Ще важче було копати окопи. Скільки ми їх за собою полишили за ті п'ятнадцять діб! Вгризалися в неподатливу твердь короткими шанцевими додатками, а над нами тускла ніч, а з темряви виринала то постать помкомвзводу, то лейтенанта, то самого комроти і лунала одна й та ж пересторога:
— Не спати!.. Не спати!..
Бо нам хотілося спати. Боже, як нам хотілося спати! Чим глибшими ставали окопи, тим дужче нам хотілося спати. Наче заривалися не в землю, а в сон, і він змикався довкола тісними стінами, сипався з шурхотом під ноги, тягнув непоборно на дно. І ось уже то один, то другий окоп завмирав, аж поки над ним з'являлася чорна тінь командира:
— Знову заснули?!
Із окопу у відповідь судорожними кидками починали вилітати чорні ошмаття дрімоти.
Напівсонний, я прикопав якось гвинтівку. Поклав поруч і потім, задурманений, присипав її землею.
Переполох був на всю роту. Вже хотіли доповідати комбатові, та командир роти помітив приклад, що витикався із бруствера. Мене примусили почистити гвинтівку до останнього гвинтика ("Хай вилиже її язиком!" — наказав комроти), помкомвзводу ж сказав, що я тільки кров'ю можу змити тяжку цю провину. І поки всі спали, я мордувався над рушницею та кляв свою долю.
Неприємна пригода ота й спричинилася, мабуть, до того, що наш лейтенант при першій нагоді поспішив мене спекатись: виділив зв'язковим до командира роти. Адже про таку розкіш, як польовий телефон, ми на той час і уяви не мали.
* * *
Наша рота зайняла оборону на лівому березі Дністра, у невеликому селі Садківці. Село і справді тонуло в садах. Фруктові дерева збігали аж до річки, до звивистої лінії траншей, викопаних іншою частиною. По той бік круто здіймався правий берег, він тонув у густому лісі, і як ми не вдивлялися — не могли помітити жодного німця. Ворог чи то ще не підійшов, чи, боячись нас, так хитро замаскувався, що берег здавався абсолютно безлюдним.
Ми ж надолужували недоспані ночі.
Спали просто на землі, підмостивши плащ-намети під голови. Спали так міцно, що аби й справді підійшли німці та переправилися через річку, то могли б побрати нас голими руками. Але й німці, мабуть, одсипалися, бо на тому березі не було помітно жодного руху. Подвір'я монастиря було єдиною відкритою площиною, яка проглядалася з нашого боку, і ми, троє зв'язкових, ходили по черзі на спостережний пункт — пильнувати німців. То був неглибокий окопчик, викопаний на белебні, протягом дня ми стриміли в ньому ідеальними мішенями, але фашисти чомусь не перестріляли нас, їх, мабуть, влаштовував отакий спостережний пункт. Тим більше, що в нас не було навіть бінокля.
Щоразу, повертаючись із спостережного пункту, ми підходили, карбуючи крок, до командира роти, хвацько козиряли й голосно, аж на тому боці ріки було, мабуть, чутно, доповідали, що ворога не виявлено. Капітан слухав уважно і строго, потім командував: "Вільно!" — і ми розслаблялися з почуттям чесно виконаного обов'язку. Тепер можна притулити до вишні гвинтівку, напитися холодної колодязної води, остудити в затінку насмажене тіло. Війна починала здаватися нам звичайними маневрами, де "червоні" воювали із "синіми" й "червоні" обов'язково перемагали, де "убиті" й "поранені" спокійнісінько відходили набік і з нетерпінням чекали на кухню. Поки живі
"довоюють", "мертві" вже й вершечки позлизують і лежать в холодочку, блаженно дрімаючи.
Так ми гралися у війну майже тиждень, а потім штаб полку наказав послати на той берег розвідку, і командир роти виділив десять бійців на чолі з сержантом. Розвідників переправляли удосвіта, і я вперше подумав, що всі оці хлопці можуть не повернутися назад. Командир роти, звісившись з берега, щось тихо казав сержантові,— я ж дивився на скулені постаті, що тулилися одна до одної у двох надувних човнах, і мені вже здавалося, що на тому березі тільки й чекають, аби вони випливли на середину. Тому, коли сержант, козирнувши востаннє, одштовхнувся од берега, я весь аж напнувся, чекаючи пострілів.
Однак ворог чи то міцно спав, чи його взагалі не було, тільки протилежний берег мовчав, занімілий. Човни пливли й пливли, тьмяно зблискуючи короткими веслами, аж поки й ткнулися в густий верболіз.
Згодом звідти закрякала качка: умовний сигнал, що все гаразд, і над завмерлими досі шанцями прокотився радісний гомін.
Наказавши доповідати про найменший рух на тому березі, капітан повернув назад. Він дуже переживав за успіх розвідки, адже для нього, як і для кожного з нас, це була перша бойова операція, тож помітно нервував і ганяв мене у взвод: довідатись, чи там нічого не чутно. Я мчав най-коротшим шляхом донизу і питав лейтенанта, чи нічого не чутно. І чим частіше я прибігав до нього, тим неприязніше він мене зустрічав. Так, наче я був винен у тому, що розвідники мов провалилися крізь землю.
