«Ладимир» Володимир Дрозд

Читати онлайн оповідання Володимира Дрозда «Ладимир»

A- A+ A A1 A2 A3

Коли випивав, робота збриджувала йому. Він жив у Рогу, сільській околиці, якою Пакуль наступав на луки, і багнюка тут була ще в'язкіша, а що йшов повільно, то вона засмоктувала чоботи, і Ладимир, вириваючи ногу з ковдобини, заточився і був би упав, якби не тин. По той бік благенького тину, — на паркан ще не розжився, — на белебні стояла його хата, мурована фортеця на три кімнати з кухнею, коридором та верандою, біла, наче виліплена з сиру. Чолова стіна, вимита, сріблилася під ясним сонцем. Торік до Дня Перемоги у село завезли срібної фарби — підновити надгробки на солдатськім цвинтарі. Ладимир випив з комірником, і той поділився залишком фарби. Він посріблив вид щойно збудованого будинку, а фронтони розмалював у синє, і не було в Пакулі хати гарнішої, ніж Ладимирова.

Галька добілювала причілкову стіну, стіна, паруючи, вочевидь висихала, і крейда проступала крізь вогкість блакитнуватою, небесною білизною. Мати сапала стіну хліва, перелицьованого із старої хати. Шпарунки сипалися з-під сапки на засиджену курми призьбу.

Він хряснув хвірткою і пішов по стежці до хати, раз у раз заточуючись. Галька вийшла з-за причілка йому назустріч, її лице було сіре, наче щойно поквацяне пензлем і ще не встигло висохнути, по щоках котилися сльози та падали у відро з білилами, але сльози ті були не жалісливі й пробачливі, як два дні тому, коли він заявився додому геть безголовим і трохи землі не їв, що це уже востаннє, а недобрі, злі. Так плакала вона взимку, коли везла його на санчатах від лавки, ковзаючись на слизькій вулиці і перечеплюючись об людські погляди.

— Боженьку ж мій, знову серед білого дня нажлуктився... — простогнала од хліва мати.

— Іди від нас, куди очі бачать, іди, — тихо сказала Галька, — стерво погане...

Він замахнувся з плеча, але трохи не впав і ухопився за одвірок. Діти дивилися з присмерків коридора страхополоханими очима.

— Тільки підійди — так відром пику і роз'юшу! — спалахнула Галька і раптом закричала крізь сльози на весь куток: — Корявий! Корявий!

Він змінився на виду, згорбів і, витираючи плечима стіну, поплентався в хату. Підлогу недавно помили, і через кімнати до столів, ліжок та печі стелилися доріжки з газет. Він намагався ступати твердо і щедро розбризкував по ряботинню газетних літер балабухи вуличного багна. У світлиці натиснув на вмикач телевізора. Корявим його дражнили в дитинстві. Ладимир збирав залізяччя й кістки і відвозив тачкою заготівнику, маючи з того якусь копійку на зошити та книжки для братів, а собі на махорку, він навчився біля пастухів смалити самокрутки. Залізяччя після війни було багато, а особливо цінувалися в заготівника кістки. І насиджені яйця, про які розказував дочці пташниці, Ладимир знайшов не під тином, а скоро по війні у видолку біля колгоспного курника, де збирав кінські скелети — здохлих колгоспних коней варили курям, а кістки викидали в рівчак. Дитинство його пахло здохлятиною, і Ладимирові здавалося, що він досі від того запаху не одмився.

По телевізору нічого не показували. Він згадав, що досі не обідав, і гукнув у прочинене вікно:

— Матка, їсти насипай!

По обіді відчув, як з голови потроху вивітрюється хміль. Але тепер він боявся тверезості, боявся пробудження. Прийшла листоноша, принесла газету, листа від братеника, найменшого, і посилочку — матері та Гальці по хустці прислав до свят. Добрі хустки, у квітах, закордонні. Брат і без того був дуже вчений, а тепер учився на щось більше. І два інші Ладимирові брати довчилися. Усіх трьох їх Ладимир, найстарший, у люди вивів. Хоч на скільки там років старший? А так уже склалося, що за батька їм був. Минулого літа з'їхалися, двоє на власних машинах, коньяків там різних понавозили — хоч купайся, Ладимир. Пив Ладимир, гуляв, поки брати гостювали, а що не допив, те Галька приховала, для гостей береже.

Мати й Галька накинули хустки, побігли по сусідах хвастатися. Ладимир шастав по коморі, коньяку шукав, коньяку не знайшов, мабуть, десь у погребі Галька в картоплю загребла, зате намацав сулію з просяною бражкою, що її уміла варити стара, здмухнув піну і вицідив крізь зуби з добру кварту. Бражка відгонила солодом, але була прохолодна, гостра на смак і легко пилася. У голові знову звично й приємно зашумувало. Сонце уже висіло нижче лелечиного гнізда, ранній лелека одноноге стовпів на в'язі, рожево підсвічений сонцем, наче политий морсом, що йоги приносила з міста перед храмовими празниками, скоро по війні, мати. Морс стікав з цинкового даху по сріблясто-білих стінах і скрапував на білу Гальчину кофту.

— Ти б, синку, уже на ферму ішов, — ласкаво мовила од хліва мати. — Телят попораєш, хай Галя хату домазує.

