«Ладимир» Володимир Дрозд

Читати онлайн оповідання Володимира Дрозда «Ладимир»

A- A+ A A1 A2 A3

Коли зайшов у хату, мати немовля заколисувала, старші діти телевізор дивилися. Роззувся, поліз на піч. На печі було жарко, черінь аж пашів.

— Галька де?! — перегукнув телевізор.

— А де, мо', телятам на завтра пійло варить,— відповіла мати.

— Бражки дай!

— Нема бражки, Галька свиняці вилила, бач, який ти добрий у горілці робишся.

Ладимир зліз з печі, пошастав по коморі, сулія, в якій колись грала бражка, справді була порожня. Стусонув сулію ногою, вийшов надвір. Ніч була чорна, як дьоготь. Червоний туман обліг, лишився чорний туман. Ладимир ішов крізь той туман, неначе плив. Уже не усвідомлював гаразд, на кого мав образу — на Степана, який забрав колись батька, на Гальку, що назвала Ладимира корявим, на матір, яка дорікнула. Але почувався скривдженим. То був глибокий, задавнений біль, який нагадував про себе, щойно Ладимир хмелів. Тоді випірнали, наче пуголовки у збуреній воді, чіпкі спогади. Раптом пригадувалося, як він, большак, залишив школу після четвертого класу і найнявся пасти людську череду, бо треба ж було якось піднімати менших братеників. І ось вечеряє він перед паскою у Степанихи, "пані писарки", тоді пастухів годували по черзі, увечері і вранці, а на обід давали в шаньку хліба, сала та пляшку молока. Степана не було в селі, він пересидів першу лавину наших військ у ямі, лаз у яку вів із вбиральні, потім виїхав на Донбас, у шахти, добрі гроші сім'ї присилав, це вже пізніше до нього добралися і судили. Засмалена ковінька Ладимира стоїть у порозі, шанька сіріє на лаві, а він сьорбає борщ, і холодні шкварки перед ним у глиняній мисочці. Степаниха піднімає заслінку печі і кочергою вичовгує бляху з ковбасою. Бляха стоїть на припічку, повна гарячого смальцю, а в смальці плавають коричневі кільця ковбас, що пахтять на весь світ часником, а з баняка на лавці визирає жовто-оранжеве печене стегно. І Ладимир, досьорбуючи борщ, обіцяє собі, коли виросте, згризти усеньке отаке стегно, а ковбасами він хрускотітиме в майбутньому, наче тепер стрілками цибулі. Він виріс, наївся, і світячі окости висять на горищі, під шиферним дахом його мурованої хати, а ковбаси, залиті в макітрі білим з жовтими проталинами смальцем, од осені стоять на материній скрині у коморі, але тепер вони уже не пахтять йому так смачно, як у хаті Степанихи, коли він пас корів, і хіба що після доброї випивки просяться па хмільний зуб.

Він загрюкав кулаком у раму Марущиного вікна, шибки бряжчали на цілий куток, наче тачка, повна залізного брухту й кісток тачка, яку він котив селом до заготівника, дражнячи псів, а Галька гукала навздогін: "Корявий!.." — а Степан тицяв йому в руки пляшку кагору: "Випий, голубчику, я заплачу..." Пси валували на кутку, і перелякана Марушка в самій сорочці та накинутій на плечі хустці шипіла з сінець:

— Дурний, усе село розбудиш! Чого тобі?

— Борг давай!

— Дня мало, що й серед ночі хлещеш? — причинила за Ладимиром двері, але світла не вмикала.

— Тобі що, жалко? Свою п'ю, зароблену.

— Пий, тільки по ночах до мене не швендяй. Не хочу на язиках теліпатися.

— Телицю, скажеш, помагав... — Він засміявся, узяв з її рук і опустив у кишеню куфайки півлітру, а з другої спрагло ковтнув. — А здорово він...

— Хто?

— Та не Степан же, із Степана вже тирса сиплеться. Бугай...

— Тю, дурний, мелеш язиком.

— Я не тільки язиком можу...

Вогонь нуртував у тілі. Ладимир лапнув обвислі Марущині груди, зареготав:

— Хоч вузлом на спині зав'язуй...

Марушка відсахнулася, ударила по руці. Ладимир одпив з пляшки, тоді узяв жінку на оберемок, наче мішок з фуражем, і поніс до ліжка під стіною. Марущині зуби вп'ялися в його руку, трохи пляшки не випустив. Ладимир кинув жінку на долівку:

— Тю на тебе, хоч уколи тепер приймай од сказу! А Степана ти не кусаєш!..

Марушка повзком шаснула до ліжка і клацнула вимикачем. Лампочка спалахнула над столом, відбившись у широкому лезі ножа, що лежав біля цеглинки сірого хліба. Ніж зблиснув у Марущиній руці, і довга та худа, наче полотняну сорочку нап'яли на хрестату телеантену, жінка з безтямними круглими очима пішла на Ладимира, Ладимир, підтримуючи прокушену руку, позадкував у сінці. Хатні двері з хряскотом зачинилися перед його носом, і по той бік дверей брязнув залізний гак.

— До бугая б тебе!.. — безсило лютуючи, гукнув Ладимир, але в хаті мовчали.

