«Катастрофа» Володимир Дрозд

Читати онлайн роман Володимира Дрозда «Катастрофа»

A- A+ A A1 A2 A3

Іван замовк. Смерділо гасом — друкар промивав четверту сторінку. Важко гупав по свинцю дерев'яний молоток. "Невже вона досі гуляє з ним?" — "Ну..." — "А Галя з інспекції божилась, що давно горшки потовкли". — "Ніколи б не повірив". — "Я на тім тижні очевидячки бачила, пам'ятаєте, з газетою рано впорались. Подайте верстатку. Він вийшов з редакції, вона стояла на розі, він..." / він вперше пошкодував, що сотворив світ, бо в цьому світі існує Терехівка, це лише думка, її треба замаскувати, щоб жоден редактор не докопався, а кожен терехівець зрозумів, навіть не зрозумів, а відчув, як вони зараз відчувають його неприязнь до цього комашиного рою, а може, й не треба цього погляду зверху, одразу викличе підозру редактора, навіть неприскіпливого, а терехівці зрозуміють, що він, Загатний, змалював себе в образі бога, дуже ясно, але було б чудесно опісля дати картини Терехівки спечного недільного дня, всю цю сірість, ординарність і задуху, а потім бог не витримує (не забути спочатку: бог — теж самотній, бога зацікавлює ця метушня, це мурашине бабрання, і він на якісь години стає схожим на смертного, іде закуреними вулицями Терехівки, а вони всі думають, що він такий же, як вони, що він теж смертний), а потім бог не витримує їхньої примітивності і шугає в повітря, вільний, як вітер, і недосяжний для них, головне — недосяжний, це можна було б гарно подати, вільний політ над сплюндрованою людьми землею, останній презирливий погляд бога на Терехівку, врешті, це його, Загатного, мрія, але таки не пройде, він зарані знає, що в жодній редакції не пройде, зараз усі атеїсти, ще припишуть казна-що, а новелу треба обов'язково надрукувати, інакше він нічого не доведе терехівцям, їх треба поставити перед фактом, у цих посередностей ще існує повага до друкованого слова, навіть не повага — бездумне схиляння перед чимось вищим од них, доведеться без образу бога, з них було б досить цих колоритних, вражаючих більше, ніж Дантове пекло, сцен, бо там, у пеклі, хоч якесь життя, а тут порожнеча, пустка, підкреслити це, і самотня Людина, вона задихається без свіжого повітря, постійне відчуття задухи крізь увесь твір, не забути...

— Два рядки з передової, товаришу секретар...

— Передова редактора, — через плече.

— Через два рядки чекати на редактора?

— Він у себе.

— Товаришу секретар...

— Я не скорочую редакторових матеріалів, ви що, перший день на роботі? — закричав Іван в обличчя жінці.— Пробачте...

— На хворих не ображаються, — грюкнула дверима Пріська.

Знову зірвався. Коли гніваєшся, нервуєшся, мимоволі скочуєшся до одного рівня з ними. Запам'ятати — і висновки. Холоднувата ввічливість тримає на відстані, яка неминуча при спільній роботі, цього досить. Навчитися, зуміти. Щохвилинний контроль— над собою... Неділя, спечний день, він ходить по редакційних кімнатах, які страшенно ненавидить, але більше нема куди подітися, тільки тут цього дня він може бути самотній, навіть не спека, а задушний літній день, коли сонце ніби в сухому жовтому тумані, знімає краватку, але прохолодніше не стає, невтолима спрага, а з кожною хвилиною стає жаркіше, спека душить, саме душить, коли й затінок не рятує, давній запах тютюнового диму, зжовклих паперів у кімнатах, запах газетних підшивок, сіренька мла в шибках, жовто-сіренька, він лягає головою на стіл, на пустий лакований стіл, але й стіл гарячий, від розпуки він б'ється чолом об дерево —— глухий звук, що гасне в газетних підшивках, він наливає води з карафки, що в редакторовім кабінеті, але вода тепла й гнила, вода теж пахне старими газетними підшивками... За спиною шум, гомін, бамкали двері, гула підлога — квапливі кроки редактора, його енергійна хода, безліч марної енергії, природа нераціональна, акумулятор безплідної енергії — Гуляйвітер, досить точне визначення, головне — підкреслити в новелі, що він, його герой, на голову вище за оточення цих посередностей, звідси інша проблема, але в підтексті: або бути генієм, або взагалі не бути, не існувати, Гамлет, вирішення вічного питання, тобто не жити, якось інакше, не так прямолінійно...

— Кириловичу, будь ласка, підкороти, я сходжу повечеряю, зранку не заряджався, клянусь...

"Навіщо він бреше? Хоч би користь яку мав з того, — тоскно подумав Іван, і йому знову захотілося співати.— Навіщо грається в заклопотаність, коли насправді всенькі дні блукає по райкомівських кабінетах або анекдотить у редакції? Інерція... Людина в основному живе за інерцією, автоматично, не аналізуючи себе. Не людина, а посередність... підкреслити..."

Кивнув, узяв з Прісьчиних рук гранки. Надворі пирхнув мотоцикл. Проторохкотіло вулицею, обминуло книгарню, банк і тріпнуло жовтим пасмом об ріг комунгоспівського будинку, що в кінці городу.

