На Куп'янськ пасажирські ще не ходили: попотанцював на відкритій платформі, щоб хоч якось зігрітися. А в ешелоні, що йшов на Ярову (далі поїзди не ходили), був один-єдиний пасажирський вагон, як на диво, абсолютно порожній. Тільки я, та два льотчики, та медсестра, яка незабаром підсіла: "Може, у вас, хлопці, тепліше?" — бо у вагоні, що не опалювався, можна будь-кого заморозити. Льотчикам ще нічого, вони у хутряних унтах, у куртках, хутром підбитих, а я і сестричка в шинельках благеньких — холод до кісток пробирає. Я ще бадьорюсь, щоб не посрамити честь Чорноморського флоту, розстебнув навіть шинелю: що нам, морякам, оцей холод, а сестричка зовсім посиніла. Лягла (була уже ніч), в шинельчину хукає, зубами видзвонює. І тоді я (гордись, флот Чорноморський!) зняв із себе шинелю і накрив нею сестру.
— Що ви! Замерзнете!
— Я? Та мені ніскілечки не холодно!
Забрався на верхню полицю, згорнувся в калачик і всю дорогу до Ярової прокладав зубами. Ще так ніколи, здається, не мерз. Здавалося, що кожна кісточка вкрилася інеєм.
Вийшов з вагона та й ушпарив вздовж колії, що вела в бік Студенка. І те, що я отак перемерз у вагоні і тепер щосили біг, щоб хоч трохи зігрітися, це мене і врятувало. Бо не встиг я й півкілометра одбігти, як позаду загуло, застогнало, тоскно й тривожно, і над станцією попливли троянди ракет, висвітлюючи ешелони, вщерть набиті снарядами й бомбами. А вслід за ракетами, завиваючи несамовито, сипонуло вже бомбами. Я скотився в траншею, що була вирита вздовж залізничного полотна, впав на дно, гублячи шапку, і тут настав кінець світу: всі ешелони, всі до одного, тисячі мін, снарядів і бомб водночас злетіли в повітря.
Скільки часу тривало те пекло, не пам'ятаю. Канонада стояла така, що я зовсім оглух, ядучий дим наповзав у траншею, їв мені очі, я задихався і кашляв, мене знову нудило, як під час приступу, з кожним ближнім вибухом кидало з одного боку траншеї в інший, а раз рвонуло так, що я, свідомість майже втрачаючи, подумав: "Ну, все... Ну, кінець..."
Та ось стало стихати і я, хитаючись, відпльовуючи землю, звівся на ноги. Довкруж валялися розкидані міни й снаряди, що не вибухнули, куріли воронки, сніг був геть зметений, а від велетенського вогнища, що палахкотіло там, де була станція, танцювали криваві спалахи. Знайшов присипану землею шапку, поглибше натягнув на голову, обходячи воронки й снаряди, пішов у бік Студенка.
До села добрався вже вранці. Тут наче нічого не сталося, немов за десять звідси кілометрів не вибухали снаряди та бомби. Мирні дими піднімались до неба над кожною хатою, а дерева стояли всі в інеї, як новорічні ялинки. Людей не було видно, я йшов безлюдною вулицею, і чистий незайманий сніг скрипів під ногами. Дійшов до будинку до болю знайомого, піднявся на ґанок, ступив у коридор. Серце гупало так, що аж віддавало у скроні, мені стало жарко, наче й не було надворі зими. Зупинився, прислухався.
За дверима лунав сердитий мамусин голос: вичитувала, мабуть, Сергійка.
Знайшов клямку наосліп, потягнув на себе двері...
Як мене не вмовляли тьотя Аня й мамуся, як не просили, я другого ж дня чмихнув до Ізюма. Міг би, звісно, кілька днів посидіти вдома, за цей час нічого з Ізюмом не сталося б, але мені аж пекло появитися в школі в червонофлотській формі.
— Та ви що?! — кричав я до мамусі й тьоті Ані.— Ви знаєте, що мені буде, якщо я хоч на день запізнюся у військкомат? Судитимуть!
І вони, налякані, одступилися.
— Ну йди вже, йди — сказала мамуся.— Тільки піддінь під шинелю мою вовняну кофту.
Ледве одбився од тієї вдівачки ганебної. Бракувало ще хустки на голову!
До Ізюма — тридцять кілометрів. Пасажирські поїзди не ходили, а військові ешелони, не зупиняючись, вихорем проносились мимо нашого полустанка. Тож мені не лишалося нічого іншого, як рушити пішки.
Дув лютий східняк, мороз хапав за щоки, за носа, здавалося, що й очі вкриваються кригою, всі оті тридцять кілометрів я майже пробіг, намагаючись хоч трохи зігрітися, та все ж коли села проходив, то піднімав вуха у шапці ще й зав'язував, шинелю ж так розхристував, щоб було видно майку. Іде морячок, шапка аж на потилиці, шинеля розхристана, груди під майкою колесом: от кому всі морози до шмиги!
Як я не застудився, не пообморожував вуха, й досі не знаю.
До військкомату добрався опівдні. Заніс свій "вовчий білет", знявся з обліку та й до школи бігцем: мав сьогодні ж повернутися додому. Провідав іще сім'ю отого моряка, віддав його дружині гостинці. "Та ти ж хоч пообідай із нами!" — кинулася ставити на стіл. "Дякую, мені ніколи!" — Я й справді поспішав дуже до школи, бо з-за цього, власне, й прийшов до Ізюма.
