Дак недовго і проживав у неї Нестірко, а перебрався йон у боковушку, до клубу сільського, тамочки днював і ночував, нову жисть, що увірував у неї, як у царство небесне, у Пакулі вибудовуючи. А як зліпив йон комуну тую у колишньому панському помісті, була йому комуна і за жонку, і за облюбницю, і за господиню. Тади комуна розбіглася, і знов йон зостався один, як вовк…
Як у воду дивилася Уляна щодо Кузьми свого, а мо', — і дивилася.
Тольки врем'я могло вилікувати Кузьму, сина її, од скабки болісної у серці. З весни до осені пізньої столярував йон у тіятрах мринських, а під зиму — додому вернувся, і вже не упізнать було. Дак мало хто сеє знає, а я — знаю. Прийшла до мене Уляна Несторка, а я їй небогою доводжуся, сестри її двоюрідної дочка. Прийшла до мене Уляна, се уже на заході літа, се уже ми оджнивували і картопельку викопали, прийшла і гомонить: "Ти, небого, із жонкою Сави Малахи, покійного давно, подружуєш. Зроби так, аби ви удвох до базару у Мрин чеберяли. А через хутір ідучи, і мене в напарниці покличете. Бо давненько я Кузьми свого не провідувала, усе нема коли за роботою та дєтвою…" Ну, у мене розум — не куриний, я усе туточки і пойняла. І зробила я так, як вона просила. А Наталочка, жонка Сави, замученого лісовиками, красивенна була, і блюла себе, хоч і вдова, як незайманка. Вихвостівські дєвки на вроду у всьому Краї славляться, і роботайли справні, а Сава її із Вихвостова привів. І осьдечки бредемо ми у Мрин, утрьох уже, і Уляна гомонку нашу усе на Кузьму свого навертає, як йому господиня потрібна і матір для діток його. А в Наталочки од Сави одне дитятко вродилося, уже без нього, синок підростав. Се уже йому було, мо, годика два. І нахваляє Уляна Кузьму свого, і се — без брехні: і роботайло йон добрий, і майстер на всі руки, і норовом — пошукать такого. Бачу — задумалася Наталка. Скольки ми там базарювали, скупилися трохи, а тади — до Кузьми, у тіятри. У нього там комірка була, верстак столярний у комірці, мо', і спав на тому верстакові. Дак Кузьма і Наталка наче і не бачать одне одного, хіба що котре з них на іншого з-під брів очима стрельне. Сама Уляна гомонить, та я слово-півслова докину: про погоду, про дєток, про дороговизну у місті, про червінці нові і усяке таке, житейське. А іскра між ними.
Кузьмою та Наталкою, пролетіла, що пролетіла, то пролетіла. Уже Кузьма іде нас проводжать, аж за Мрин, на гору Собакареву. Хіба б заради нас із Уляною плівся йон у таку далечінь? Тади став на горі Собакаревій прощатися та й каже: "Приплетуся я на храм додому, давно дєток своїх не бачив…" Ну, гадкую собі, дєтки дєтками, не вельми ти про них думав, як за Марусиною, мертвою уже, побивався, а прителіпаєш ти у Пакуль — до Наталки. Прийшов йон на храм, у церкві пакульській стояв, ще у церкві нашій правилося, ще Нестірко пакульського батюшку не спровадив до білих ведмедів. І Наталка — у бабинці, серед жінок. Повиходили се із церкви, бачу — уже Кузьма біля Наталочки. Наталка — із синком своїм на руках, і коло Кузьми — троє дєток його. А Уляна, дивлюся, тольки здаля зиркає на них, не підходить. Далєй — бочком, бочком, додому потеліпала, на хутір свій. Розумака яна велика, тітка моя, знала, що яблукові треба дать дозріти. Ось уже Кузьма не на хутір простує, а з Наталкою і чередою дєтви — на Низ, де Малахове дворище. Я на церковищі довго стояла і милувалася ними обома. Наталка — красивенна з лиця і статна, молода ще ж. Та й Кузьма — хоч і висмоктаний годками та жистю трудною, сивий весь, а ще — козарлюга добрий. І в дєтві яни — як у квітах. Ну, думаю, легшей буде Марусині покійній у землі лежать, будуть її дєтки нагодовані і доглянуті, бо Наталочка — серцем чула і до дєтви скосирна, се усі ми у Пакулі знали.
І була мла, а більш нічого не було навколо. Ні землі, ні неба над землею. Легкі морози уже підкували стежку, ковзку, бо хрускуватою памороззю вистелену. Уже пахло снігом, але ще не випав сніг. І сходив Кузьма, син Семирозума, на гору Крукову, тяжко сходив, бо уже — не сімнадцять літ йому, як було колись. А здавалося, що знову життя своє розпочинає спочатку. Сходив на гору Крукову, бо уже не голова Вовчарьова у закривавленім мішку снилася йому ночами, і не Марусина в білій, з місячного світла зітканій сорочці, не Марусина, яка із світу мертвих до світу живих стукалася, а снився ночами біля Наталочки млин на горі, і слухав Кузьма замріяно, як млин крилами дощатими з вітрами гомонить.
