І тут я переконуюсь, що серйозна проза, навіть якщо вона й геніальна, майже не сприймається, коли її читати вголос. Особливо коли її читає не артист, а письменник, як оце Дарина Дмитрівна. Глухуватий монотонний голос її мимоволі навіває нудьгу, люди починають ворушитися, перемовлятися стиха... Ось один звівся та й вийшов із залу... Ось другий... Третій... Почали ворушитися і в президії, про щось перешіптуватися, а Дарина Дмитрівна читає й читає... десять... двадцять... тридцять хвилин...
Та ось, слава Богу, закінчила. Львівська публіка ґречно їй аплодує — вона просто не може образити жінку...
Прийшовши додому, я дістав "Повнолітні діти" з дарчим надписом Вільде, відкрив на тому місці, де починався уривок. І хоч я його редагував — знав майже напам'ять — не міг одірватися, поки не дочитав до кінця.
То була ще одна зарубка на моєму кирпатому носі: хочеш щось людям читати — не потикайся з серйозною прозою.
Захотілося написати щось по-справжньому веселе, смішне. На кшталт отієї пригоди з підковою.
А тут іще Нудьга, Григорій Антонович. З яким я непомітно заприятелював. Набагато старший од мене, він появився у Львові вже по смерті Сталіна: повернувся з Колими, з таборів. Тяжко поранений в перший місяць війни, кинутий напризволяще на полі бою під час панічного відступу, знайшов у собі сили добратися до батьків, на Сумщину. Не один місяць пролежав, поки рани загоїлись, а потім пішов навчати дітей: не міг дивитися, як вони ростуть неграмотними. Вивчав разом з ними Шевченків "Кобзар", а який же "Кобзар" без Катерини, без отих безсмертних рядків:
Кохайтеся, чорнобриві, Та й не з москалями, Бо москалі чужі люде, Роблять лихо з вами.
Отож йому ці рядки й пригадали, коли повернулися наші. Заарештували, судили за те, що він намовляв українських дівчат не кохатися з росіянами. Ще й обзивав представників великого братнього народу москалями...
— То судіть уже разом зі мною й Шевченка! — сказав своїм катам Григорій Антонович.
— Нада будет, і вашево Шевченку засудім!..
Він зайшов до мене невдовзі після того, як повернувся з таборів. Запитав, з порога вітаючись:
— Не побоїтеся спілкуватися з колишнім в'язнем? — І, гірко всміхнувшись, додав: — Кращий друг одвернувся, коли зустрівся зі мною. ч
Ми з ним на диво швидко здружились. Він часто заходив до мене на "студії", як казав жартома, я міг його слухати годинами, тож він і підказав, коли я йому розповів про те, як читала Ірина Вільде уривок з "Повнолітніх дітей".
— А ви напишіть щось із свого дитинства.
І принагідно розказав про випадок із дитинства, уже власного. Як ховали забитого качура.
— Дарую вам оцю першу новелу. З неї й почніть.
З "Похорону" я і почав. А потім став пригадувати власне дитинство і посипалися, наче з мішка, всі інші історії.
За місяць закінчив книжечку, озаглавив її "Через місточок", надіслав у Київ до видавництва "Веселка". І одержав розгромний редвисновок: "Книжка антипедагогічна, чому, окрім бешкетів, вона може навчити радянських дітей!"
Мені взагалі не таланило з дитячою тематикою. Пам'ятаю, як уже в Києві написав оповіданнячко "Тирлик": про єдину на весь хутір дитину. Молоді подалися до міста, залишилися тільки діди та баби та ще Тирлик, якому проходу немає: кожне так і норовить приласкать, пригорнути, а то й омити сльозою. Тож де зберуться старі, там обов'язково і Тирлик, уже й свято не свято без Тирлика.
Написав, опублікував у журналі "Дніпро" (редактором саме був Юрій Мушкетик) і невдовзі прочитав розгніваний відгук свого ж таки брата-письменника: "Де Дімаров таке село бачив?" — "Та бачив — їдь, перевір!" Не вірить: такого в житті не буває!
Книжечку ж "Через місточок" видав набагато пізніше в тому ж видавництві "Веселка". Тамара Іванівна Цвєлих, яка працювала в Інституті удосконалення вчителів, кандидат педагогічних наук, винесла рукопис на обговорення колективу і вже :шідти надійшла офіційна відповідь, завірена навіть печаткою: нічого антипедагогічного в оповіданнях Дімарова немає.
З часом я став не тільки о п'ятій ранку збігати з дому, а й повертатися пізно ввечері: захопився грою в преферанс. Сходилися після роботи в лікаря Дінця та й сідали за карти. Крім мене, постійно приходив ще й Ростислав Самбук (ми його називали Ростиком), відповідальний секретар обласної газети, та ще кілька вечорів підряд появлявся Маланчук... Так, так, Маланчук, майбутній секретар цека по пропаганді.
Поводили себе за тим преферансом по-різному. Ніде так не розкривається характер людини, як під час азартної гри.
