Марія Федорівна тільки похитала головою. Не стала більше допитуватись, а натомість погортала підручник та й одклала його набік. Сказала, що сьогодні будемо працювати не за підручником.
Ми досі навіть не підозрювали, що Марія Федорівна знає напам'ять стільки віршів. І то яких віршів.
Не можна сказати, що Марія Федорівна майстерно декламувала. В неї був старечий надтріснутий голос, вона трохи сюсюкала, деформована постать її зовсім не пасувала до тих високих емоцій, про які йшлося в поезіях, але ми не помічали того нічого. Ми відкривали для себе нового Шевченка і Лесю Українку, нового Рильського, Сосюру, Тичину.
О люба Інно, мила Інно,
Сестру я вашу так любив
Дитинно… злотоцінно.
Або:
Мамо, моя мамо.
Сива моя муко.
В'ється перед нами
Шлях, немов гадюка…
Або:
Ніхто ще згадки не зборов,
Вона, як смерть, нема їй краю…
Моя душа — на крик, на кров
У тузі Дантовій конає…
А роки йдуть… і все минає…
Та не мине моя любов.
Марія Федорівна декламувала й декламувала, бо досить було їй замовкнути, як ми кричали: "Ще, Маріє Федорівно, ще!" Ми ладні були слухати її не тільки цей, а й наступні уроки, не виходячи навіть на перерву.
До кінця дня дівчата попересідали на старі місця, і поміж нами знов запанували мир та злагода. От що може зробити справжня поезія!
Після того кожен урок, будь то українська література чи мова, починався з одного й того ж.
— Маріє Федорівно, прочитайте нам кілька віршів, — заводив хтось.
І весь клас підхоплював дружним хором:
— Прочитайте, Маріє Федорівно!
І не було випадку, щоб Марія Федорівна відмовилась. Обличчя її враз м'якшало, вона знімала пенсне, хукала й протирала скельця, сиві буклі старомодної зачіски зворушено трусились, а нас поймав святковий настрій, сповнений чогось небуденного, чогось незвичайного, що чаїлося в наших душах і мало прокинутися під магічною дією віршів.
Іще нам подобались уроки фізкультури. По–перше, до них не треба було готуватись; по–друге, проходили вони завжди в спортивному залі або надворі; і, по–третє, фізкультура була тісно поєднана з військовою справою. А в школі не було, мабуть, хлопця, який би не марив побачити себе у військовій формі.
То були роки масового призову комсомольської молоді у військові училища, роки Іспанії, Хасану, Халхин–Голу, а потім визволення Західної України та Західної Білорусії. Ми із захватом стежили за героїчними діями наших військ, шкодували, що народились на два–три роки пізніше і тому втратили нагоду взяти участь в усіх тих боях. Адже так неймовірно цікаво було стежити на кіноекранах за бойовими діями наших танків і літаків, за навальними атаками нашої героїчної піхоти, що завжди завершуються блискавичним розгромом ворога. Ми дивились ті фільми по двічі й по тричі — скільки дозволяли наші фінанси, виходили з тих сеансів у войовничому чаду і — боже мій! — яким сіреньким, невиразним здавалося наше шкільне життя супроти всіх тих кінобаталій!
Тому ми любили уроки фізкультури, бо на них вчились крокувати в строю і кричати дружно "ура!", вивчали гвинтівку та кулемет, ходили на військово–учбовий пункт, де стріляли з дрібнокаліберок по мішенях. І не просто стріляли, а прагнули вибити найбільше очок, щоб прикрасити свої груди значком "Ворошиловський стрілець".
На той час особливою популярністю серед учнів користувалася вправа з гранатами. Начитавшись про "кишенькову артилерію", ми один з–поперед одного намагалися пожбурити гранату так, щоб вона упала якнайдалі. Та не тільки пожбурити, а ще й поцілити у невеликий окопчик, у якому сидів невидимий самурай. Для цього треба було розігнатися і на бігу, перед чітко проведеною лінією, метнути гранату.
І були серед нас такі мастаки, які якщо не з першого, то з другого разу обов'язково поціляли в окопчик.
Я ж довго не міг досягти успіху. Граната не долітала до цілі, гупала на десять–п'ятнадцять метрів ближче. Як не розбігавсь, як не розмахувавсь, надриваючи м'язи, мені так і не вдавалося поцілити у самурая. І це — на очах усього класу, в тому числі Ніниних!
Тож я вирішив будь–що навчитися кидати гранату.
Знайшов важке дубове поліно і два дні майстрував із нього гранату. Добре довелось погріти чуба, бо дерево було міцне, як залізо, а я, окрім складаного ножика, не мав іншого інструмента. Та ось граната готова. Федько, зваживши її на долоні, сказав, що він теж піде зі мною. Я не заперечував: удвох завжди веселіше, до того ж не доведеться бігати за гранатою.
Виходимо з двору. Треба вибрати місцину, щоб граната не влетіла в чиюсь садибу, не загубилася. Аж біля крайньої хати Федько зупиняється і каже, що будемо кидати тут.
