«Катастрофа» Володимир Дрозд

Читати онлайн роман Володимира Дрозда «Катастрофа»

A- A+ A A1 A2 A3

Він ледве стримався, щоб не відповісти: "Добрий вечір, Людо", а вона ніби відчуває щось: "Алло, алло..." Натис пальцем на штирик телефону, прагнучи глибокого внутрішнього болю, що мусив якось виправдати його. Навчись бути сильним. Сковорода. Але болю не було. І робилося незатишно. Загатний обійняв голову долонями, силуючи себе до роботи.

Спершу треба глибоко усвідомити, що хочеш писати. Переказати своїми словами зміст новели, сюжетну лінію. В процесі творення вона сама обросте деталями.

Якесь забюрокрачене селище, хоч би районний центр. Придумати назву, звичайно, не Терехівка, бо потім причепляться; неділя — аніякогісінького життя, навіть метушні. Рухи поодиноких перехожих ліниві, повільні, терехівці дрімають, навіть ідучи вулицею, таке враження живої людини в цьому дрімотному царстві, спека, задуха, сонце в імлі, імла гаряча, наче присок, якась адміністративна установа, скоріше редакція, краще не називати, порожні кімнати з густим одвічним запахом паперів, газетних підшивок, тепла гнила вода у карафці, присмак гнилої води, яка стоїть у карафці хтозна-відколи, скляна мухоловка, по стінах якої повзають очамрілі мухи, — настрій, присмак гнилої води і мухоловка, і одинак на цьому тлі, одинак, незрівнянно вищий од загалу, але не пророк, хоч з таких людей і народжуються пророки; та він уже не вірить у жодні ідеї і тому не пророкує царства небесного, він вищий за будь-які ілюзії й не дарує масі солодких снів, він переконаний, що натовп завжди лишиться натовпом, навіть у царстві божому. За Сковородою: нечестива чернь може торкнутися тіла Христового, але почерпнути смислу божого дурна чернь не може; одинак, що самотній завжди, і в будень, і в свято, і в кожну хвилину, та особливо в свято, будень п'янить безглуздою метушнею, так робочий кінь забуває в голоблях про свою долю, думає лише про тягар, який треба невпинно волочити, і про батіг, що посвистує вгорі, в свята ж немає навіть цього оп'яніння посередностей, одинак блукає порожніми кімнатами установи (так безнадійний п'яниця приходить у шинок без копійки в кишені і стоїть біля порога, лише б дихати запахами шинку), відчуття жахливої спраги — духовної і фізичної, спраги, яку нема чим вгамувати в Терехівці, знову присмак гнилої води. він випльовує воду на долівку і плентається порожніми кімнатами редакції, відчиняючи двері носками черевиків, його темний, глибокий відчай, відчай самотньої людини в пустелі чи в глухому лісі, і раптом...

Дзвінок. Ідіоти, навіть увечері заважають... Гучний, настирливий. Сама телефоністка дзвонить. Міжміська або начальство на телефоні.

— Редакція. Так. Гуляйвітер вечеряє. Загатний. Добрий вечір, Дмитре Семеновичу. Останню сторінку верстають. Ну, для нас це ще не катастрофічно, буває пізніше. Так, поліграфія накульгує. Передова? "Вчасно готувати грунт під озимину". Про кукурудзу в дальший номер заплановано. Ні, я ж відповідаю за свої слова, переді мною план на тиждень. "Королеву полів — у дбайливі руки" і розворот, так, наступний, сьомого, не знаю, редактор нічого не передавав, планує редколегія, зрозуміло, але ж десята година, я розумію, ніхто не писав, я розумію, зробимо все можливе, на добраніч, Дмитре Семеновичу.

Іван поклав трубку, якусь мить сидів нерушно. Хотілося міцно вилаятись. Не мав злості ні на кого особисто, навіть на Гуляйвітра. Ненавидів усю Терехівку. Тепер давай, секретарю, сварися зі складачами, дзвони на пошту, вмовляй друкаря, пиши, верстай — викручуйсь. Усе на секретарські плечі. Вивези. Що ж, він справді вивезе. Ще раз. Не перша критична ситуація. Він уже звик. Навіть приємно іноді. Відчуваєш свою справжню силу й вартість. Хай нарешті переконаються, на кому все тримається. Різко підвівся. Хода молода, пружна, голос різкуватий, таким голосом віддаються команди перед боєм:

— Улю, біжіть по редактора, тривога. Першої не правте, буде переверстка...

І поспішив назустріч складальному цехові, весь напружившись, наче мав стрибати в студену воду.

— Хто першу верстав? Ви, товаришко Скляр? Будемо переверстувати. Дзвонив секретар райкому. Я вже послав по редактора. Приготуйтесь.

Він проказав це спокійно й холодно, перекреслюючи лемент Пріськи, що вже пошпурила на касу верстатку з набором:

— Хай хоч стріляють у мене — пальцем не ворухну.

— Треба зранку, чоловіче, думати, а не опівночі на райком списувати. Всенькими днями в шахи ріжетесь та зуби скалите. Я завтра сама в райком піду...

— З темна до темна серед свинцю, наче каторжний, — бубнів з кутка старий друкар. — Я напишу, доки це...

