При згадці про товариша Суслова усього так жаром і обдало. При думці про майбутню зустріч із секретарем райкому.
Що він йому скаже? В якого сірка позичить очі?
І не спати Володці протягом усієї ночі, не зімкнути очей до самого ранку. А він прийде, сірий, як нудьга, глипне чорт чортом з-під наколошканих брів, не пообіцяє нічого хорошого. Окрім, хіба, зустрічі з дідом Хлипавкою.
— Виспались?
Мовчить і не дивиться. Аж опух од самогонки. У бороду, в розкуйовджену кучму соломи набилося — на раз витопити.
— І не сором отак упиватись! — уже м’якше Володька.— Ви хоть помните, що учора отут викаблучували?
В діда ворухнулись вуста, сіпнулася борода.
— Село усе на ноги підняли, мене по морді заїхали...
Аж тепер глянув на Володьку. І в червоних опухлих очах — гнівна стареча затятість!
— Тебе, розсучого сина, не так треба було б!.. Тьху!
Плюнув під ноги, вимівся з сільради. Ішов по вулиці, не міг заспокоїтись. Знову згадував Ганжу, знову пекло на серці. Зайшов до хати, сів біля порога на лаву, наче й не до своєї хати зайшов, опустив низько голову.
— Що з тобою, старий? — кинулася до нього баба Наталка.
Дід звів тьмяні очі, вкриті сірою поволокою суму:
— Напечи, Наталонько, пирогів... із картоплею й квасолею.
"О господи! — так і обмерла баба Наталка.— Чи не вмирати налаштувався?"
Бо відколи живуть разом, ніколи не кликав Наталонькою. Чортякою звав. Сатаною єгипетською звав. Відьмою — теж. А тут: "Наталонька"!
— Та що із тобою, старий?!
— Печи, Наталонько, пироги, вари крашанки, ріж і курку, а я сала дістану... Понесу передачу Василеві.
І пашіла жаром піч, і пеклись пироги. Варилися круто крашанки, плавала в окропі зозуляста. І йшли люди до їхньої хати: несли, хто чим багатий.
— Як же ти його і допреш? — журилася баба Наталка, ув’язуючи важкий сидорище.
— Донесу. Люди добрі поможуть.
Помогли. Підвезли аж до самісінької в'язниці.
— Спасибі вам, добрі люди! Дай вам боже здоровля! — подякував дід та й загупав кийком у велику, залізом оббиту браму.
Одчинилось маленьке віконце, виткнулось строге обличчя:
— Чого надоть? Порядка не знаєш?
Але дід не з тих, щоб злякатись. Підступив ближче, зняв чемно шапку, привітався:
— Доброго здаровля! А гукніть, добродію, мені Василя!
— Какого такого Василя?
— Та Ганжу. Земляка із Тарасівки. Бувшого нашого голову. Я йому передачу приніс.
— З передачами — двері направо,— пояснила голова та й сховалася, зачинивши віконце.
"От лихо — важний який! Треба було одразу шмат сала дати,— картав себе дід.— І як я не догадався?"
Знайшов двері по праву руку. І люди були за тими дверима. Довго втовкмачували розгубленому дідові, що "заключонний" Ганжа переведений до в’язниці в Полтаву.
— Ми осуждьонних у себе не тримаєм.
Постояв, постояв дід під в’язницею та й рушив до сина, що працював на залізниці.
— Оце, сину, як собі хочеш, а відвези передачу в Полтаву. У тюрму, Василеві.
І син таки мусив одвезти. Не відразу, правда, одвіз, а по оказії. Але, слава богу, надворі зима, тож ніщо не зіпсувалось.
І настане день, коли в полтавській в’язниці наглядач одімкне камеру та й передасть Василеві Ганжі важкий отой сидір. І висипле Ганжа на ряднину гору гостинців:
— Налітайте, хлопці, вгощайтеся...
І ще тихіше додасть:
— Бач, не забули й про мене.
Стоятиме, дивитиметься, як хлопці розбиратимуть гостинці, ласуватимуть простою сільською споживою.
І хтось, жуючи, запитає здивовано:
— А ти ж чого не береш?
— Хай пізніше,— відповість Ганжа. Візьме-таки пиріжок, довго жуватиме, втупившись застиглим поглядом у заґратоване віконце, І схудле, поросле брудною щетиною обличчя його відсвічуватиме невигойною тугою...
А над його селом, понад Тарасівкою, гула в цей час шуря-буря.
Ще зранку приїхав Путько. Митрофан Онисимович. Одразу ж наказав зібрати актив. І коли наляканий актив зійшовсь до сільради, Путько звівся з-за столу, обвів усіх невдоволеним поглядом:
— Так що ж це у вас, голубчики мої, такеє виходить? Клясовий ворог скажену агітацію супроти колгоспу веде, а ви й вуха розвісили? Як це прикажете мені понімати?
У кожусі, у шапці, роздягнутися навіть не захотів, хоч у приміщенні добряче натоплено. І вже піт стікає з-під шапки, та він витерпить, роздягатись поки що не буде. Щоб зрозумів тарасівський актив, як він ним незадоволений.
