечах — офіцерський бушлат, знятий із якогось біляка рослого, бо — до колін йому, червоний бант на грудях, зірка на будьонівці. А лице — зовсім юне, майже хлоп'яче, в очах усміхнених — наївність і цікавість дитяча до світу сього жорстокого. Народився йон на межі століть, зовсім молодьонком — воював, за червоних, а убили його свої ж таки, червоні, у снігах страхоліських, чи не в годі двадцять сьомому. Батько мій, було, як вип'є добре, заплаче слізьми п'яними, братеника свого згадавши, та й мовить: "Смерть йон сіяв, болєй нічого у жисті не знав і не умів, і для себе смертоньку викохав, виростив…"
Сходилися вечорами сільські хлопці та дівчата, що їх Нестірко до комсомолу вписав, сходилися до клубу, що його Народним домом називали, як додому. Розпалював Нестірко грубку у боковушці своїй, де й спав на дощатім тапчані, шинелькою вкрившись. Хлопці самосад курили, смердючий дим у челюсті грубки видихуючи, дівчата лушпинням гарбузового насіння на земляну долівку плювалися. Нестірко читав уголос "Азбуку комунізму" Бухаріна і роз'яснював, що у цій книзі, написаній одним із вождів світового пролетаріату, уся мудрість людства, інших книжок можна і не знати, якщо цю завчити напам'ять. І завчали, по рядках, по сторінках, як діди та батьки їхні — "Отче наш". Якщо приставав хтось новенький до їхнього гурту, вимагали, аби приніс із дому ікону, хоч одненьку, коли ще батьки такі несвідомі, воліють молитися старим богам. Тоді Нестірко діставав сокиру з-під тапчана, здіймав угору руки і казав глумливо:
— Гей, ти, божисько! Дивися з неба, як я зараз твій образ нерукотворний, що його стільки поколінь темних людців виціловувало, прагнучи милості твоєї, рубатиму на цурки! Якщо ти справді є, а не вигаданий рабським розумом, зупини мене, зроби сухоруким, убий на місці, зітри на порох, я тебе не боюся!..
Хлопці зосереджено дивилися на сокиру в правиці Нестірка, полум'я, що палахкотіло у грубці, милувалося на себе в лезові і криваво скрапувало на долівку. Дівчата нишкнули по кутках, струсивши лушпиння з подолів. Нестірко ставав коло грубки навколішки, підкладав дровеняку і колов лезом сокири ікону на дрібні, тоненькі тріски. Спершу відколював крильця янголам навколо образа Божого, відтак самих янголів розсікав навпіл, Святу книгу в руках Божих стругав по літерках, а потім цілив сокирою так, щоб тріщини розчахували, випивали очі Христові. Якщо ж ікона траплялася давня, на дошці трухлій, поїденій шашелем, з насолодою хрускав нею об коліно і кидав половинки у жерло грубки. Тоді підводився переможно, величався у відблисках вогню і казав регочучи:
— Ну, що мені поробило опудало небесне? Бо його страх людський породив, і тольки. Нема страху у розумах розбуджених революцією людей — нема і примари на небі. Є тольки жисть земна, яку ми в комуні зробимо щасливою і радісною…
(Продовження на наступній сторінці)