Він хвилю постояв, прислухаючись, і подався геть. Але скоро і жінка, яка не далася йому, і її корова, і розмокла, грузька од весняних соків земля, що хтиво хлюпала під чобітьми, і вогка, тепла, аж задушна ніч злилися в його хмільній уяві в чудернацький образ бугая з запопадливою рахманною мармизою Степана. Те привиддя уперто маячіло в свідомості, ніби дражнилося. А може, про Марушку і Степана люди добрехали, раптом подумав Ладимир. Насправді ж Степан, як і він сьогодні, вечорами тягає з ферми дерть Марушці. Думка була страшна, бо, твереза, вона тягла за собою інші думки, ще тверезіші. Ладимир затоптав її у багно, проте думки вислизнули з-під чобіт, і він ухопився за відчуття голоду та всіляко роздмухував його. Ладимирові знову, як тоді, в Степанихи, запахло смажениною; з безсилої та безадресної злості скипала кров.

Ноги, здавалося, самі понесли його по кривулястих хутірських вуличках, а потім через городи та луг до ферми. Поблизу телятника Ладимир ще раз приклався до пляшки, а недопиток сховав у кишеню. Прикульгав сторож, покахикав біля загону і подався на центральну садибу. Ладимир намацав біля стовпа шворінь, він ще зранку примітив його, хоч ні про що таке не думав, і підважив скобу разом із замком. З дверей сарая парко тхнуло перепрілим силосом та гноєм. Ладимир одв'язав Мишка і потяг за ланцюг, проте бугаєві не хотілося залишати тепле лігвище, а може, відчував уже смерть свою. Ладимир нагріб з мішка під стіною дерті в шапку. Мишко на дерть звабився і, важко сопучи, почалапав із сарая. Прошкуючи до лісу, Ладимир з бугаєм обігнули курник, але кури вчули опівнічників, засокорили, забили крильми. Проте переполох скоро влігся, і нічна тиша, завинена в густий туман, наче в повсть, облягла їх. На обрії, крізь чорноту ночі, проступав ліс, і тут уперше бугай збунтувався, уперся передніми ногами в розмоклий луг і стояв як укопаний. Поцобкавши півшепотом, Ладимир зло садонув його носаком чобота в пахвину. Бугай крутнув головою, вирвав ланцюг з Лади-мирових рук і погойдався в ніч. Спершу чути було, як чвіркае під його ратицями луг, а відтак захлюпотіло і стихло. Мишко втрапив у болото, вода сягнула черева, і він далі не пішов. Стрибаючи з купини на купину, Ладимир добрався до бугая і вивів його на сухіше.

Тут тільки він доп'яв, що бугая треба забити, для того ж і виводив його, а забити чим він не має.

Ладимир повів бугая довкола Марущиного хутора у Ріг, де жив. Дорогою Мишко ще двічі виривався, відбігав на десяток метрів убік, але безпросвітна темрява лякала, і він покірно вертався на людський голос. Ніч єднала їх. Так доплуганилися вони до мосту через Жерело, яке влітку пересихало, а тепер, розповнівши, сіріло широким заочеретяним плесом. Тут, на мосту, він намацав товсту дубову палю, що її шофери, взимку возячи з лісу ломаччя, поклали для певності між трухлих дощок. Процурпеливши ще трохи бугая, Ладимир облюбував видолок над річкою, допив горілку (пляшку кинув у Жерело) і обплутав ноги бугаєві кінцем ланцюга. Прип'ята голова Мишка трохи не торкалася землі, і він голосно всапував її дух разом з духом молодої трави, яка густою щіткою, наче шерсть на бугаєвім карку, вишпиговувала з лугу. Ладимир узяв палю обіруч, розмахнувся (він давно ні про що не думав, довколишній туман, здавалося, проник крізь пори тіла і клубочів у мозку) та ударив Мишка між рогів. Бугай обліг, кров хлинула з ніздрів на лугову парость, ріг буртавив торф'янистий берег. Двома ударами Ладимир добив бугая.

І тільки тоді у Ладимировій душі закалатав, розганяючи хмільне очмаріння, страх. Він випустив з рук палю й побіг, навпростець, через водопілля й городи, до своєї хати.

Біля обійстя він зупинився, переліз через тин. На веранді світилося. Із дверей хліва на притрушений потерухою двір падало пасмо світла: на перевернутій бочці посеред колишньої їхньої хатки, а тепер хліва чаділа гасова лампа. Поблизу лампи стояв сільський ветеринар у заюшеному кров'ю цератовому фартусі. Кров скрапувала з фартуха і з червоних, наче в рукавичках, рук. Галька пронесла через двір в оберемку ще мокре, в пуп'яшках теля. Десь у кутку хліва витомлено зітхала корова, яка розтелилася цієї паркої весняної ночі. Галька поклала теля на солому посеред веранди і знову пішла у хлів. Ладимира, розіп'ятого на причілкові, вона не побачила. І тут у голові його зацвірінькало, закаркало — він знову, як і третього дня, коли перепив, розумів мову птахів. Тепер птахи кричали в самі вуха, аж щеміли перетинки: "Посадять! Посадять!" Підстьобнутий тим лементом, він шаснув по хаті, гублячи ковтяхи болота:

— Матка, де ніж?

Краєм ока бачив, як сполотніла, обмерла мати.

— А де, може, діти занесли, — мовила далеким, чужим голосом.

Він пошастав по мисниках, знайшов ножа.

— Куди се бо ти? — гукнула мати.

(Продовження на наступній сторінці)