«Симон-різник» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Симон-різник»

A- A+ A A1 A2 A3

— Слухай, єврею, сюди,— сказав Кох тонким жирним голосом.— Ти повинен зараз обігнати оцього коня. Тому будеш бігти як скажений. Інакше ти пожалієш, що й на світ народився.

Поправив на Симонові шлею, сів у візок. Натягнув віжки. В сусідній візок теж сів один з офіцерів.

Потім ще один офіцер вийшов трохи наперед, підніс догори руку з пістолетом:

— Ахтунг!

Тріснув постріл, рисак зірвався з місця. А Симон вріс у землю.

— Вперед, скотино жидівська! Вперед!

Кох смикав щосили віжками, періщив батогом. Симон нахилив тільки голову, щоб не вибило йому очі, і не ступив і кроку. Свистів батіг, люто лаявся Кох, підступали розчаровані німці.

— Я знаю цю кляту породу,— сказав один з них.— Марно старатись його зрушити з місця. Краще пристрелити.— Він дістав пістолет, вставив дуло Симонові у вухо. — Стріляти?

— Не треба! — закричав перелякано Кох.— Будь я проклятий, якщо не вимуштрую цю скотину!

Німець здвигнув плечима, з явним жалем заховав пістолет.

— Слухай, юдо, сюди! — сказав Кох, завівши Симона в стайню; батожив до сьомого поту.— Я тебе муштруватиму щоранку. Ти, юдо, або виграєш мені приз, або подохнеш! Тільки тобі більше не вдасться зробити з мене посміховисько!

Того вечора його вперше не нагодували на ніч. Але Симон і не хотів їсти: пекло, боліло все тіло, нещадно одшмагане Кохом. А ще дужче пекла й боліла душа. Що сталося з Басею? Що сталося з синами? Де вони поділись? Одна й та ж картина спливала перед його внутрішнім зором: ота хата з порізаними покотом дітьми й дорослими, і як він її од себе не гнав, вона знову і знову виникала перед ним. І коли врешті під ранок заснув, йому приснилася його власна хата, і Бася, й сини з перерізаними горлами.

Прокинувся весь у сльозах. Довго сидів, похитуючись од нестерпного душевного болю, і в ньому разом з кривдою, разом з тугою по сім’ї горіла думка про помсту.

Кох сам зайшов уранці до стайні, приніс повний казанок супу навпіл з жирним м’ясом.

— Я вчора погарячкував трохи, єврею,— сказав він примирливо.— Але ти сам в тому винен. З мене тепер сміються всі мої колеги. Бери, їж, я накажу годувати тебе ще краще. Ти наллєшся силою, і ми обов’язково виграємо приз. Чи не так?

Симон мовчав одвернувшись. Потім, пересиливши себе, запитав:

— Де моя сім’я?

— Ти втратив сім’ю? — в свою чергу спитав Симона Кох.— Розумію, розумію, твоя сім’я, мабуть, попала під акцію. Я тут безсилий тобі чимось допомогти. Єдине, що я зможу зробити, це підшукати для тебе гарненьку єврейку. Ви збудуєте нову сім’ю, бо я відпущу тебе, якщо виграєш приз. Подумай над цим, що я тобі щойно сказав. Ти розумний єврей і не захочеш безглуздо померти. Ну, їж суп, бо завтра виїдемо на тренування.

Кілька днів Симон терпляче возив Коха за місто. Кілька днів він бігав з усієї сили, бо Кох хотів пересвідчитись, що таки виграє приз. Симон уже знав, що він зробить із Кохом, чекав тільки тієї хвилини, коли вони знову опиняться в Троєщині. Йому хотілося, щоб усе те побачили люди, які стали свідками його ганьби.

І настала знову субота, і Кох у парадному своєму мундирі, при кинджалі й пістолеті, із автоматом, урочисто всівся у візок.

— Тихше, тихше, єврею! — тепер уже він стримував Симона.— Ти можеш вибитися з сил.

Завидніли знайомі хати, відкрилася площа. Замигтіли обличчя людей, випливла його хата з проваллями вікон. І Симон, добігши до хати, рвонув набік голоблі, перекинув візок разом з Кохом.

Зірвав шлеї, оглянувсь. Візок накрив Коха, стирчали тільки чоботи та крутилися колеса. Боячись, що він убив Коха, Симон підважив візок, відкинув його набік.

Кох лежав навзнак, лежав і безтямно водив очима. Кашкет його ген злетів: голова здавалась неправдоподібно малою порівняно з велетенською тушею. Не чекаючи, поки він отямиться, Симон висмикнув з кобури пістолет, дістав з піхов кинджал.

І тоді Кох закричав. Він вищав, як свиня, тонким жирним голосом, намагаючись одповзти подалі від Симона. Симон придушив його коліном, вдарив кинджалом просто в серце і повернув той кинджал уже в серці: так він завжди колов свиней, бо інакше колоть вже не зміг би.

Підібрав автомат і три магазини до нього й побіг.

Симона ловили весь день — ціла рота солдатів. Весь день він, одстрілюючись, мотався над Дніпром, перебігаючи з місця на місце, і, може, йому і вдалося б утекти, дотягнувши до ночі, коли б йому в ногу вище коліна не влучила куля.

Симон як біг, так і впав, і йому спершу здалося, що він, об щось ударившись, перечепився, аж тоді, як спробував звестись, зрозумів, що він тяжко поранений.

— Тепер я вже не втечу,— сказав сам собі Симон.— Тепер я вже буду вмирати.

Узяв автомат (пістолет був у кишені) і поповз до горбка, що мені його так і не вдалося розшукати.

І тут, на горбку, зустрів німців, які полювали його.

Він знав, що на нього чекає, коли він здасться живим, і однаково не лишив для себе набою: відстрілювавсь до останнього. І тим останнім набоєм убив ще одного німця.

Симона вішали на Троєщині навпроти його хати. І люди, які знали Симона, не впізнали його, так він був спотворений. Симон, уже з зашморгом на шиї, подививсь на людей, які похмуро й пригнічено стояли навпроти, і сказав:

— Ну, люди, прощайте.

Сказав так просто й буденно, наче не з життя йшов — з хати виходив.