Ось і вона, незабутня та рідна,— сяє великими вікнами, у які я виглядав протягом трьох років, аж поки забрали до армії. Де вони, вікна мого класу? Оно, на другому поверсі. На мить здалось, що по той бік появилися знайомі обличчя: Золотоверха і Россомахіна, Валя Чмовжова і Вася Гаврилов і, звичайно ж, мій найкращий друзяка Мишко Кононенко. Появилися та одразу ж і зникли, стерті безжалісним часом,— лишень шибки виблискують холодно.
Поправляю шапку, розправляю всі складочки під ременем флотським, крокую до ґанку. На цей ганок я завжди чимдуж вилітав, портфелем розмахуючи, а тепер піднімаюся солідно й непоспіхом: чомусь здається, що вся школа, всі учні й учителі, припавши до вікон, зирять на мене. Навіть директор, потираючи схвильовано ідеально поголену голову, яку я колись облив чорнилом.
Порожній коридор, притишений за дверима за кожними гомін: ідуть саме уроки. Крокую до вчительської, стукаю У двері:
— Можна?
Учительська теж порожня... Ні, не порожня. Там одинока постать, і в тій постаті я одразу ж узнаю нашого класного керівника, великомученицю нашу, яку ми не раз доводили до сліз, до істерики, нашу найдобрішу у світі Марію Федорівну.
— Здрастуйте, Маріє Федорівно! — Козиряю їй так, як ще кожному командирові не козиряв.— Дозвольте звернутись?
— Толя Дімаров?.. Боже мій, Толя!..
Іде назустріч, простягаючи руки, а в очах уже сльози і сиві буклі жалісно трусяться. Лише тепер помічаю, як вона подалася.
— Сідай, розказуй про себе!
І от ми сидимо, і я не стільки розповідаю про себе, скільки розпитую про моїх однокласників. Де вони? Що з ними? Чи подали якусь вісточку?
Вася Гаврилов?.. Згорів у літакові в перший же день війни. Товариш написав, що не встиг і мотор запустити, як із-за хмар звалився ворожий літак і розстріляв його впритул.
Мишко Кононенко?.. Пропав безвісти. Потім пішов поголос, що він добровільно здався німцям у полон.
— Але я не вірю! Не вірю! — притуляла Марія Федорівна руку до серця.— Щоб мій учень найкращий... Не можу повірити!
Марії Федорівні всі її учні колишні були тільки найкращими. Навіть я.
— Як ти вчився блискуче! Ти був гордістю школи!
Із скромності не заперечую. Вчителям воно, звісно, видніше.
— А Толмачов? А Калюжний?
— Про цих нічого не знаю.
— А та, як її., (вдаю, що ніяк не можу пригадати), Россомахіна Ніна? — В армії чомусь найбільше думав про неї. І страшенно жалкував, що не догадався (чи не насмілився?) попросити її фото. Коли інші діставали з кишень і один поперед одним хвастались фотографіями своїх дівчат.
— Ніночка?.. Ніночка вдома, нещодавно повернулася з фронту.
— Поранена?
— Та ні, трохи прихворіла. Ти її обов'язково провідай. Знаєш, як вона тобі зрадіє!
Мені й не треба цього казати: побувши ще трохи з Марією Федорівною, я рушив до Ніни.
Ніна жила в одному з бараків, в однокімнатній квартирці. ("Без жодних зручностей",— сказали б сьогодні). Під єдиним вікном все літо цвіли пишні квіти: Нінина мати, учителька нашої школи, кохалася в квітах. Вона була дуже красива, Нінина мама, втративши ще молодою чоловіка, могла запросто вийти заміж, але так і не вийшла — берегла себе для дочки. Ніна її дуже любила і дуже боялася: не пам'ятаю випадку, щоб вона кудись подалася, не спитавши дозволу в мами. Навіть коли ми всім класом збиралися в кіно, то завжди казали: "Зачекайте, хай Ніна збігає, спитає дозволу в матері".
Цікаво, і на фронт її мама послала?
Ніна чомусь мені не дуже зраділа. Весь час куталася у велику вовняну хустку, хоча од натопленої печі жаром аж пашіло, померклі очі її не осявали обличчя. Я ледь узнавав у ній веселу, життєрадісну Ніну.
І розмова наша тяглася якось в'яло, мов з примусу. Ніна слухала мене і не слухала, вслухаючись водночас у щось своє, у занурене, єдино важливе для неї. Між нею і мною стояла якась стіна, яку ні я, ні вона не були в спромозі пробити. Та вона навряд чи й хотіла пробити ту стіну.
— Хочеш чаю? — врешті спитала вона. По довгій паузі, коли кожен із нас напружено думав, що б іще сказати.
— Дякую, мені треба йти.— Я звівся, і в Ніниних очах майнуло якесь аж полегшення.— Та й жарко ж у вас! — Мені не запропонували навіть зняти шинелю.
— А я усе мерзну,— ще щільніше загорнулася Ніна у хустку.— Додому?
— Так... Провідаю тільки Люсю.
— Провідай. Вона тобі буде рада. І подала мені холодну долоньку.
Вийшов геть розчарований. Було таке відчуття, наче Ніна ждала не могла діждатися, поки я піду геть.
Ну, якщо й Люся мене так зустріне!..
(Продовження на наступній сторінці)