Перехилив, вилив до рота, закинув у кущі порожню посудину. А вслід за ним і Кость. Я ж тримав свою пляшечку, все не наважуючись отак запросто вилити її до рота: ще не пробував пити горілку, пиво досі було моїм найміцнішим напоєм. І коли я нарешті наважився і перекинув "мерзавчика" до рота, мені здалося, що не рідина полилася, а суцільний вогонь. Сльози з очей так і бризнули, я задихнувся, закашлявся, випльовуючи вогняну рідину прямо під ноги.
— Ти що? — спитав подивовано Костя.
— Контузія,— прохрипів я, витираючи очі.— Не можу пити після контузії.
— Да, браток, не повезло тобі.
І вони уже вдвох докінчили того "мерзавчика" клятого. Іще, пам'ятаю, ми сходили в кіно.
— Хтозна, коли ще доведеться,— сказав Василь, купуючи квитки.
В напівпорожньому залі демонструвався довоєнний ще фільм "Ми з Кронштадта". Він мені дуже подобався, а особливо артист, що грав морячка відчайдушного,— він був страшенно подібний до Костя, який сидів поруч. Той же золотий в роті зуб, що сліпуче виблискував, така ж гітара через плече, весь час здавалося, що моряк на екрані ось-ось візьме гітару до рук і заспіває улюблене Костеве:
Я вам не скажу про всю Одессу, Вся Одесса очень веліка, Но и Молдованка и Пересыпь Уважалі Костю-моряка!
Або промовить його ж приказку:
— Ех, жізнь копейка, судьба злодейка!
А що вже Кость мав такий же шалений успіх серед жіноти, як і морячок на екрані, я пересвідчився, коли вже їхали поїздом на Кисловодськ. Та й по Кубані. Всю майже дорогу Кость провів у тамбурі: притискав то одну, то другу, клянучись у любові "до гроба". Не встигла витерти сльози одна, покидаючи морячка на зупинці, де сходила, як Кость накидав оком на іншу, і тоді лунала одна і та ж фраза:
— Потримай гітару, браток! — чомусь довіряв гітару не Василеві, а мені.
Вертаючись з тамбура, потирав задоволено руки:
— Є ще один адресок. Ех, скінчиться війна, буду рік по адресах цих їздити!
— Ти скоро всю залізницю в сльозах жіночих утопиш,— дорікає йому Василь.
— Не втоплю.— А очі вже шукають наступної жертви. Та це буде трохи пізніше. А поки що ми штурмуємо
поїзд, який подали не увечері, як обіцяли, а вночі.
Тож глуха ніч, темрява, всі вогні замасковані, а ми штурмуємо вагон, що зупинився навпроти: Василь попереду, Кость за ним, піднявши над головою гітару, а я вже позаду. "Полундра!" — вигукує Кость, і ми врізаємось в натовп, що кипить біля сходин. Крик, лемент, хтось зойкає, хтось лається, а ми премо вперед, пробиваючись до входу. Ось Василева темна постать вже на сходинах, ось і Кость видирається, а за ним уже і я, хоч мені відтоптали геть ноги, а в тамбурі так придушили, що затріщали всі ребра.
Врешті ми у вагоні. Займаємо два місця внизу і одну верхню полицю: на ній будемо спати по черзі. Красота! Так можна і місяць їхати.
— Мішки не погубили? — питає Василь.
Ще перед тим як сідати, він перетрусив наші мішки. В свій поклав консерви й хлібину, у Костів — сухарі, а в моєму лишив тільки шинелю, яку я, соромлячись, скинув.
— Сідатимемо,— попередив,— стежте один за одним, щоб якийсь уркаган не обрізав.
І тепер перевіряє, чи цілі мішки.
Поїзд, конвульсивно здригнувшись, рушає, і починається наша далека дорога. Вона і справді виявилася далекою: добу чекали паром через Каспій та майже дві доби у Баку, де я вперше в житті покуштував вино, що продавалося на розлив. Вино було дуже міцне, в голові моїй одразу ж замакітрилось, я став як ніколи сміливий і, наслідуючи Костя, вчепився в якусь молоденьку дівчинку, обіцяючи любити її до самого скону. Воно, перелякане на смерть, ледь од мене вирвалось і втекло, а друзі потім довго потішалися наді мною.
— Оце моряк, так моряк! — кивав на мене Василь.— Куди тобі, Костю, до нього! Учись, як треба дівчат обнімати!
Хоч я, убийте, не пам'ятаю, щоб хоч рукою доторкнувся до того пуцвірінка. І не знав, куди подітись од сорому.
А так ми добралися у Новоросійськ без особливих пригод і там нас одразу ж зарахували в морську бригаду, що формувалась для відправки у Севастополь,— місто, яке зажило легендарної слави оборонними боями з фашистами.