Самбук, коли програвав ("сідав" на "тотусі" або на "мі-зері", що з ним траплялось частенько), жбурляв карти на стіл, зривався з стільця, ще й копав стілець той ногою:
— Це чорлти його батька зна й що! Ви навмисне мене посадили! — він гаркавив, як Ленін.
Дінець тримався дуже спокійно, тільки час від часу обличчя його починало братися сірою плівкою, гаснули очі. Він одкладав тоді карти, казав якось аж над силу:
— Пробачте...
І виходив до сусідньої кімнати.
Повертався: обличчя рум'яне і очі блищать.
Ми вже знали, що Дінець вживає наркотики. Приніс із війни рану, що не заживає, які ліки не пробував...
Маланчук грав мовчки та зосереджено, лише невеликі глибоко посаджені очиці гостро поблискували. Коли програвав, то стискав тонкі губи так, що вони в нього геть зовсім зникали, а обличчя бралося червоними плямами. Він мені не сподобався з першого ж погляду, в мене взагалі викликають відразу люди, обличчя яких нагадують гострі сокири.
Якось ми поверталися з того збіговиська: Маланчук, Самбук і я. Маланчук весь вечір вигравав, тому був як ніколи балакучий. Поцікавився, чи ми прочитали статтю Померанцева "Об искренности в литературе", що була опублікована в одному з московських журналів. Почувши, що не читали, категорично заявив:
— Тоді ви взагалі не читали нічого! Блискучішої статті ще жоден журнал не публікував! — І довго переповідав зміст статті Померанцева.
Минув тиждень. За цей час я прочитав ту статтю і був од неї в захопленні. Вперше ставився під сумнів метод соцре-алізму. Закликалося зображувати життя таким, яке воно є насправді. З усіма його позитивними та негативними сторонами. Та ось в московській "Правде" появився розгромний відгук на статтю, а в мене в кабінеті задзвонив телефон:
— Дімаров?.. (Маланчук нікого не називав на імення — тільки по прізвищу). Це Маланчук. Ти пам'ятаєш, що я говорив про статтю Померанцева? Як я її критикував?.. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю,— промимрив я спантеличено в рурку.
— То й добре, що пам'ятаєш... Бувай! Згодом зайшов Самбук.
— Тобі дзвонив Маланчук?
— Дзвонив.
— Жалкій трусішка!
Я ж розплескав мало не по всьому Львову про цей випадок. Маланчук не приходив більше грати в преферанс. Наче обрізало.
Вже набагато пізніше, в Києві, на якихось зборах письменників, мене підвів до нього Юрій Оліферович Збана цький:
— Це наш письменник Анатолій Дімаров.
Маланчук сухо привітався, очі його недобре зблиснули. Він не забув! Він усе пам'ятав. І коли трохи пізніше я в черговий раз прошпетився (чорти водили моїм пером!), кинув сакраментальну фразу:
— Хай Дімаров походить у чорному тілі!
І кілька років підряд переді мною зачинялися двері усіх видавництв та журналів.
Згодом я перестав ходити на ті картярські збіговиська. Що не висипався хронічно: повертався ж додому опівночі, годі було й думати про те, щоб уставати о п'ятій: а якщо, бувало, й підхоплювався, то з такою головою несвіжою, що яке там писання! Думки мляво ворушилися в невиспаній моїй голові, я часто ловив себе на тому, що безтямно сиджу, втупившись в непочатий аркуш паперу.
Ні, треба кінчати! От разок іще сходжу та й розпрощаюся.
А другого дня те ж саме: несвіжа голова і думка, що треба кінчати. А після роботи ноги самі собою несуть до Дінця.
Чим би все це скінчилося — не знаю. Я не признавався домашнім, що граю в преферанс: дружина моя карти терпіти мс могла. Тому щоразу намагався повернутись додому раніше од неї. Ускакував, раз, раз! — весь одяг із себе і притьмом у постіль.
Аж ось і дружина. Як завжди о дванадцятій. Заходить тихенько, боячись розбудити. Потягаюся наче спросоння, не-пдоволено питаю:
— Котра година?.. Скільки можна в тому інституті сидіти? Ти скоро за тими проклятими приладами і про сім'ю іабудеш!
Та скільки ниточці не витись...
Якось я засидівся до дванадцятої. Леле моя, не встигаю! Вибіг надвір: дощ як з відра, поналивав калюжі такі, що не обійти, не перестрибнути. Аж ось і вогник зелений. Замахав відчайдушно руками:
— Стій!.. Стій!..
— Куди, хазяїне?
— На Професорську... Швидше!
— За швидше треба платити.
— Заплачу! Тільки швидше!
Машина летіла — всі калюжі розбризкувала. Ось нарешті й Професорська. Мокрі липи і якась згорблена постать. Під парасолькою. Сахнулася набік, та вже було пізно: обдало, як із шланга. Я ще, пам'ятаю, подумав: "Довго ж тобі доведеться одчищати багнюку".
Розплатився, вбіг до будинку, на ходу з себе одяг зриваючи,— і швидше в ліжко. І не встиг ще очі заплющити, як на порозі — дружина. Цього разу ввірвалася, наче за нею хтось гнався.
— Спиш?
(Продовження на наступній сторінці)