Десь по обіді на тому боці, глибоко в лісі, здійнялася рясна стрілянина. Вона то розпадалася на поодинокі постріли, то зливалася в суцільний клубок, клубок той швидко котився донизу. Ось уже вдарили наші кулемети, затріщали гвинтівки. Командир роти зірвавсь, як опечений, і, притримуючи рукою планшет, погнав щодуху донизу. За ним побіг політрук, а за політруком уже ми, троє зв'язкових.
Стрілянина все більш розгоралася, нам уже здавалося, що німці перейшли в атаку, хоч стріляло вже тільки з нашого боку, а на тому затихло.
Коли ми добігли до траншей, стрілянина вже вщухла. Лише іноді то тут, то там зривався нервовий постріл, вслід одразу ж лунав нервовий оклик: "Одставить!" — і западала винувата тиша. Над траншеями колихався сизуватий димок, він стікав униз, до води, збуджені червоні обличчя бійців виглядали з окопів. Не стрибаючи навіть у траншею, комроти побіг до взводного, а ми поспішали за. ним і здавалися самі собі неймовірними сміливцями, які не звикли кланятись кулям.
Лейтенант, виставившись по пояс із окопу, дивився не на капітана, а на річку. І помкомвзводу дивився туди ж, і всі поблизу бійці. І щось таке тривожно-очікувальне, до болю напружене було в мовчазному отому спогляданні, що всі ми стали теж дивитися в тому напрямі.
Річка мерехтіла, блищала, горіла. Нещадне літнє сонце висвітлювало її всю, до найдрібнішої хвильки, і по тій блискучій поверхні, раз по раз спалахуючи поквапливими порухами весел, рухалися обидва наші човни. Зігнуті постаті бійців чорніли, наче вугілля, а на борту переднього човна щось різко біліло. Коли розвідники нарешті прибилися до берега, ми зрозуміли, що то біліло: на дні човна, поклавши оббинтовані ноги на борт, лежав один з бійців. Обличчя його було жовте і спите, а очі запалені, мов у важкохворого.
Передавши пораненого, розвідники вмить опинилися на березі. Вони так поспішали залишити човни, що ледь їх не потопили, і все оглядалися на протилежний берег. Сержант хотів був доповідати капітанові, але той з досадою махнув рукою: вигляд пораненого справив на нього таке ж гнітюче враження, як і на всіх нас. Тож він наказав негайно нести бійця до командного пункту.
Це був перший поранений, і ми не знали, як і під-ступитися до нього. Невміло топтались довкола, аж поки хтось догадався простелити плащ-намет і покласти на нього пораненого. Збившись у безладний гурт, заважаючи один одному, ми понесли пораненого вгору. Він гойдався, як у зеленій колисці, оббинтовані ноги його метлялися то в один бік, то в другий; йому, мабуть, було дуже боляче, бо він не витримав і застогнав. І чим голосніше він стогнав, тим швидше ми бігли догори. Ми вже думали, що він помирає, і намагалися донести його, живого, хоча б до командного пункту.
Врешті опустили його на траву. Одразу ж прибіг санінструктор і поверх бинтів, що ними були обмотузовані ноги пораненого, став накладати свої, наче боявся, що старих не вистачить до санбату. Після того ми напоїли пораненого водою. Він затих, а командир роти сказав, що от-от під'їде підвода і одвезе його у санбат.
Аж тепер капітан повернувся до сержанта. Той знову став доповідати. Обличчя його ще горіло од збудження...
Висадившись із човнів, вони подерлися угору. Спершу густим верболозом, де пересохле паліччя тріщало, мов навіжене, тож вони майже годину долали ту стометрівку. Згодом стало легше. Вони перебігали од дерева до дерева, а німці мов крізь землю провалились. Хоч всюди було натоптано, вони знайшли навіть порожню пачку од чужоземних сигарет...
Тут сержант поліз до кишені й дістав яскраво розмальовану картонну пачку. Капітан уважно роздивився її й понюхав, дав понюхати й політрукові, а нам не дав, хоч ми теж дуже хотіли довідатись, чим вона пахне.
Врешті вони побачили німців, продовжував сержант. На галявині, поблизу монастиря. Роздягнувшись до трусів, німці смажилися на сонці, а одяг і зброя лежали, недбало покидані поруч. Троє дрімало, а четвертий лежав на спині й награвав на губній гармошці. Підкравшись до галявини, сержант наказав примкнути багнети і з криком "ура!" вони атакували німців.
Ворог у паніці втік, одяг і зброя лишилися. Поспіхом зібравши трофеї, вони побігли донизу, і тут їх обстріляли...
Лише зараз ми звернули увагу на великий вузол, що його тримав один із розвідників. Командир наказав розв'язати, і ми жадібно стовпились довкола.
На землю впали чоботи, тупоносі, короткі, з халявами розтрубом, штани й френчі незвичного крою, поцяцьковані якимись значками, реміняччя з блискучими алюмінієвими пряжками, і новенька, мов щойно з заводу, воронована зброя: автомат із прямим, як пенал, магазином, пістолет з незвичної форми руків'ям.
— А де ж іще зброя? — поцікавився капітан.— їх же було четверо.
— Ми підібрали все, товаришу капітан.
(Продовження на наступній сторінці)