— Вам платять понаднормові, і можете завтра писати хоч тисячу скарг, мене це не обходить, а сьогодні закінчите газету, інакше... — Лють піднялась у Загатному, він вхопився за спечену руку, щоб опам'ятатись, але було вже пізно. — Інакше на себе ображайтеся...

— Ти що, нас лякаєш? — завівся друкар. — Ти ще під стіл пішки ходив...

Цех замерехтів перед Івановими очима. Непокора завжди бісила його, а тут ішлося про більше.

— Попрошу не тикати. Ми з вами свиней не пасли і, сподіваюсь, не будемо пасти.

— Подавіться ви тими копійками, коли дорікаєте, — це Пріська.

— Я б і за великі гроші не став з тобою свиней пасти, — друкар.

— Що за шум, що за гам учинився? Товаришочки, прошу слова. Прісьчин голос я вчув біля книгарні, подумав — горимо, — до цеху вбігав Гуляйвітер. — Що сталося, Кириловичу?

— Секретар райкому наказав передову про кукурудзу в номер, — якомога сухіше відповів Загатний.

— Я зараз подзвоню, спробую викрутитись. А коли вже судилося — гуртом навалимось, гуртом легко й батька бити, а передову скласти — раз плюнути, я сам до каси стану, університетську молодість згадаю, а Йосипівна вмить заверстає, золоті руки...

— Та воно все можна, — на очах добрішала Пріська. — Коли по-людському...

— Таке вже ярмо наше, газетярське, — гасив Гуляйвітер полум'я сварки, густо сіючи слова.

— Коли б дехто менше командував... — прозвучало з кутка. — Хіба ми не розуміємо?

"Якось він уміє з ними, цей нездара, — заздро й болісно думав Іван, відступивши до вікна. — Плете казна-що, а вони слухають і не зляться. Певно, чують у ньому свого, а я чужий. Маса полюбляє посередностей і демагогів..."

— Хто хоче в неділю по гриби, звертайтесь до нашого профспілкового бога, я за машину домовився, біжу дзвонити, — уже з порога гукнув Гуляйвітер.

"Але я теж телепень, зірвався, не приведи всевишній командувати людьми; хтось писав, що великі гуманісти — потенціальні тирани, але ж ніхто не може згубити в собі злість, доки не дізнається, що в нім зло і що добро. Сковорода. Треба б вибачитись". — Він боявся втратити затишне почуття поваги до себе.

— Ми всі... занадто нервові... Начитаєшся макулатури, набігаєшся...

Цех мовчав.

"Ти чекав, що вони з радощів упадуть до ніг, але чомусь ніхто не падає. Може, чекають, що я стану навколішки? Змилуйтесь, пробачте... Забагато честі". Іван подався до дверей, визивно карбуючи кожен крок.

Останні місяці Хаблак жив окремо від сім'ї і батьківство своє сприймав трохи абстрактно. Шалено стрибав, аж похрускувала стара редакційна підлога, коли отримав вітальну телеграму — все сталося трохи зарано, несподівано, Марту одвіз до пологового будинку Андріїв брат. Щасливо скалився в кожне обличчя, ручкався, пив з редакційними хлопцями і, звісно, перебрав на радощах, така вже терехівська традиція (та й не тільки терехівська, скажу я вам). Потім домував з тиждень, їздив до міста по ліжко, пелюшки, повзунки, ванночку, справ було досить на всі шість днів відпустки, а в білих матер'яних заметах щось кувікало — червоне, крихітне, але роздивлятись його Андрієві довго не дозволялось, не те що на руки брати. Хапливі дружинині рядки скупо оповідали, що вона вже крутить головою, усміхається, любить дивитися на лампу та на сонячне вікно. Андрій Сидорович, не ймучи віри, усміхався на кожну звістку — ніяк не міг уявити, що десь там, за сотню кілометрів, живе людина, народжена від нього. Звичайні слова: "У мене є дочка, моя дочка",—здіймали в грудях солодку бурю. Але минав час, і чіпка буденність терехівського життя, невдачі на газетярській ниві непомітно розвіяли святковість.

Сьогодні не існувало нічого, окрім його дочки. Навіть нарис, найкращий Андріїв нарис лежав на столі серед пляшок та сосок, не викликаючи в нього жодних емоцій. З-під мереживного чепчика на Хаблака зиркали до всього цікаві оченятка маленької людини, що вже бачила, відчувала і, певно, якось по-своєму аналізувала світ.

— Ти їй розкажи що-небудь, — сказала Марта, вносячи паруючу каструлю.— Оксана любить, коли до неї говорять.

Він став думати, що б його сказати доньці, але нічого не вигадав. Не міг у таку хвилину сюсюкати і дитинно лицедіяти. А те, що глибоко в серці, голосно не скажеш, та й узагалі не скажеш, людські слова видаються надто вже знебарвленими, обжитими. Андрій мовчав, гойдаючи на руках дитину, але в тім мовчанні було стільки почуття, що йому навіть очі щеміли.

Марта долила у ванночку холодної води, у воду постелила білу лахманину, розповила Оксанку, помастила голівку олією і понесла дочку до ванночки. Андрій тільки метушився навколо, не знаючи, за що вхопитись. Оксанка і в купелі крутила голівкою, махала рученятами, сміялась до світла.

(Продовження на наступній сторінці)