Ми б йому показали "вільну": Мишко уже й ряжку вхопив, так супровідник тут як тут. Підійшов, ляснув Мишка по голій спині, приязно спитав:
— Миємось? Порядочок…
А лакуза біля нього мало не хвостом вимахує:
— Лягайте, товаришу командир, я вам спину помию!
Нам уже й лазня — не лазня. Одсунулись аж на край лавки, похмуро спостерігаємо, як лакуза упада біля командира. Набрав води теплої, шурує спину, язиком мало не лиже.
Мишко дивився, дивився, а потім за ряжку і до кранів.
— Ти що?
— Нічого.
Одкрутив кран з холодною водою, налив повну ряжку:
— Він його зараз помиє.
Я рукою попробував: вода, наче крига.
— Стань так, щоб він нічого не побачив, — шепоче Мишко. Вже поставив свою ряжку на лавку, мило розводить: щоб було точнісінько так, як у лакузиній.
Я, звісно, став. Що мені: важко? Стою і дивлюся, як лакуза командирові спину намилює. Спина червона, розпарена — командир тільки крекче блаженно.
— Порядочок! А тепер обливай…
Тут я одступивсь, щоб не заважать людям митись. Тим більше, що й Мишко вже упорався: поміняв ряжки. А лакуза радий старатися:
— Тримайтеся, товаришу командир! Та — хлюп крижаною водою!
Ніколи не думав, що командир так розізлиться і почне лаятись. Особливо, коли він, зірвавшись із лавки, уже сам ухопив другу ряжку та й вилив на себе. Потім мені Мишко розповів, що він встиг підмінити й другу: та вже була із окропом.
Тут же, у лазні, ми з Мишком і постриглися. Глянули один на одного — не могли втриматись од реготу. Мишко заливається, а я ще дужче.
Як вийшли із лазні, супровідник голосно запитав:
— Хто хоче сходити по обід? Мишко смик мене за рукав:
— Только, підем?
— Підем!
— Ми, товаришу командир!
Колона рушила, нас, дванадцятеро, лишилося на місці. І тринадцятий — молодший командир. Якраз чортова дюжина!
— Товаришу командир, а де той обід?
— У військовій частині… По два — шикуйсь!
— Товаришу командир, а куди наші пішли?
— На станцію, в ешелон… Праве плече вперед — кроком арш!
— Товаришу командир, а хіба нас не будуть розсилати по частинах?
— Розговорчики! Ви в строю чи на досвітках?!
Військова частина, у якій мали брати обід, була далеченько: йшли близько години. Мишко вже почав бурчати, що могли б і на трамваї під'їхати, аж ось командир скомандував: "Стій!" — і ми побачили масивні зелені ворота з червоною п'ятикутною зіркою. Ворота одразу ж відчинилися, і ми зайшли на широчезний, вимощений бруківкою двір. Довкола довгі двоповерхові будинки з червоної цегли.
— Глянь, танки!
Мишко захоплено товче мене ліктем під бік, хоч я бачу й без цього. Бойові грізні машини вишикувались у довгий ряд, біля них походжає вартовий з гвинтівкою.
Так, це тобі не піхота! А може, й мені попроситись у танкісти? Щоб разом із Мишком. На одній машині: він водієм, а я — командиром…
Підходимо тим часом до єдиного одноповерхового будинку, зупиняємося коло дверей. Командир наказує нам почекати, а сам заходить всередину. Згодом з'являється з двома паруючими відрами у руках. Відра величезні, не відра — цебра.
— Ану налітай, хто проголодавсь!
Я хотів був підскочити перший, та Мишко вчасно смикнув за рукав:
— Куди, дурний. Почекаємо легших.
Легших так і не діждалися. Натомість командир сказав:
— Доведеться зачекати з годину. На два відра не вистачило: доварюють.
— Товаришу командир, борщ же вихолоне!
Командир подумав–подумав і вирішив так: він поведе тих, що з борщем, а нам із Мишком лишатися тут. І чекати, поки він знову повернеться. Ясно?
Ясно, хоч і не дуже весело. Що вже хочеться їсти, аж у животі бурчить, а що й кортить швидше до ешелону добратись, дізнатись, куди нас повезуть. Але доводиться чекати, тож роздивляємось танки.
— Только, ти який собі взяв би?
— Отой, що з двома баштами.
— Дурний, то ж застарілий. Бери он той, що з однією!
Не встигли посперечатись, який танк кращий, як на порозі виріс повар у білому:
— Ви за борщем? Тримайте!
Ці відра наче ще більші. І важчі. Стоїмо й не знаєм, що далі робити. Це ж коли той командир повернеться, а борщ холоне й холоне.
— Давай підемо! Що ми, дороги не знайдемо?
Рушили. Відра важкі, та ще й нести незручно. Перехиляємося набік, а воно хлюпа та й хлюпа. Несли, несли, натомилися — зупинились. Поставили відра, витираємо спітнілі лоби.
