У нашому класі що не учень, то й якесь нове захоплення. Мишко, наприклад, більш од усього любив стріляти: мріяв стати снайпером. Як побачить малокаліберну, аж затруситься. Кім збирав поштові марки: якось приніс до школи три великих альбоми. Кожна марка акуратно наклеєна, ще й цигарковим папером прикрита. Показував сам — не дозволяв і пальцем доторкнутись. Калюжний спершу бігав на човен, а з дев'ятого вступив до футбольної команди. І коли восени, вже в десятому, наша шкільна команда завоювала першість і її фотографія була вміщена в районній газеті, він і зовсім задер носа. Ходить — на нас і не гляне. І все, що тільки лежить на дорозі, обов'язково носком копне. Я книжку якось упустив, то він і її запузирив під самісіньку стелю.
Ну, ми його й провчили: я і Мишко. Я задавак не терплю, а Мишко і поготів.
Принесли до класу цеглину, загорнули в газету й поклали недалеко од дверей. І кожному, хто вбігає в клас, кричимо, щоб не чіпав: то для Калюжного гостинець.
Аж ось і Калюжний. Побачив пакунок, розігнавсь та й буц! — щосили носком. Хотів, мабуть, зафутболити під стелю. Тільки цеглина — не книжка, цеглина лежить, як лежала, зате Калюжний ухопився за ногу й поойкав до парти.
Ото щоб знав, як задаватись!
Василь Гаврильченко марив літаками. Після дев'ятого класу по комсомольській путівці подався в авіаційне училище. Проводжали ми його усім класом і дуже гордилися. Ніна аж заплакала на пероні. Дівчата її обняли, шепочуть, втішають, а Василь одвів мене вбік, запитує:
— Ти мені писатимеш? Про хлопців, про дівчат і… Ніну?
Сказав, що писатиму.
— Ти справжній друг! — вигукнув Василь і потис гаряче руку.
І я тепер щотижня пишу йому листи. Пишу більше віршами, бо прозою нецікаво, та й подій якихось особливих немає, а у віршах щось та й вигадаєш незвичайне.
У мене ж була пристрасть, яка не згасала усі шкільні роки і часто–густо заважала в навчанні. Я багато читав, жадібно поглинаючи все, що тільки потрапляло під руки. Мамі ніколи було стежити за тим, які книжки я ковтаю, тим більше, що вже десь із четвертого класу я затямив, що зовсім не обов'язково показувати старшим те, що читаєш. До цього висновку я підійшов після того, як, іще будучи учнем третього класу, на запитання гостя — інспектора з району, що я читаю, дістав та й показав йому грубу книжку. В інспектора брови полізли на лоба, коли він прочитав заголовок: то була "Повія" Панаса Мирного.
— І багато ти встиг прочитати? — трохи отямившись, поцікавився він.
— Уже дочитую.
— Що ж ти тут зрозумів?
— Усе.
Я вже збирався розповісти інспекторові, про що там написано, але мама вчасно заткнула мені рота. Вона сердито сказала, щоб я забирався геть і не смів більше приносити без її дозволу ніяких книжок до хати.
— Де ти її взяв?
— У клубі. Їх там навалом лежить…
— Щоб більше й ноги твоєї там не було! А цю книжку я сама однесу…
Спантеличений, вийшов із хати. Ніяк не міг зрозуміти, чому так здивувався інспектор, побачивши книжку, і чому так розгнівалась мама. Адже нічого такого я в повісті тій не помітив, хіба щось у самому кінці. Напевно, що так, раз мама не дала мені дочитати.
Пізніше я порозумнішав: уже знав, яку книжку можна мамі показувати, а з якою треба ховатись од неї подалі: на горищі, на дровах у сараї, а то й десь у городі.
Крім мами, мусив стерегтися ще й учителів. Вони теж полювали за такими, як я. Особливо на уроках, коли дістанеш книжку тихцем, розгорнеш на колінах під партою та й читаєш. Бувало, так зачитаєшся, що учитель викликає, а ти наче глухий. Аж поки сусід не штовхне під бока.
А скільки разів проїжджав зупинку, коли повертався в суботу додому! Зачитаєшся та й незчуєшся, як уже зупинка. І добре, коли поруч знайомий гукне, виходячи:
— Ти що, заснув? Виходь, бо далі поїдеш! Схопишся і прожогом з вагона.
У восьмому класі я перечитав майже всі книжки з нашої шкільної бібліотеки. Це було неважко, бібліотека містилася в невеликій кімнатці з двома чи трьома шафами, і більшість книжок я уже читав. Тоді старша піонервожата, вона ж бібліотекарка, порадила мені записатись у бібліотеку Палацу культури. Там вистачить що читати, поки й школу закінчу.
Бібліотека займала другий поверх. Спершу треба було пройти величезний читальний зал, майже порожній вдень і переповнений увечері, а вже із залу потрапляв до абонементу: святу святих для кожного, хто кохався в книжках. Там, відгороджені невисоким бар'єром, стояли довжелезні, аж під самісіньку стелю, стелажі, вщерть забиті книжками. А за тією кімнатою було ще дві, і там теж стелажі з книгами. Серед того неймовірного багатства походжав завжди заклопотаний, завжди трохи сердитий Михайло Семенович — середнього зросту чоловік із сивим розпатланим волоссям і запаленими короткозорими очима.
