— По-одйо-ом!.. П'ять хвилин на заправку!..
Якщо ви, читачу, всміхались, читаючи ці рядки, я пропоную вам самому спробувати отак пороздягатися — поодягатись. Хоча б протягом двох-трьох годин. Переконаний: вам не захочеться більше всміхатися.
Ми ж роздягалися — одягались протягом тижня. З ранку аж до обіду.
За цей тиждень майже всі насобачились вкладатися в оті прокляті п'ять хвилин, а хто не навчився, того піднімали за дві години до загальної побудки — дві години дорогоцінного сну. Цим уже не кричали — командували пошепки. І поки ми додивлялися останні сни, такі солодкі та бажані (чомусь найчастіше снилась домівка і лице усміхненої матері), доки ми розкошували ті дві години в угрітих постелях, вони моталися то з ліжка, то на ліжко, освоюючи важку солдатську науку.
Кто не бил в армії, тот побудет. Кто побил, тот хрен забудет!
Не забуду і я. Повік не забуду.
Особливо нас заїдає стройова підготовка. Оте "ать-два!", яке лунало з ранку до пізнього вечора. В армії треба було заново вчитись всьому, навіть умінню ходити.
— Ногу!.. Више ногу!.. Єщо више!.. Подимай ногу так, чтоби она от пупа росла!..
Попоходиш весь день — до казарми вертаєшся рачки. Але й того нам не дозволено. Тільки в строю, тільки з піснею.
— С места!.. Пєснєй!.. Шагом арш!..
Оте "арш" лунає, як постріл. Тримаючись строю, ми щосили б'ємо підошвами в землю і в сорок ротів горлаємо одну із пісень, що ними озброєна армія. І, диво дивне, навіть я, безголосий... Навіть мій крик недоладний не порушує загальну гармонію пісні:
Город спіт прівичкой барской, А трубач трубіт, трубіт подйом, Кліч несьотся пролєтарскій, Школа в бой ідьот с огньом!
Це — пісня про полкову школу, де навчалися майбутні молодші командири. Ми крокуємо, співаючи пісню, до казарми чи до їдальні, ми на мить забуваєм про втому, що переповнює наші тіла, й про голод, що день і ніч ссе наші шлунки.
А буває й по-іншому. Бува, що почнемо якусь пісню й одразу ж зіб'ємося з такту.
— Атставіть!.. Пріставіть ногу!.. Стаємо. Вже наперед знаємо, що нас жде.
— С места!.. Песней!.. Шагом арш!..
Рушаємо з місця. Рушаємо мовчки, бо якась незбагненна сила запечатала наші вуста: убивай, вішай — не заспіваємо! І командир це знає прекрасно, сам же ходив отаким жовторотим в строю, але думка, що весь взвод проявляє непослух, для нього нестерпна.
— Пріставіть ногу!.. Будете пєть ілі нет?.. С места!.. Пєснєй!..
І чим більше шаліє наш командир, тим більша затятість оволодіва усім взводом. Крокуємо, голодні та злі, мимо їдальні, і командир, попоганявши нас ще з півгодини, врешті здається, бо й сам хоче їсти.
А одного разу, до краю розлючений, поклав нас усіх у багнюку:
— По пластунскі!.. До столової!.. Вперьод!..
І ми поповзли по-пластунському, бо що мали робити. Бо наказ командира — закон.
Довго ж по тому одчищали од багнюки шинелі!
Крім голоду, що гриз нас день і ніч: навіть вві сні хотілося їсти... (Не хочу зводити наклеп на тогочасну армію: нас годували не гірше, а то й краще, аніж удома, але ота муштра на свіжому повітрі, фізичне важке навантаження виснажувало наші тіла і ми потребували вдвічі-втричі більше калорій, аніж удома). Тож крім постійного голоду нас мучило також постійне бажання упасти й заснути: теж свіже повітря по дванадцять, чотирнадцять годин на добу. Але нам навіть у неділю, в єдиний наш вихідний, не давали відіспатись хоч трохи, нас будили о сьомій і потім весь день ми тинялись, як привиди,— так хотілося спати. А про ліжко, що ось воно, під боком, і подумать не смій! Помітять, що приліг,— три позачергові наряди. Віник, відро і ганчірка. Рота давно уже спить, а ти миєш і так чисту підлогу, годину, дві, три миєш, поки черговий командир змилостивиться та й дозволить лягти у постіль. І тільки склепиш повіки, тільки заснеш, як над самим вухом:
— По-одйо-ом!.. Дімаров, тобі окрема команда нужна?.. Подимайсь, кому говору!..
Стрибаєш на холодну підлогу. Голова, як чавун, руки-ноги як гирі. На весь день, до відбою.
Це якщо один позачерговий наряд. А як три?
Якось (це було уже взимку) я протиснувся між стіною і великою грубкою, що зігрівала нашу казарму. Грубку ледве топили, командири вважали, що і в приміщенні ми повинні звикати до холоду, тож я, щоб хоч трохи зігрітись, і протиснувся у вузеньку щілину. І як тільки зігрівся, так одразу ж навстоячки й заснув.