Перед нами — просторий вигін, тут є де розбігтися та розмахнутися. За нашими спинами — крайня хата, у хаті, за великим вікном, видно жінку. Вона пересіває через сито борошно і все позирає на нас. їй теж, мабуть, цікаво, як ми будемо кидати гранату.
Перший бере гранату Федько.
— Стій на місці, — каже мені, а сам одходить подалі, голосно рахуючи кроки: — Двадцять… тридцять… сорок…
— Докинеш?! — гукаю йому.
— Докину!
Федько для чогось закочує правий рукав, приміряється, як ліпше взяти гранату, а жінка стукає у вікно, щось сердито показує мені на мигах. Ага, я, мабуть, заступаю Федька і їй нічого не видно. Що ж, можу й одійти трохи вбік.
Федько в цей час розганяється, стрибає, як кінь, і жбурляє гранату…
Він таки докинув: поцілив якраз у вікно. Брязнуло скло, граната влетіла досередини, вибухнула жіночим розлюченим лементом. І не встигли ми отямитись, як із хати вилетіла жінка: вся у борошні, як манія, з качалкою в руках. Вона здалась нам такою страшною, що куди там тим самураям. Ми втікали од неї, аж п'яти горіли.
Діставшись додому, я найбільше шкодував за гранатою. Два дні проморочився і жодного разу не кинув!
ЯК АМУР НАМАГАВСЯ ПРОБИТИ МОЄ СЕРЦЕ, ТА ЛИШЕ СТРІЛИ ПОГНУВ
З цією історією пов'язаний у мене найприкріший спогад, моя найбільша ганьба. Скільки часу минуло відтоді, пора вже й забути, а й досі сором так і обпалить, як згадаю той урок.
У всьому була винна ручка, звичайнісінька учнівська ручка. Така собі металева трубка, з одного боку якої — перо, а з другого — олівець. Вона мала не вивчену ніким особливість вбирати у себе чорнило, а потім випускати його непомітно на пальці, так що руки наші завжди були сині, а часто й носи, і підборіддя, і щоки.
Зате ручки ті були безвідмовні, в них ніколи не ламалися пера, не щербились олівці, ми купували їх залюбки, носили в портфелях, у книжках, у кишенях — кому де заманеться.
Іще з них було зручно стріляти. Паперовими, добре розжованими кульками. Закладеш таку кульку у трубку од ручки, потім той кінець, де кулька сидить, затиснеш в губах, потім прицілишся і — пху! — щосили у трубку. Бачиш, уже кулька твоя у когось на лобі або на потилиці. Це залежно від того, куди цілився.
Стріляти найкраще під час уроку, коли "мішень" сидить більш–менш непорушно. Тож і я, діждавшись, коли учитель історії одвернувся в інший бік, зарядив свою ручку вже готовою кулькою, прицілився і вистрелив — прямо в щоку Васькові.
Той одразу ж здогадався, хто вистрелив, і щойно учитель повернувся до дошки, як я дістав кулькою у вухо. А, ти так! Ось я ж тобі!
Не зводячи з учителя очей, готую чергову кульку.
— Що ви весь час жуєте? — цікавиться учитель. Відповідаю, що й не думав жувати.
Він одвертається, і я, швиденько прицілившись, стріляю у Василя.
— Ви знову за своє?
І як він помітив? Дивився ж зовсім в інший бік!
— Якщо вам не цікаво, можете вийти із класу…
Я, звичайно, того й не подумав би зробити. Ще чого: вийти у коридор, де тебе одразу впіймає директор! Кладу ручку, слухаю уважно вчителя. Лясь!..
Василева відповідь. Знову поцілив у самісіньке вухо. А вчитель, бач, і не помітив! Мене так одразу засік…
Ось він знову одвертається в інший бік, і я, не спускаючи з нього очей, одриваю клапоть паперу, починаю жувати. Потім так само обережно і сторожко беру ручку, заряджаю готовою кулькою і, скосивши одне око на вчителя, швидко підношу трубку до рота…
Учитель теж, мабуть, пас мене скошеним оком, не інакше. Бо не встиг я вистрелити, як він увірвав свою розповідь, розкрив класний журнал і щось там сердито записав.
— "Погано"… Тобі за поведінку "погано", — шепоче Мишко, який сидить ближче до столу.
Я й сам знаю, що не "відмінно". Уявляю, як мене викличе директор, як протиратимуть з пісочком на класних, а то й на загальношкільних зборах, як пошлють мамі записку, і мені вже не хочеться жити.
До того ж я не так давно був у директора "в гостях". Він мене попередив, що йому вже набридли побачення зі мною (наче я їх прагнув!). Ще одна скарга — і нам доведеться розлучитися навіки.
Та пересторога найбільше мене налякала. Я б, звичайно, од того не вмер, бо не палав особливою любов'ю до директора, але вся біда в тому, що разом довелося б розлучатись і з школою. А куди я після цього подамся? І що скаже мама?..
(Продовження на наступній сторінці)