Коли я несміливо зайшов, він прискіпливо допитувавсь у літнього чоловіка:
— Ви хочете цікаву книжку? Думаєте, ви один її хочете? Всі хочуть тільки цікаву книжку! А хто читатиме нудні?
Та чоловік і не думав сердитись на бібліотекаря. Він весело відповів:
— А нудні то вже ви читайте! Вам за те гроші платять.
— Гроші, гроші! А ви їх рахували, ті гроші? Чоловік відповів, що не рахував.
— Чого ж ви тоді говорите про гроші?
— Та я просто так… — виправдовувався чоловік. — То ви дасте мені цікаву книжку?
— А яку цікаву книжку ви хочете?
— Дайте щось Гоголя.
— О, знову Гоголя! — сплеснув долонями Михайло Семенович. — І той хоче Гоголя, і тому дай тільки Гоголя, — де я вам візьму стільки Гоголів? Ви що ж собі думаєте, нам тільки Гоголя шлють?
Чоловік відповів, що не думає.
— Так чого ж ви усі хочете тільки Гоголя?
Останнє запитання пролунало уже з–за стелажів, бо Михайло Семенович таки пішов по Гоголя.
— Оце вам остання, — сказав, повернувшись. Обережно гортав книжку, і обличчя у нього було таке урочисте, що і літній читач, і я пройнялись пошаною до тоненького томика.
Коли чоловік, подякувавши, пішов, Михайло Семенович перевів погляд на мене:
— Ну, а де твоя книжка? Чи, не дай боже, уже загубив?
Зрозумівши, що бібліотекар прийняв мене за постійного читача, відповідаю, що я тут уперше.
— Ти прийшов записатися? — перепитує Михайло Семенович. — А п'ять карбованців приніс?
Мовчу, нічого не розуміючи.
— П'ять, п'ять! — як глухому, повторює Михайло Семенович. — П'ять карбованців застави. Коли загубиш книжку чи не захочеш повернути, то ми вирахуємо з цих п'яти карбованців її вартість. Так у тебе є п'ять карбованців?
Кажу, що нема. Нема і не буде. Принаймні ще років із шість, поки закінчу інститут та стану працювати.
— О, в нього нема п'яти карбованців! — вигукнув Михайло Семенович. — Він, бачте, учиться! І жде, поки тато–мама дадуть йому п'ять карбованців. А щоб заробити самому, так про те і не думає…
Бібліотекар провадить далі свій сердитий монолог, та я його вже не слухаю. Розчаровано кажу "до побачення", відступаю до дверей.
— О, він уже й розсердився! Краще б сказав, з якої школи та що читав…
У мене знову прокидається надія. Повертаюсь до столика, перелічую прочитані книжки. І що більше книжок я пригадую, то уважніше слухає мене Михайло Семенович.
— Досить, — каже він. — Бачу, що ти таки дещо читав… Так у тебе нема п'яти карбованців? — знов за своє.
Кажу, що немає.
— Отакі ви всі. На кіно, на ситро є, а на книжки нема…
Він знову сердиться, однак виписує мені читацьку карточку.
— То що будем читати?
Мовчу, вагаючись. Попросити щось цікаве — ще більше розсердиться. А нецікавих книжок не пам'ятаю.
— Що дасте, — відповідаю несміливо.
— О, він уже не знає, що й читати! — вибухає Михайло Семенович. — Видавай їм книжки та ще й думай за них! Що дасте, що дасте… А як нічого не дам?
Останнє запитання долинає до мене вже з–за стелажів.
Михайло Семенович повернувся невдовзі з цілим оберемком книжок. Розклав на столі в акуратний рядок, запитав:
— Ну, може, хоч із цих щось собі вибереш?
"Щось собі вибереш"! Та я ладен загребти їх усі! Роздивляюся книжку за книжкою, і руки тремтять, і щоки горять. Одна ж бо від одної цікавіша, не знаєш, на якій і зупинитися.
— Ось цю.
І по тому, як зблиснули очі Михайла Семеновича, зрозумів, що і йому сподобавсь мій вибір.
Так я став у бібліотеці своєю людиною. Минуло зовсім небагато часу, як я там днював і ночував, допомагаючи Михайлові Семеновичу.
У нього, крім мене, було ще кілька таких помічників, і всі ми вважали за щастя лишитись на вечір, щоб допомагати Михайлові Семеновичу видавати книжки. Адже бібліотека була досить велика, читачів щовечора набивалось повнісінько, і тоді Михайлові Семеновичу хоч розірвися. Та ще із його звичкою не просто видати книжку, а обов'язково допитатись, чому саме цю, а не ту. Він був великим диваком, однак дивацтво його не віднаджувало читачів од бібліотеки, навпаки — воно їм подобалося.
(Продовження на наступній сторінці)