— В тебе є гроші?
— А що?
— Оце б зараз морозива хоч по порції! Ти любиш морозиво?
Ще б не любив! Ковтаю слину, а Мишко спокушає:
— Пломбір з ізюмом тобі доводилося куштувати?
Тут я не витримую: хапаю відро й кажу рішуче:
— Ходім!
— Куди?
— Шукати морозиво!
Морозиво найшли аж у центрі: ледве добрались. Якби не відра, то було б легше, а то відра, як гирі.
Морозивниця нас як побачила, одразу здогадалась, хто ми такі:
— Налітайте, солдатики, добирайте останнє!
— Бачиш: останнє, — шепоче Мишко. — Добре, що одразу пішли, а то не хватило б.
З'їли по порції, облизалися. Подивились один на одного:
— Ще по одній?
— А грошей вистачить?
— Вистачить.
Отак ми й проїли Сергійкові гроші. Наласувались морозивом, аж язики подубіли.
Знову за відра, тільки не знаєм, куди тепер іти. Доки морозиво їли, то й дорогу забули.
— Вам до станції? — перепитує морозивниця. — То ви, хлоп'ята, ідіть оцією вулицею. Три квартали пройдете, а потім завернете праворуч. А там прямо, прямо — якраз у станцію і впретеся.
Подякували, взяли відра, пішли. Пройшли три квартали. Зупинилися на розі, перепочили та й знову за відра. Хоч вокзал і далеченько, он ледь мріє, та нічого, дійдемо, солдатам не звикать до походів.
— Зате всі наїдяться, — втішаю Мишка. Доплентались до вокзалу. Руки болять, ноги гудуть. Де ж ешелон?
— Ешелон? — перепитує черговий. — Стривайте, хлопці, ви допризовники?
— Та допризовники ж!
— То ви, голуб'ята, не туди втрапили! Ваш ешелон на товарній, а це пасажирська…
— На товарній?
— Еге ж, за п'ять кілометрів звідси.
Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п'ять кілометрів! Та ще й з повними відрами, будь вони неладні!
— Ви йдіть прямо по колії, — раїть черговий. — Вулицями трохи ближче, та ще зіб'єтесь з дороги…
Йдемо та йдемо. А колії ні кінця ні краю. Врешті дійшли. Тільки де ж наш поїзд, як кругом ешелонів, аж очі розбігаються.
— Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон?
— А ви хто такі?
Залізничник у засмальцьованій формі підозріло до нас приглядається. І ми поспішаємо відповісти:
— Ми — допризовники.
— Допризовники? Так ваш ешелон уже відправили.
Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене.
— Як же це ви примудрились одстати? — цікавиться тим часом залізничник.
Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звісно, ні слова, бо причім тут морозиво? Послали по обід, поки дочекались, поки донесли, ешелон і відійшов. Що ж тепер маєм робити?
— Щось та придумаєм, — втішає залізничник. — Ви, хлоп'ята, постійте, а я дізнаюсь, куди пішов ешелон.
Сіли прямо на рейки, дивимось безтямно на відра. А залізничника нема та й нема. Уже й сонце при заході, вже й похолодало, а залізничник мов крізь землю провалився.
Сидимо ще з півгодини. А може, і довше.
— Заждалися, хлопці?
Залізничник! Ми так і підхопились.
— Беріть свої відра та швиденько за мною.
Веде нас через колії, поміж вагонами, розповідає на ходу:
— Ваш ешелон пішов на Полтаву. А зараз відправляється другий. Сідайте й паняйте слідом…
— А як не наздоженем?
— Ще й обженете, — заспокоює нас залізничник. — Цей піде з вітерцем, зеленою вулицею… Ось і він! Залазьте у тамбур…
І тільки ми влізли, тільки поставили відра, як поїзд — ту–ту! — і поїхав. Не встигли навіть залізничникові спасибі сказати.
Мчали й справді, аж вітер свистів, мелькали полустанки та станції. Паровоз перед кожною кричав мов несамовитий: давай дорогу! І семафори ледь встигали підносити руки. Нам з Мишком зовсім було б весело, якби не вітер. Холодний, пронизливий, він продував одкритий тамбур і шарпав на нас одяг. Та ще якби не вугілля. На платформі, перед самісіньким тамбуром. За годину ми були, як сажотруси, — тільки зуби блищали.
Отоді я й згадав добрим словом маму, що примусила мене взяти пальто. І коли Мишко не витримав — вдягнувся, я дістав і своє. Повпиралися спинами в дошки, руки — в рукава, голови — в плечі: сидимо, наче пугачі.
У Полтаву приїхали далеко за північ.
— Ешелон з допризовниками? Є такий. Он він, хлоп'ята, й стоїть. А ви що ж — відбилися?
Ми навіть не відповіли — кинулись з усіх ніг до ешелону. Щоб не рушив без нас.
Вранці супровідник сердито допитувався:
(Продовження на наступній сторінці)