— А щоб тебе пранці з'їли. Ліньки сто метрів через городи пройти.

— Начальство.

Загатний, не читаючи, перекреслив останній абзац передової, замилувався багряним хрестом на ряботинні літер.

Мабуть, завважили, що в двох попередіх розділках я спробував глянути на світ Івановими очима? Якщо це хоч трохи мені вдалося, дякувати доводиться не моєму скромному талантові, а деякій схожості наших натур. Можливо, це відчував і Загатний. Правда, я не був уродженим терехівцем, і вже саме це мусило імпонувати йому. Але схожість — одразу застерігаю — була в окремих, більше зовнішніх рисах характеру. Сподіваюсь, не думаєте, що по приїзді до Терехівки я теж шукав місце для пам'ятника самому собі? Я навіть не міркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми прості смертні, не генії.

Часто пригадую себе тодішнього. На задньому сидінні старенького автобуса принишк насторожений хлопчик з валізою. Кожна вибоїна стріляє ним до стелі. А пасажир хапається за кишеню, де гроші на розживку та атестат. Все ж навіть за такої наївнуватої ситуації щось нашіптувало серцю: поспішаю назустріч долі. Пам'ятаю ту історичну, як полюбляв казати Іван Кирилович, мить: автобус виторохкотів на місток, і перед мої очі ліг зелений видолок із срібним намистом пересохлої річечки. Видолинок перекреслював Терехівку ледь не посередині, городи барвистими хустками пливли до звабно зеленіючих левад. Я замружився і побачив лискучий дах чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку, вулики в молодім садку, у дворі — водогінну колонку... Не звик хвалитись, але ще й восьми років відтоді не спливло, як усе стало реальністю: і будиночок, і альтанка, і водогін... Я не люблю правдешнього сільського життя, далека від романтики людина. Та й метушливого міста не зумів полюбити, хоч батьки з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зріла в мені рішучість оселитись у тихому, ідилійному містечку, щось на зразок Терехівки: і не місто, і не село, а водночас приваби і того, й іншого.

Переглянув щойно написані рядки і гіркувато посміхнувся: яка пожива для критиків — ось вона, пика міщанина, обивателя. Модне словечко. Не поспішайте, я все це писав, аби довести, що не слід ототожнювати мене з інтелігентиком Загатним. У моїм житті, на відміну од Іванового, завжди існувала звичайна, земна основа. Мені далекі і його патетика, і душевні муки, якими він так милується. Живу, як живе народ, маса, і поки що не скаржусь.

Все ж я починав про схожість. Найперший доказ, що в тканину наших характерів вплетено жменьку однобарвних ниток, оці сторінки. Поспитали б хоч ви мене, навіщо пишу їх. Дружина свариться: в будень з бібліотеки не витягнеш, як-не-як завідувач, відповідальність, а вихідного вечора над зошитом сиджу замість того, щоб на майдан чи до парку, між люди, в парі пройтися, як водиться. Справді, за безсмертям, як той Загатний, я не женусь, платні теж вистачає. Але, признаюсь, і раніше траплялося зі мною таке, що потім жоден здоровий глузд не вибілить.

Я, здається, ще не відзначив велику пристрасть Івана Кириловича до символів. Наприклад, плащ символізував для нього "світову скорботу" плюс мефістофельську зневагу до буденності світу сього. Навіть у спеку не розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосеніє — загортався в чорний. І таки було в його високій строгій постаті щось небуденне. Незабаром по Івановім приїзді і в моїй тверезій голові почало наморочитись — закортіло люльку курити. Мабуть, заразився. Уявляю себе з люлькою за письмовим столом — тану від замилування. Коротко розповім, чим усе скінчилось. Зарані вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати, який дурний був.

Так ось повесні майнув я до Києва на розвідини: яка надія на факультет журналістики втрапити. Тут, на знаменитім Хрещатику, моя мрія здійснилась. У вітрині красувалась справжнісінька люлька вишневого кольору, чубук елегантно вигнутий, а на вершку довгоносе обличчя Мефістофеля. Хоч і коштувала вона тридцять п'ять карбованців (на старі гроші), усі мої фінансові дієти вивітрились тої ж хвилини. Тремтячими пальцями ліз до гаманця, побоюючись, аби ніхто не випередив мене на порозі щастя. Спеціальний тютюн не продавався, і я купив коробку "Казбеку". Розірвав три цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши зубами чубука, і підстерігав своє елегантно-замислене обличчя в кожній вітрині. Цигарковий тютюн ледве тлів. Я часто й глибоко затягувався, недбало вицвіркуючи куточками уст важкий, жовтий дим. Вечоріло, спалахнули ліхтарі. Ще стало сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут, у закутку під каштанами, мене знудило і нещадно шматувало з годину. До півночі, безсилий, порожній, лежав на лаві, проклинаючи всі тютюни, всі люльки, а найбільше самого себе, зеленого. Але зважте, що мені на той час ледве вісімнадцять набігло проти тридцяти Іванових...

(Продовження на наступній сторінці)