Вона саме працювала над "Сестрами Річинськими", і вся ота сумка була вщерть набита списаними гарячково листочками.
Я ж із дурного розуму надумався законспектувати весь "Капітал" — Марксову неосяжну бамбелу, про яку ще царський цензор сказав, що її можна дозволити, бо мало хто її прочитає, а якщо й прочитає, то нічого не зрозуміє. В мені розгорівся чисто спортивний інтерес, і я півроку списував зошит за зошитом, поки нарешті добрався до кінця. І коли я їх показав, оті зошити, викладачеві вже на екзамені, він подивився на мене, як на такого, що був несповна розуму.
— Ви законспектували весь "Капітал"?
Та й поставив п'ятірку, нічого навіть не питаючи.
Зараз убийте — не згадаю жодної фрази з того конспекту. Білі коти Фрідріха Енгельса з голубими очима, які завжди або майже завжди бувають сліпими, ще з дитинства врізалися в мою пам'ять, а з "Капіталу" не запам'ятав жодного слова.
Дарина ж Дмитрівна, коли настала її черга відповідати, взяла зі столу екзаменаційну картку та й стала одразу ж нишпорити в необ'ємній сумці своїй:
— Йой! Я поділа десь окуляри! Збігаю та пошукаю, бо ніц не бачу.
Так і вийшла з тим квитком у руці.
Повернулась, коли вже й екзамени закінчувалися. Тримала списані дрібно листочки.
— Ніж ото говорити, ліпше я вам прочитаю. Екзаменатор лише всміхався на ту хитрість дитячу. Він був
у захопленні від "Повнолітніх дітей", що їх Дарина Дмитрівна завбачливо йому подарувала, і, ґречно вислухавши, поставив таку саму п'ятірку, як і мені.
— І треба було ото вам свій мізок сушити? — хитала головою Нанашка, коли я розповів їй про конспект.— Ви б ліпше щось своє написали.
Вона не "сушила свій мізок" на наших збіговиськах. Сиділа завжди в куточку, я щось не пам'ятаю її у президії. Мудра Нанашка, вона знала ціну тимчасовим тим почестям, що збігають безслідно, як каламутна вода.
Лише один її виступ я й пам'ятаю. На зборах, присвячених розвінчанню культу особи Сталіна. Коли всі заговорили, що ось тепер народ наш розігнеться, устане з колін. Слухала, слухала, про себе всміхаючись, а потім підняла, як школярик, долоньку:
— А можна мені? І почала:
— Це мені ще покійний тато розказував. Ув одній божевільні якось вирішили випустити всіх хворих на волю. Щоби подивитися, куди вони підуть. А вони побігали, побігали довкола бараку та й знову вернулись назад. За грати й замки... То ви сподіваєтесь, що нарід отак одразу й розправиться? Гай, гай!..
І досі згадую ці пророчі слова. Чуючи майже щоденне: назад в есесер!
І вірш пам'ятаю молодого Павличка. Чи не оцими словами Вільде і навіяного. Про смерть Торквемадо, про те, як усі люди заливались слізьми. "Не посміхались навіть крадькома". Бо добре знали, пам'ятали, "що здох тиран, але стоїть тюрма".
Вірш був опублікований в його збірці "Правда кличе", пильне партійне начальство унюхало одразу ж крамолу, і посипалися громи-блискавиці на видавництво. Редактор збірки одержав сувору догану, Павличка, тоді ще студента уні-
верситету, теж викликали в обком, наполегливо раїли пи сати вірші, спрямовані проти буржуазних націоналістів, але молодий поет, на шану йому, жодного такого вірша не написав, а щоб одкараскатись од партійної тічки, вибрав більш нейтральний об'єкт — папу Римського. Був серед тієї примусової поезії і вірш "Плюю на папу!", і коли ця збірка перевидавалася уже в Москві, якась поетеса російська запропонувала назвати наступну збірку поезій Павличка: "Плюю на маму!.."
Та це так, до слова прийшлося. А поки що Дарина Дмитрівна кладе на стіл видавництва рукопис "Сестер Річин-ських", роману, який став би окрасою будь-якої літератури. Тільки не нашої. Тільки не в нас.
Господи, чи ми такі вже багаті? Чи в нас на кожному кроці як не Франко, то Бальзак?
О горе — не-Бальзак. Так прозвали ми Торнавського. За товстелезні романи, які він пік майже щороку. Одержуючи за свої недолугі аркуші ту ж саму платню, що й Вільде: по всіх видавництвах в оплаті процвітала зрівнялівка і плодовитий напівграфоман, залізними ліктями пробившись до Спілки письменників, часто-густо одержував набагато більші гонорари, ніж справжній талант, який власною кров'ю писав кожну фразу. Чи не найяскравіший приклад — Григір Тютюнник, кожна новела якого — на вагу золота: все своє недовге життя ходив жебраком.
В романах Торнавського було все, що вимагали партія і уряд. Бракувало лише одного: життєвої правди. Це були ідеально скомпоновані схеми — за методом соцреалізму.
