«Симон-різник» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Симон-різник»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ну от, бачите! Його треба допитати. Хто знає російську мову?

— Отто Бауер.

— Де Бауер? Гукніть-но Бауера!

— Бауер щойно загинув. Його застрелив отой одноокий.

— Російська свиня! Він дорого нам за це заплатить!

Симон, хоч і не знав німецької, розумів, що мова йшла

про нього. Не второпав тільки того, що, коли б не цивільний одяг на ньому, його б розстріляли на місці. А так замість нього розстріляли отого капітана. Відвели трохи набік і прошили автоматною чергою.

— Комісар,— пояснили полоненим.— Юде комісар.— Хоч капітан явно не був євреєм.

Симона ж разом з усіма погнали назад, до Києва. I там на околиці Киева, поблизу Троєщини, його чекала зустріч ще з одним німцем, і той німець вирішив подальшу Симонову долю.

III

Віллі Кох мав дві особливості, що вирізняли його з-поміж інших німців.

Він був товстий. Та не просто товстий, Кох був потворно товстий. Такий товстий, що спершу трудно було визначити, де його більше: у висоту чи в ширину. Неосяжний мундир міг би запросто вмістити десяток солдатів, товсті литки звисали над блискучими чобітьми, від потилиці не лишилось навіть натяку, суцільні складки жиру, жир розтікався по ньому драглистими хвилями, жир перехоплював йому навіть горло, і звідти виривався якийсь писк замість голосу. Тонкий голос кастрата, що заплив увесь жиром.

Віллі й народився не худеньким. Вже тоді його руки-ноги нагадували добре понабивані сосиски, перев’язані в колінах і литках нитками, а коли він підріс та пішов уперше до школи, його продражнили одразу ж "Віллі-свиня", і так Віллі-свинею він ту школу й скінчив. Як усяка надміру товста дитина, Віллі не брав участі ні в розвагах, ні в фізкультурних змаганнях — здебільшого просто стояв, розставивши руки й ноги, і дивився заздрісно на своїх жвавіших однокласників. і

Його часто били, ще частіш ображали, і зло поступово накопичувалось в його огорненій салом душі-

Друга особливість Віллі Коха — любов до коней. Фанатична, невичерпна. Він ріс у маєтку, де його татусь був управителем, у маєтку, що славився кінським заводом, і з малих літ звик товктися біля коней. Коні заміняли йому друзів, яких ніколи не мав, коні не насміхалися з нього, коні підкорялися йому. Він командував кіньми і був тим щасливий і гордий. А коли виріс, Віллі відчув, що оця любов до коней його й облагороджує. Ставить над іншими. Залучає до еліти, що піднесена над людським загалом уже своєю породою.

І третє, що вирізняло Коха з-поміж маси німців, коли він закінчив школу і став боротись за своє місце в житті, це те, що він став фюрером. Як його вождь, його бог — Адольф Гітлер.

Фюрерство в тогочасній Німеччині набуло норм державного устрою: кожний, хто прагнув бодай хоч маленької влади, мав стати фюрером. Хай невеликим, майже непомітним фюрерчиком, але обов’язково фюрером, бо фюрерство давало найшвидшу дорогу до влади, зводило на оту державну драбину, по якій так солодко видиратися вгору, відштовхуючи, підставляючи ніжку собі подібним — претендентам на вищий щабель. Віллі видирався по цій драбині з завзятою спритністю, і на час, коли зустрівся з Симоном, він уже був гауптштурмфюрером і його неосяжний мундир ряснів орденами й значками.

І ще йому послуговувалось прізвище Кох. Особливо коли став працювати в Києві. Завжди знаходив привід натякнути, що Еріх Кох, гауляйтер України,— його родич.

Тож Віллі шанували і боялися. Більше боялися.

Віллі Коха навів на Симона, що поневірявся в таборі для полонених, візок. Невеликий, на одного їздця візок, справжній витвір мистецтва. Він давно мріяв мати такого візка для прогулянок: Віллі любив, запрігши жеребця, покотити за місто. Дихнути, як він казав, свіжим озоном.

І ще навело Віллі на Симона постійне бажання вирізнятися. Бути не таким, як усі. На голову (хай навіть кінську) вищим од своїх колег. І коли йому спала на думку ця геніальна ідея, Віллі, не вагаючись, взявся втілювати її в життя.

Ідея ж ця полягала в тому, щоб замість коня впрягти у візок росіянина. Віллі сам себе вдарив по стегнах, коли уявив, як він виїде, правлячи росіянином. Ударив і заіржав од захвату. Лишалося тільки знайти росіянина, а найкращий "матеріал" був, звісно ж, у таборі для військовополонених!

Так Віллі натрапив на Симона. З першого ж погляду зрозумів, як йому пощастило; це був не просто полонений, а ще й єврей, а Віллі ненавидів євреїв отією офіційною ненавистю, яка не знає й хвилинного сумніву, й найменшого докору совісті.

Єврей, впряжений у візок! Єврей-кінь. Що може бути краще!

Уявив, як заздритимуть йому колеги, що першими не додумались до такого. Які розмови точитимуться навколо його імені. Скільки схвального реготу буде, коли він виїде на євреєві, впряженому у візок. І вчепився намертво в Симона.