— Скіки, товаришу Твердохліб, записалося на сьогоднішній день?
— Двадцять дев’ять дворів,— відповів винувато Володька. За оці кілька днів схуд, почорнів, якби не ремінець, то й штани по дорозі губилися б.
— Двадцять дев'ять! — пирхає презирливо Митрофан Онисимович.— Курям на сміх!.. По інших селах уже сто відсотків! Що нам партія скаже, як оцю позорну цифру почує? Що ви думаєте, я її у райком повезу? Чи, може, у область? Самі, голубчики, повезете, самі перед пролетаріатом червоніти будете!
У Володьчиних очах — зацькованість, смертна туга. Та й активісти похнюпили голови — не сміють дихнути. Тільки міліціонери, що приїхали разом із Путьком, почувають себе вільно та сміливо: перешіптуються, посміюються. Тим, звісно, можна сміятись: розкуркулених до району возити.
Та ще в товаришки Ольги від останніх слів Митрофана Онисимовича червоні плями по обличчі пішли.
— Можна слово?
— Зажди, я ще не кінчив,— хоч сам збирався спитати, хто хоче висловитись. Але то б він спитав, а ця сама руку підняла. До того ж була в Ганжі полюбовницею. Цього ми тобі, голубко, до смерті не забудемо! Отак і ходитимеш у нас на "подозрєнії".— Так, значиться, на чому мене перервали?
— На цифрі,— підказав несміливо Володька.
— Позорная цифря, товариші актив! Я з усією гостротою скажу: не для того ми революцію робили, щоб отакі цифрі до району возити! От... А теперечки хто хоче висказатись по существу,— немов забув, що товаришка Ольга слова просила. Ба, ні, не забув: повів на неї строгим оком: — Ти щось хотіла?
— Хотіла!
Ольга рвучко звелася, осмикала жакетик так, наче й досі на ній була гімнастерка, а не глибоко цивільна оця одежина.
— Я хочу сказати, що ви, товаришу, неправильно себе поводите. Хто вам дав право нас усіх ображати? Як дітей вичитуєте!
Таня, що сиділа поруч, аж зіщулилась, перелякана: такий їй Путько здався страшний. Звівся на дибки, викотив очі та — торох! — кулаком по столу:
— Ану, брось домагогію правити!
Міліціонери враз принишкли, подивились очікувально на голову райвиконкому: брати? не брати?
— Ти давай по существу вопроса,— вже тихіше Путько.
Значить, іще не брати. Що ж, посидимо, почекаєм команди: наше од нас не втече.
Ольга зблідла од гніву:
— Про вашу поведінку я повідомлю в райком! І прошу мені не тикати!
— Ну й повідомляйте,— сів нарешті Путько. Відчув, мабуть, що перебрав. Зняв нарешті шапку, витер долонею мокре волосся.— Я, конешно, не хотів тут сказати, що ви всі з куркулем полигалися чи опортуністами стали...
В кімнаті одразу аж посвітлішало: мовби не одне — два сонця заглянуло у вікно. Навіть у міліціонерів полагіднішали очі: чого вам боятися, товариші? Не по вас же приїхали — не вас і повеземо!
— Отже, так,— продовжував зовсім уже мирно Путько,— з сьогоднішнього дня щитайте себе мобілізованими на суцільну колективізацію. Візьмемось вплотную... Повмовляли, попанькались, погралися в домагогію — хватить!.. Село на бригади розбили?
— Розбили.
— Всі знають, де чий участок?
— Всі.
— То сьогодні й почнемо. На сім вечора скликаємо загальні збори села. На порядку денному — суцільна колективізація і ніяких більше вопросов! І щоб усі до одного були на зборах. Умріть, а явку обезпечте!.. Ясно?
— Ясно,— похмуро з рядів.
— З цим, значицця, поки що покінчили... Приступаємо до другого вопроса: ліквідація куркулів та підкуркульників...
— Дак ми ж уже ліквідували!
— То ви не ліквідували, а в піжмурки з куркулями гралися! — відповів в’їдливо Митрофан Онисимович.— Вхопили, що зверху росло, а корінці у землі полишили? То ви хочете, щоб коріння оте весни діждалось та наш колгоспний урожай задушило? Не допустимо!
— Кого ж іще розкуркулювати?
— От ми зараз і рішимо... Для того й зібрались... Товаришу Твердохліб, ану, бери в руки бумагу й ручку і записуй хвамилії!
Володька видер із зошита аркуш паперу, вмочив перо в чорнильницю, застиг. Всі завмерли: дивилися, як заворожені, на те гостре перо, нависле над чистим поки що папером, боялися дихнути.
— Ну, чого мовчите? — Путько невдоволено.— Називайте хвамилії. По черзі вас питати, чи що?
Ще більше зачаїлись дядьки. Кожен гарячково молив: хоч би не мене першого! Бо що я скажу, кого назову? Сусіда? Кума чи свата? Та як же я після цього людям у вічі дивитимусь!
— А мо', ви, товаришу, скажете? Вам воно згори видніше, де в нас куркулі полишилися.
(Продовження на наступній сторінці)