Тільки чорніє коло сільради, як наплеск отого наполоханого дзвону, як затверділий шматок шумовиння, що лишила по собі хвиля людського поголосу, згорблена постать бабусі. Сиділа досі на печі, забута і людьми, й богом, а тепер винесло аж під сільраду: плаче гірко й невтішно, заливається холодними старечими сльозами.
— Чого, бабо, плачете?
— Та де ж мені, сину, не плакати, коли кажуть: усіх будуть різати!.. Коли б різали отих, головніших, а то усіх покотом різатимуть...
— Ідіть, бабо, додому, та годі вам плакати. Не бійтесь, ніхто вас, отаку стару, не зачепить.
— Та хіба ж вони розбиратимуть, хто старий, хто малий? Отак покотом і різатимуть.
— Та хто, бабо, різатиме?
— Звідки ж мені, сину, те знати?.. Та хоть би ж дітей не різали!..
— Бачили? — звернувся до товаришки Ольги Володька.— Ми й приїхать не вспіли, а куркуль уже діє! Видать, таки мало тоді розкуркулили!
З сільради вийшов дід Хлипавка: у кожусі, у валянках, у шапці, що лишилася від покійного чоловіка баби Наталки. Розпрягаючи жеребця, повідомив:
— А тутечки балачок-розговорів!
— Які такі балачки? — звів у строгий шнурочок брови Володька.
— А всякі,— ухилився од прямої відповіді дід. Та відразу ж і не витримав: — Володю, а то правда, що з нашого села будуть стругати комунію? Всіх під одне рядно: і чоловіків, і жінок, а дітей по тому будуть, як курчат, по дворах роздавати?
— Хто вам це сказав?
— Та... люди он кажуть,— почесав бороду дід.— Їхав буцімто через наше село один чоловік та й казав: готуйтеся до страшного суду. Наїдайтесь, поки є іще врем’я, із своїх мисок, бо скоро будете із общого казана помиї сьорбати.
— Ви б, діду, замість того, щоб куркульсько-ворожі чутки розносити, жеребця розпрягали пошвидше! — обірвав сердито Володя.— Та скажіть виконавцям, хай скликають актив!
— А де ж це Василь? — поцікавився дід.— Додому пішов, чи, мо’, у районі задержали?
— Задержали! — зовсім уже сердито Володька.— Тільки не в районі — в тюрмі!
— Як — у тюрмі? — відвалилася нижня щелепа в діда.
— А отак: дали за контрреволюцію три роки в’язниці! Ясно?.. І ніколи мені тут із вами теревені розводити: розпрягайте жеребця та кличте виконавців!
Володька пішов до сільради, а дід все ще стояв посеред двору, приголомшений.
"Ох, Василю, Василю! Що ж ти не встерігся, Василю?"
— Діду, ви довго стовбичитимете?
Володька! Ич, вилупився!
Тремтячими руками розпріг жеребця, повів до конюшні. І вже як завів у станок, запитав із гірким докором:
— Що ж ти хазяїна загубив?
Кінь зітхнув винувато, дихнув у обличчя.
І тоді не витримав старий — заплакав. Витирав заяложеним рукавом очі, а сльози текли та й текли: невтішні, солоні, гіркі.
"Отак воно вийшло, Васильку... Хто б міг подумати... А він ще й кричить..."
Кинув сіна, вийшов із стайні. Не за виконавцями пішов, а додому. Роздівся, поникав по хаті, як неприкаяний, а тоді поліз до мисника, дістав пляшку самогону.
— За тебе, Васильку!
Самогонка обпекла піднебіння, вогняною водичкою розлилася всередині. А дід знову наливає кухоль:
— Бережи тебе бог!
І напився дід Хлипавка, як давно уже не напивався. Вдарив у голову хміль, погнав густу застояну кров по старечих розбухлих жилах, налив в'яле тіло войовничою снагою. Ухопив важкий грушевий кийок, рушив визволяти Василя.
— Я вас... розсучих синів... туди вашу душу!..
Добіг до сільради, налетів на стовпа з чавунною рейкою, з важким молотом-билом: скликать на пожежу людей. Ухопив било, замолотив щосили у рейку,
— Лю-гуди, спасайте Ганжу!..
Видирав било із дідових рук сам Володька: вискочив разом із активом на болісний зойкіт металу.
— Замкніть його у холодну. Хай проспиться до ранку.
Дід одразу ж затих: покірно дався одвести себе до каталажки. Ліг на солому, пойорзав, пойорзав щокою — заснув.
Стривожені, невеселі поверталися до сільради члени активу: комсомольці, вчителі, комнезаможні. Чоловіки не дивились один одному у вічі, затято смалили самосадом, ховались за димом, Учительки тихенько перешіптувались, а товаришка Ольга була наче з хреста знята.
Да-а, нелегко забути людину...
Голову сільради. Комуніста. Що встановлював, вважайте, Радянську владу у нас на очах. Що за неї боровся, не жаліючи ні сил, ні життя.
— Так що ж це виходить: був у начальстві з району в довірі, в людей у пошані, а тут тобі — враг?..— Як же воно так виходить?