Начальник табору довго не хотів оддавати полоненого. Не тому, що жалів єврея: життя цього представника "неповноцінної раси" в його очах не варте було й гроша. Але цей єврей був ще й майном Великонімеччини. Хоч і тим майном, яке підлягало списанню (повному знищенню), але таки майном, списання якого мало бути оформлене належним документом.

— Так спишіть його! — сказав Кох.— До речі, незабаром Київ відвідає мій дядечко, і я йому підкину ідею оглянути ваш взірцевий табір.

Після цього начальникові табору не лишалося нічого, як списати єврея. Його картка з картотеки живих була переставлена в картотеку померлих, і Симон перейшов у повне розпорядження Коха. Кох міг його одразу ж убити, а міг скалічити — єврей уже був наче мертвий, і з ним можна було не церемонитись. Тож Кох прив’язав свого єврея до візка, в який був цього разу запряжений кінь, і Симон так цілу дорогу і біг, прив’язаний.

Провів до стайні, де стояло кілька коней (стайня охоронялась солдатом, а на ніч ще й замикалась), показав Симонові на порожнє, дубовими дошками одгороджене стійло:

— Оце, єврею, віднині твій дім.— Кох досить пристойно розмовляв по-російському.— Постарайся бути добрим конем. Лише це збереже твоє нікчемне життя.

І кілька діб не випускав Симона зі стайні.

— Хай звикає,— казав колегам.— Він же ще дикий.

Я не знаю, про що думав Симон оті кілька діб наодинці з кіньми. Може, згадував Басю й синів, про яких весь час думав у таборі, коли його майже щодня брали на допити, доки пересвідчились, що ніякий він не великий начальник. А може, метався по стайні з товстими цегляними стінами, шукаючи хоч шпарини на волю, добираючись до кожного віконця, що були майже під стелею. Але в ті віконця й дитина не могла б пролізти, не те що Симон. А може, й стояв незрушно в такій безнадії, в такій чорній безвиході, що лишалось хіба що повіситись. Якби ж було за що зачепити мотуз: будівники стайні мовби наперед знали, що в ній сидітиме доведена до відчаю людина, і не зробили бодай найменшого виступу.

Тричі на день йому приносили їжу (Кох не хотів, щоб його щойно придбаний "кінь" підупав на силі), а воду пив з відра, що з нього напували коней. Спав же Симон просто на підлозі, просякнутій кінською сечею (Кохові не потрібний був чистий єврей, чим брудніший він буде, тим смішніший, наочне втілення "ницої" єврейської раси), і за ті кілька діб просяк наскрізь сечею, а подраний у таборі одяг зовсім перетворився в лахміття.

— Гут,— сказав задоволено Кох, коли Симона вивели суботнього ранку та й упрягли в маленький візок.— Подивлюсь, на що ти здатен, єврею. Будеш старатись як слід — справлю тобі новий одяг.

Сам у новому мундирі, білих, як сніг, рукавичках, в блискучих хромових чоботях, висадив на візок свою тушу восьмипудову,— візок аж затріщав, осів на колеса,— взяв в одну руку батіг, в другу віжки, скомандував двом солдатам, що тримали Симона в голоблях: 4

— Пускайте!

Солдати, давлячись сміхом, відскочили. Свиснув батіг, і Симон повіз Коха за місто.

Біг цілу дорогу учвал, бо, як тільки переходив на крок, безжальний батіг в’їдався у тіло. І навіть тут доля не змилостивилась над Симоном: Кох звернув на Троєщину. Загнано дихаючи, Симон біг знайомою вулицею, бачив знайомих людей, що відразу ж ховалися, не в змозі знести це видовище, бачив свою садибу, що випливла йому назустріч, і серце його забилося так, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Чим ближче підбігав він до рідного дому, тим більше чекав, що от-от відчиняться двері і вибіжить Бася, а за нею й сини. Він чекав на це, а разом і боявся цього, боявся, що Бася з синами не витримає, кинеться до нього, і тоді оцей нелюд, оця розжиріла свиня перестріля їх усіх. Він хотів їх побачити, глянути хоч одним оком і водночас молив бога, щоб вони не вибігли надвір.

Бася не вибігла, не з’явились і сини, хата пропливла мимо, сумно світячи вікнами ("Вікна! Чого вибиті вікна?"), він боявся подумати про лихе, що сталося з синами і Басею,— вперед, єврею, вперед! — свистів батіг, і Троєщина лишилась позаду.

Він вибіг на околицю і зупинився.

Тут стояло кілька пасажирських машин, біля них товклися військові. І ще стояв поруч такий же легенький візок, а в нього впряжена була не людина, а тонконогий рисак. Німці одразу ж оточили Симона, залунали вигуки, сміх, вони щось говорили, дуже смішне й веселе, регочучи як навіжені, потім Кох, який встиг злізти з візка, взяв Симона за шлею, підвів і поставив поруч з рисаком. Він явно хвилювався, піт так заливав його тлусте обличчя, що й комірець потемнів, товсті пальці тремтіли.

(Продовження на наступній сторінці)