Скільки ми попомучились, романи ті редагуючи. Намагаючись вдихнути в них трохи життя. Наші зауваження Тор-навський відмітав, як кажуть, з порога, його ні в чому не можна було переконати. Особливо коли став секретарем партійної організації Спілки. Двері видавництва став одкри-вати ногою.
Якось приніс черговий роман, урочисто поклав переді мною на стіл.
— Оце — плід моєї напруженої праці. Прошу негайно передати Петрові Степановичу на рецензію. Я з ним домовився.
— Але ж спершу ми повинні ознайомитись з твоїм романом! — пробував я заперечити.— Прочитаємо, напишемо редвисновок, а тоді вже й на рецензію...
— Обійдемось без редвисновку,— обірвав категорично Тор-навський.— Козланюк не буде чекати, поки ви тут валандатиметесь. Чи ти забув, ким він зараз працює?
Не забув. З трудом додзвонився в облвиконком:
— Петре Степановичу, тут у мене рукопис нового роману Торнавського...
— То й що?
— Він сказав, що домовився з вами, що ви його прорецензуєте.
Довга пауза. Потім якось аж сердито:
— Мені тільки й роботи, що читати ваші рукописи!
— То не заносити?
— Принесіть!
Минув місяць. Торнавський телефонував майже щодня, вимагав підштовхнути старого: актуальна ж тема, горить! Врешті, після кількох нагадувань, по телефону сердите:
— Заберіть!
Розв'язую папку — сам лише рукопис. А де ж рецензія?
— Петре Степановичу, ви забули передати рецензію!
— Не забув. Дивіться першу сторінку.
Знову розв'язую папку. На титульному листкові, поверх назви роману — розгонистий (чорнило з-під пера так і бризнуло) напис: "Гівно!". І нижче: "П. Козланюк".
По найвищій ставці оплатили ми ту найкоротшу в світі рецензію.
У своєму житті я не стрічав людини щирішої од нашого вуйка. В ньому було щось од дитини, яка ще не навчилась лукавити. З отакою дитячою щирістю він і дожив до могили. Різав правду у вічі, незважаючи на чини та посади. Його з голови облвиконкому невдовзі й прибрали: пересварився з усім апаратом.
Якось, пригадую, ми зібралися на загальні збори письменників. Обговорювали суто творчі питання. Прийшла на ті збори й представниця обкому партії, яка пацювала в ідеологічному відділі і нами, як тоді говорили, куріровала. Вийшла на трибуну та й стала повчати, про що і як треба писати: Сипала обкатані фрази-загальники, вдавалася до цитат. Козланюк, що вів збори, слухав-слухав, наливаючись сердитою кров'ю, врешті не витримав:
— Сцикуха!.. Кого ти взялася повчати?.. Геть до біса з трибуни!..
Що йому потім казали в обкомі — один Бог знає.
А ми його дуже любили. Він був нашим Вуйком і нікого з нас не давав на поталу. У себе, в спілчанській сім'ї, міг наговорити кожному з нас що завгодно, особливо коли попадешся йому під руку гарячу, але поза Спілкою... Поза Спілкою — зась! "Ми й без вашої помочі якось розберемось".
З А Дімаров
65
Останній раз я бачив Петра Степановича Козланюка восени шістдесятого року. В Ірпені, в Будинку творчості письменників. Був важко хворий: злоякісна пухлина в мозкові. Часто ковтав пігулки: весь час боліла голова. Я застав його сонячного ранку: сидів на веранді, не зводив погляду з двох горобців, що зчепилися битись за якусь стеблинку. На змучене обличчя його пробивавсь дитячий усміх.
— Он погляньте на ті милі птахи. Скільки там того мозку, а теж мають свій розум. Одужаю, обов'язково напишу казочки для дітей.
Не написав...
Львівська організація Спілки письменників складалася в той час в основному із нас, східняків. Та й то частина писала чужою, а то й нелюбою для західняків російською мовою: скільки горя принесли її представники на землі Західної України!
Місцеву інтелігенцію наші славні органи випололи ще в тридцять дев'ятому році. Особливо ретельно полювали за тими, хто працював у "Просвіті" або в українських (читай: націоналістичних) часописах. А де письменникові друкуватися, як не в часописі?
Тих же, хто, на думку органів, був лояльний до радянської влади, розстріляли уже на початку війни, в сорок першому. Під час евакуації. Гнали під конвоєм на схід, а коли виникла загроза оточення, постріляли всіх до одного. Щоб не дісталися німцям. Убили навіть сина Івана Франка.
Під час окупації криваву роботу енкаведистів довершив каральний батальйон "Нахтігаль".
Якимось чудом вціліло кілька письменників, про яких я вже згадував.
Козланюк же, .Талан і Шмигельський повернулись до Львова в обозі Червоної армії.
Ярослава Галана живим я вже не застав. Читав лише, перебуваючи в Луцьку, його численні памфлети, спрямовані проти уніатської церкви та Ватікану, і вони мені страшенно подобались.
(Продовження на наступній сторінці)