А як зійшов Кузьма на шпиль гори Крукової, на млинищі попіл чорним коцом лежав, а в тім попелі окістя жорон, одмитих дощами літніми од сажі, сиротливо біліли. За роки війни та розрухи уже двічі плоди праці його тяжкої на цій горі димом у небеса безслідно спливали. Невже ж і втретє довіриться він часам смутним, працюватиме до кривавих мозолів, а потім хтось чужий, невироблений, прийде і одбере, навіть дяки не склавши, вимріяне і вибудуване ним? А саме таке підказував Кузьмі його тверезий, розсудливий розум. Дурнем він буде останнім, легковірним безголовцем, якщо знову вбиватиметься, з останнього тягнучись, Наталку мордуючи і діток своїх, на оцьому голому, беззахисному перед вітрами і людьми лихими шпилі. Бо усе те — слова: про нову економічну політику, про вільну торгівлю, про справедливий обмін між селом і містом. А за пеленою із нових слів — його родак непогамований, його Нестірко, син бідолашної Оксани і Устима Волохача, полум'яного революціонера, який себе не жалів — у ім'я ідеї, але — і людей не жалів. За усім тим — наган, подарований Нестіркові чекістом, його з каменю холодного витесане обличчя, його фанатично палаючі очі, його віра в насильство, що ним так легко, здається, старий світ зруйнувать і побудувать новий, де той, хто був нічим, стане — усім. Ніщо, навіть громадянська кривавиця, їх не навчило. І нічого для них із часів Устима Волохача не змінилося. Отакі, як Нестірко, а їх нині — легіони, молодих, затятих, злих вовків, породжених лихоліттям, нових земних богів, не зупиняться ні перед чим, аби змолоти своє мливо — із кісток і доль людських. Проте не розумом керується людина у житті земнім, таки — не розумом. Інакше б сиділа вона сидьма склавши руки і — смерті чекала. Бо усе її мурашіння на землі, з погляду тверезого розуму, позбавлене сенсу…
Бо уже знав напевно Кузьма, син Семирозума: усупереч думкам своїм, тверезим та розважливим, будуватиме вітряк на шпилі гори Крукової, на попелищі, втретє за вік свій — будуватиме. Продасть теличку, яку привела у придане Наталка, продасть свиненя, що його викохала матір, розкидає хлівець на Наталчинім обійсті, там ще зруб добренний, трохи дощок сухих є на горищі — вистачить на крила. Бо полотняні крила — недовговічні, а якщо уже будувать — то на десятиліття. Його, Кузьми, не буде, а вітряк на горі — буде. Розмовлятиме крильми з часом, а з-під жорна тектиме біле мливо у мішки людям щасливим і ситим. Дай-то, Боже! Усміхнувся печально, стоячи на шпилі гори Крукової, у млі весь, наче уже — в мливі, бо й сам не вірив у намріяне ним.
Повернувся до хати, неділя була, усі вдома. Мати — на полу, обліплена дітьми. Почав казати про плани свої. Наталка витерла руки, бо щойно мила посуд, повісила рушника на жердку, біля печі, і лагідно подивилася на чоловіка:
— Ти, Кузьма Нестеровичу, хазяїн, тобі і рішать. Жисть наче ж на добріше повертається. Будуть людяки робить коло землі, а не вбивать одне одного, буде земелька родить, буде що й молоти…
А мати дивилася з полу печально, очима, наче двома промінчиками сонця, просвічувала. Уляна Несторка усе наперед знала, відчувала. Знала і про те, що це нове життя добром не закінчиться. Знала, бачила, читала в душі, що і син її про це здогадується. І син знав, що мати — знає. Очима вони розмовляли поміж собою, і сумна була розмова їхня, але ніхто в хаті розмови тої не чув. Нарешті мовила Уляна Несторка до сина та невістки:
— Робіть, дєтки, як знаєте. У мене трошки грошенят за душею є, люди, яким помогла, оддячили, я — поможу вам. Допоки живеться, треба жить, а не світом нудити. Як воно завтра повернеться, один Бог святий знає достеменно. А млин, якщо збудуєте мозолями своїми, комусь та знадобиться…
І сховала Уляна Несторка лице сумне між діток, наче боронилася ними од гнітких думок своїх.
І ріс усеньку зиму на шпилі гори Крукової вітряк із рук Кузьминих, а як завесніло — і крила на вітрякові з вітром заговорили.
А як дозріли хліба в полях і перші снопи на токах люди обмолотили, перше борошно з мучника побігло у млині Кузьми Терпила, на шпилі гори Крукової.
(Продовження на наступній сторінці)