Була саме неділя, мою відсутність помітили лише тоді, як полягали. Де Дімаров?.. Хто бачив Дімарова?.. Переполох на весь полк. Увесь полк, що його підняли по тривозі, розшукував дезертира Дімарова... Дезертира чи, може, вже й убитого, диверсанти ж так і нишпорять довкола нашої частини... Аж ось хтось здогадався заглянуть за грубку, і на всю казарму пролунав радісний голос:
— Осьо він!
Чи то від того, що вгрівся, чи од непробудного сну я так розбух, що мені ледь не відірвали руки, коли витягали з-за грубки. Перемазаного, в крейді поставили перед самим командиром полку.
— П'ять діб гауптвахти!
І мене, раба божого, повели на гауптвахту, або "губу", на голі замість постелі дошки, на хліб та на воду, але там чомусь топили по-людському, і я всі оті п'ять діб одсипав-ся, щасливий, що над моєю головою не нависла грізна тінь помкомвзводу.
Свого помкомвзводу я пам'ятатиму, скільки й житиму. Стерлися з пам'яті риси усіх командирів, а помкомвзводу і досі стоїть переді мною, як живий.
Переконаний, що найвагоміша постать у армії — молодший командир. Приберіть молодших командирів із армій і не треба їх скорочувати: вони самі розвіються димом. Майори й полковники ворогуючих держав стрічатимуться, щоб забити "козла", а генерали і маршали — щоб зіграти у "пульку". Всі армії тримаються на молодших командирах, недаремно ж перед війною серед солдатів був поширений такий жарт:
Служу советскому народу, Старшінє і помкомвзводу!
Не командирові взводу, роти чи навіть комбату, а — помкомвзводу.
За що він нас так ненавидів, наш помкомвзводу? Чи не за те, що ми всі мали середню освіту, він же не переповз і через чотирирічку. Бо коли читав щось про себе (а це траплялося лише на великі свята), то болісно морщив лоба і ворушив губами, тулячи літеру до літери. Особливо часто він сікавсь до мене, хоч я йому не вчинив жодного зла. Ну, хіба що одного разу перед маршем — походом на п'ятдесят кілометрів — насипав у чоботи солі: коли він повернувся із того маршу, то й задниця була біла од солі. Чи вкрав іншого разу в нього пілотку. Та й пілотку ту вкрав по необхідності: у мене в самого потягли і мені світила губа чи трибунал. Адже пішов під трибунал боєць нашої роти, який під час маршу вмудривсь обміняти багнет од гвинтівки на хлібину й шмат сала. Тож я і смикнув пілотку у помкомвзвода, коли він поклав під турником: демонстрував нам фігури вищого пілотажу. Тож поки він літав у повітрі, я встиг помінятися його пілоткою з бійцем іншої роти, та й кінці, як то кажуть, у воду.
А може, він нас зненавидів за добре потовчені боки?
Сталося це уже взимку, в люті морози. Повернувшись з занять та добравшись нарешті до їдальні, про яку тільки й мріяли посеред поля, по пояс вкритого снігом, пронизаного всіма на світі вітрами, ми, ковтнувши поспіхом кашу, обпивалися потім чаєм: по два, по три кухлі на брата, поки вже й у горло не лізло. А тоді сон кам'яний, а потім, як припече, схоплюєшся з ліжка і бігцем, бігцем із кімнати, в коридор та на сходини, затискаючи щосили свого цвіркуна. І не витримуєш часом: ллєш поперед себе, як із пожарного шланга. Під ранок сходини вкриваються суцільною кригою — тримайсь, щоб не впасти! Помкомвзводу і покотився донизу, і таки добре потовк собі ребра, бо з місяць ходив, перехняблений. І придумав нам кару: сам зачаївся під сходами та й упіймав чергового сцикуна, упіймав, поставив унизу, наказавши не повертатися в приміщення, доки не впіймає собі заміну. А мороз, а ти в одній білизні — стоїш, ловиш дрижаки, зубами видзвонюєш.
І я стільки разів так стояв — не побажаю і ворогові.
Але повернемося до помкомвзводу.
Ось ми вивчаємо статут караульної служби. Ми вже освоїли стройову, оті нескінченні "ать-два!", "кру-гом!", "к но-ге!", ми вже не ламаємо стрій, налазячи один на одного, наші обмотки сидять на литках, як пришиті, і на ходу не розмотуються. Ми вже познайомилися з турником, та кобилою, та іншим знаряддям катування, навчилися за кілька хвилин розібрати та зібрати гвинтівку, особливо таку хитромудру, як СВТ (самозаряжающаяся вінтовка Токарева), де деталей більше, аніж в літака, ми давно уже навчилися саджати на мушку уявного ворога, хоч не стріляли ще жодного разу (командири чи то берегли набої, чи то боялися, що ми перестріляємо один одного та й їх заразом) і колоти багнетом опудала, а тепер настав час іти в караул: охороняти від всюдисущого шпигуна-диверсанта оту скирту соломи чи стовпи телеграфні, щоб той же диверсант їх не попідпилював. Цього разу ми сидимо у казармі, тож дружно куняємо, вдаючи, що уважно слухаємо нашого помкомвзводу.
— Што такое караульний устав?.. Караульний устав — єто біблія... Вот ви... Ви, Дімаров, прімєром, стоїте на посту. А на вас кто-то ідьоть...
— Корова,— не витримує мій друг Кононенко.
(Продовження на наступній сторінці)