— Гріх, матка, перед празниками робить! — весело вишкірився Ладимир, бамкнув хвірткою і пішов у вулицю, що вела до лавки.

Давно уже йому не ходилося так легко по землі. Передчуття празників, тепла, літа переповнювало груди. Чим ближче підходив до лавки, тим густіше барвилися свіжовибілені стіни пакульських хат, наче у суліях, виставлених на застеленім ясною скатертиною столі, уже не морс рожевів, а поважно коливався кагор, темно-червоний, густий і гіркуватий на смак, наче дим від вогнища на вигоні, що його годував торішнім листям, корками, недопалками, коробками з-під дешевих сигарет лавочний сторож.

— Драстуйте вам у хату! — гукнув Ладимир, навалюючись грудьми на прилавок, де ваги. Гирка, зметена рукавом куфайки, грюкнула, покотилася по підлозі.— Кагор єстяка?

— За гроші усе є, — відповів продавець, піднімаючи гирку.

— За гроші і дурень купить. А без грошей?

— Без грошей завтра буде.

— Запиши там пляшку до получки, — якомога упевненіше мовив Ладимир.

— Галька сказала — і копійки не погасить.

— Що мені Галька! Я сам собі Галька! — Ладимир стукнув кулаком об прилавок.

— Так що, Ладимире, ділов не буде, а прилавок не винен, що в тебе кишені діряві.

— Людина ти чи не людина? Бога за пазухою маєш?! — Ладимирові здавалося, що без пляшки кагору йому тепер і жить ніяк. В очах стемніло, і тільки пляшка кагору червоно яскравіла на полиці.

— Має він бога, має, тільки на службі він, служба у нього така, — вихопилося з-за грубки — Степан. — Дай йому пляшечку, коли вже душа просить, душа знає, що людині треба, а я заплачу. А ти, голубчику, виореш мені городик, бо я вже підтоптався, не вибігаю за плугом.

Ладимир вихопив пляшку з рук продавця, черкнув об дверцята грубки і, вилущивши заткальце та сургуч, підніс до рота. Зуби цокотіли об скло, а далі дрож ущух, і було в заплющених очах червоно-червоно. У пляшці булькало — порожніла, він розплющив очі, але побачив над собою не стелю лавки із золотим цвяхом електролампочки, а... залитий рожевою крівцею двір, Степана із шкільним портфеликом під пахвою і поліцая, що, зв'язавши Лади-мировому батькові руки попереду, припинає його до полудрабка, запряженого парою коней воза. Мати без тями розпласталась посеред двору, біля неї верещала малеча, а Ладимир торгав Степана за рукав:

— Дядьку, а, дядьку!

Тут нема дядька, а є пан писар! — строго казав Степан.

— Відпустіть батька, пане писар...

— Служба, голубчику, служба. Наказано доставить у районну комендатуру. Пику розмалюють, щоб пам'ятав, як громадське майно гайнувать, та й відпустять, нікуди твій батько не дінеться.

Кульгавий, батько лишився в колгоспі за старшого і перед приходом німців роздав бабам хліб, дві молотарки та комбайн пустив з кручі у яр, а трактора загнав у болото, уже після визволення витягли його волами. Батько з комендатури так і не повернувся, довго в тюрмі сидів, мати передачі носила, а потім розстріляли його. Степан з поліцаєм сіли па воза, стьобнули по конях, підвода поторох-котіла вулицею, а за возом, озираючись на дітей, припадаючи на ліву, коротшу ногу, біг припнутий до воза Ладимирів батько. Ладимир із силою поставив на прилавок недопиту пляшку, аж схитнулись, теленькнули ваги. З червоного туману спроквола проступало постаріле, брезкле, з сивою щетиною на щоках та підборідді обличчя Степана.

— Де батько? — Ладимирові думалося, що тільки він чує свій голос та ще Степан, а вчула вся лавка, вчула і притихла.

— Який батько, голубчику? — лагідно, рахманно мовив Степан.

Ладимир ухопив його за барки і затряс, наче грушу:

— Де мій батько, пане писар?

— Ви тільки подивіться, люди добрі, за мої впився та мене ж і трусить, хи-хи. — Степан виковзнув з раптово ослаблих Ладимирових рук і відступив до дверей. — Я, можна сказать, по закону своє відбув, десять годочків день у день, і не маєш права мене хапать, бо я на тебе, п'янюгу, управу знайду, та скажіть же йому, люди добрі...

Проте люди мовчали.

— Де батько мій? — крикнув Ладимир, але Степан уже шаснув з лавки і чвалав через майдан до свого двору. Ладимир біг слідом (так він біг за підводою, до якої припнули батька, а поліцай шмагав його пугою), аж поки Степан не сховався в огородженому двометровим парканом дворі. Ладимир ударився усім тілом об хвіртку, сповз на мокру землю і заплакав гарячими п'яними слізьми.

Він приплентався додому, як уже стемніло. Мати стояла біля хвіртки, мабуть, визирала його:

— Що ти бо робиш із собою, синку?

— Галька де?

— Де ж їй бути, телят порає.

Він обліг на ґанок. Чув, як прийшла Галька, а зіп'ятись на ноги не мав сили.

— Не йди до хати, — казала мати до Гальки, — п'янющий прителіпав. Пересиди у сусідки, мо, засне.

(Продовження на наступній сторінці)