Петро Нещерет. Розгублено зводить рідкі бровенята, озирається навсібіч чистими, як у дитини, очима.
Дядьки ще затятіше запахкотіли цигарками, щільніше огорнулися димом. Навіть Володька відчув якесь збентеження, однак відразу ж узяв себе в руки, якомога строгіше сказав:
— То не нам, дядьку Петре, про теє судити! їм там видніше: хто друг, а хто враг. А коли засудили, значицця, було за що, і нічого домагогією займатись!
Бач, яке слівце увернув! Чорт його й вимовить! Дядьки аж голови попригинали од ляку.
— Воно-то так,— погодився Нещерет.— Начальству, воно, звісно, видніше...
— А ти й досі, бідолашний, цього не знав? — запитав глузливо Іван Приходько.— У начальства ж очі не такі, як у тебе альбо в мене: все навскрізь бачать. От, приміром, ти сорок літ протоптався по світу і досі не знаєш, хто ти є. А начальство глипне — враз тобі визначить місце: чи до тюрми, чи до артілі...
— Ну, годі! — обірвав невдоволено Твердохліб.— Ич, до чого договорилися: артіль із тюрмою на одну дощечку ставити! Тож замкніть, дядьку Йване, дурного ротяку та скажіть спасибі, що мені зараз не до вас (Володька після того, як побував у районі, відчув за собою страшну силу: от кого схоче, того з села і спровадить). Не до вас, дядьку Йване, а до артілі, яку ми зараз засновуємо.— Значицця, так... Є така думка, щоб наш ТОЗ зробити артіллю. І щоб ті комсомольці, які ще не в ТОЗі, сьогодні ж подали заяви про вступ до колгоспу. Разом з батьками. Незаможники теж...
— А подумати мона?
Володька гостро глипнув на того, що запитав:
— Думати будем по тому! А зараз так: альбо пишіть заяви, альбо прощайтеся з ТОЗом! А то і з селом.
— А чого із селом? — аж од дверей.
— Розкуркулимо!.. Попанькались — годі!
Розходились далеко за північ — село уже спало. Укрилося білою зимовою ковдрою, а від хати до хати синіми тінями — сни. Потріскував, порипував невеликий морозець: зима цього року, слава богу, не дуже лютує, хазяйська, можна сказати, зима. І снігом прикрила, щоб не повимерзало, і морозам не дає розгулятись — пожерти за місяць кізяки та солому, припасені ще з осені. Коли б щороку отака зима!
— Тільки ж рік на рік не випадає,— гомоніли дядьки.— Минула — яка була? Вуха на ходу одпадали!
— Зате ж і літо було як літо. А як отака зима, то таке буде й літо: старому й кісток не нагріти.
— Ну, то ще баба надвоє ворожила. То ще як бог дасть.
— Еге ж, бог... Теперечки й бог так забіг з переляку, що йому вже не видно, що в нас і коїться. Хоч кричи, хоч голос зірви — толк один: не почує.
— Та-ак...
А що таке оте "так", ніхто не скаже уголос. Хоч і розуміє кожен, що воно і до чого.
Тому й говорять, розходячись, про що завгодно: про погоду, про види на майбутній врожай. Тільки не про оте, найпекучіше, найтривожніше. Що мулятиме на якій завгодно постелі, зробить твердими хоч які м’які подушки.
До самісінького ранку — шпилькою в боці.
Бо тобі добре, Володько, кричати про колгосп, тобі за те гроші теперечки йдуть із району. Зряплата. Як місяць, так і маєш свіжу копійку на губу. То ти уже, як що, то й так проживеш.
Трактори... І жне, і молотить... А чи не змолотить і мене за одним заходом, так, що тільки кісточки мої захрумтять?
І чого його поспішати? Я ж, щитай, ще й у ТОЗі як слід не обжився, а ти, Володю, вже тягнеш мене до колгоспу.
Гарно жити будемо, кажеш? Молочні ріки й береги киселеві? Електрика? Натисну кнопку — плуги самі горють, іншу притис — сипляться на стіл паляниці... Гарно говориш, Володю, гарно... Вік тебе слухав би: і про ріки молочні, і про райське життя. Тіки давай домовимось так: ти раніше кнопочки ті дістань, а тоді вже і сватай мене до артілі.
Отак сказав би Володі, коли б не боявся. А то шапку на очі та:
— Та-ак...
А Володька злий, аж шкварчить: усього дванадцять душ із тридцяти семи активістів погодились іти до артілі. В шию гнати, у шию, щоб і духом їхнім не пахло! Куркульські полигачі!..
З комсомольцями, які огинаються, з цими простіше. Завтра ж уранці комсомольські збори і питання руба: або в колгосп, або прощайся з комсомольським квитком! А от що робити з отакими, як Протасій? Уперся волом: "Будете приставати, то і з ТОЗу вийду". Володька не витримав — кулаком по столу: "Припиніть контрреволюційні балачки!" А тому наче хто жару за спину сипонув — бугаєм на Володьку: "Слобода у нас чи не слобода? Ти своїм кулаком на жінку постукай, якщо така вже охота!"
От тобі й суцільна артіль! От тобі й сто відсотків колективізації!
(Продовження на наступній сторінці)