Два тижні формували бригаду. І всі оці два тижні, випаривши в бані всю нашу вошву, тільки й знали, що вантажили на судна снаряди. Снаряди лежали штабелями біля причалів, цілі вулиці і завулки тягнулися майже до крайніх будинків, тисячі, мільйони снарядів, їх наче звезли з усього Союзу. "Давай! Давай! Не одставай!" — підганяли нас командири, за день ми так вимотувалися, що ледь доповзали до ліжок. Не встигнеш і очі склепити, а знову підйом, знов до снарядів, і кожен м'яз болить, як порубаний. Іноді налітали ворожі літаки і тоді ми падали замертво, тут же, коло снарядів, і наше щастя, що літаки бомбили кораблі, які стояли на рейді, а на таку дрібницю, як снаряди, не звертали уваги,— одна-однісінька бомба сюди і не тільки ми, а й усе місто злетіло б у повітря.
Іще нас двічі водили на стрільбище: пристрілювати нові рушниці, і я, як не мружився, жодною кулею не вцілив у ціль. "Ти що, сліпий?" — запитав командир і я мусив зізнатися, що втратив зір після контузії. "То на який хрен ти мені здався?" — сердито спитав командир та й погнав мене у гарнізонний шпиталь до окуліста перевірити: правду кажу чи обманюю, і окуліст, добрий дідок, перевіривши мій зір, запитав у свою чергу: "Як же ви, молодий чоловіче, воювати збираєтесь?" — а потім, подумавши, направив мене на комісію і мені там вручили своєрідний "вовчий білет": посвідчення, що я непридатний до військової служби.
Одвоювався.
Вертався в частину, повісивши носа. І не так через те, що мене звільнили із армії, як із-за того дрантя, що на мені теліпалося. Як же я у цьому у всьому появлюся вдома?
— Не журись,— сказав Василь,— щось придумаємо. У мене знайомий старшина з речового складу.
Та й повів мене на той речовий склад. Вислухавши Василя, старшина прицілився на мене одним оком, прицілився другим та й скомандував весело:
— Ану роздягайся!
— Все скидати? — спитав я розгублено.
— Все, все. Дівок тут немає, ніхто не одкусить.
І полетіли в мій бік, як у тій казці, розписані синіми хвилями майка, матроска, штани кльош неосяжний, чорна шинеля, поцяцькована блискучими ґудзиками, ще й червоними зірками на обох рукавах, чорна шапка-вушанка, що її матроси тільки й носять, і нові, начищені до гарячого блиску черевики. А на завершення всього того багатства казкового — чорний ремінь з отакенною мідною пряжкою.
— Одягайсь, морячок! Вийшов, ніг під собою не чуючи.
А Василь уже веде до іншого складу. Продуктового. Виявляється, і там у нього завівся знайомий.
Пачка цукру, два шматки мила, п'ять банок консервів, дві отакенні хлібини замість сухарів, дві пачки чаю — це окрім того, що мій продатестат отоварюватимуть на станціях, їдь, не журися!
— А це вже від мене,— каже Василь, вручаючи мені важкенний пакет.— Будеш в Ізюмі, провідай моїх. Передаси оцей подарунок.
Гаряче обіцяю, що як тільки доберуся додому, так і майну до Ізюма. Не ходитиме поїзд — пішки дійду. Бо що мені після армійської служби оті нещасні тридцять кілометрів! Та й у військкомат обов'язково ж треба зайти. Не казав Василеві, що вже вирішив у першу чергу відвідати школу. Оту рідну, де навчався три роки з восьмого класу і по десятий. Учителі глянуть на мене — попадають.
Того ж дня рушив у дорогу додому. Кость і Василь мене й посадили, без них навряд чи й пробився б до вагона. А так зайняв місце біля вікна, сиди, виглядай, а набридне, то куняй потихеньку під перестук коліс. Та пильнуй мішок, що й на мить не випускаєш із рук. Уркашні аж кишить, зазіваєшся, враз обберуть до нитки. Військовий один, що заліз на верхню полицю, заснув, як убитий, а прокинувся босий. Коли зняли чоботи, ніхто й не помітив, хоч людей у вагоні, як маку.
Запам'ятався Ростов, нещодавно одбитий од ворога. І не так Ростов (проїжджали вночі), як міст через Дон, нашвидкоруч споруджений замість того, що його висадили німці, коли відступали. Поїзд переїжджав міст мало не навпомацки, вагони майже до води прогиналися, всі сиділи напружено, вчепившись у вузли та чемодани, і зітхнули лише тоді, коли ріка лишилася позаду.
Потім Ворошиловград, де я зійшов, щоб якось добратися до Куп'янська. У Ворошиловграді мене ледь не поволокли у комендатуру, бо не привітав лейтенанта. Лейтенант був з новоспечених, все на ньому аж кричало, що він щойно з училища: "Р-рядовой, почему не приветствуете?" — а в рядового на правиці граблями покалічені пальці, та ще й довідка, що він уже не служить в армії. "Тогда зачем звездочка? — все не міг заспокоїтись лейтенантик.— Снять, нє положено!" Довелось, як не жалко було, зняти зірочку з шапки.
Іще сходив у кіно, на денний сеанс. Не міг не піти: демонструвався фільм "Розгром німців під Москвою". Вийшов наче на крилах: б'ємо фашистів, б'ємо! І з зовсім іншим настроєм побіг штурмувати вагони.
(Продовження на наступній сторінці)