Це була не така проста справа, як здавалося на перший погляд. Адже для служби на кордоні була придатна тільки німецька вівчарка, отож і цуценя мало бути цієї породи. Тим міським піонерам, що про них писала газета, було, звісно, легше — в нашому селі вівчаркою і не пахло. Було повно Бровків, Полканів, Котьків, вони чесно несли свою собачу службу і брали участь у наших розвагах, але жоден не мав щонайменшого шансу потрапити в прикордонні війська, бо всі вони були безпорідні.
Ми довго розпитували хлопців, чи немає у кого німецької вівчарки, і вже почали втрачати надію, як одного разу наш товариш Микола сказав, що в сусіднім селі у його рідного дядька є потрібна нам вівчарка, яка от–от приведе цуценят.
Микола міг вигадати будь–яку історію, тому ми поставились до його розповіді з деяким сумнівом:
— А звідки ти знаєш, що то німецька вівчарка?
— Бо мій дядько сам служив на кордоні. Думаєте, він мало шпигунів там затримав?.. А як вертався додому, то й собаку з ним одпустили.
Наші сумніви розвіялись. Але як дістати цуценя?
— А що мені за те буде? — став торгуватись Микола. — Ви як собі гадаєте: дядько задарма оддасть?
Ми запевнили, що не постоїмо за ціною: віддамо все, що маємо.
І ось настав довгожданий день: Микола сказав, що сьогодні принесе цуценя. Тільки попередив, щоб не виходили його стрічати, а чекали вдома. І ми годин чотири висіли на воротях, виглядаючи.
Нарешті!
Миколина пазуха оддималась, там щось ворушилося, тихенько поскімлювало.
— Тримайте вашу вівчарку! — каже Микола і суне руку ва пазуху.
Наші нетерпляче наставлені руки враз опускаються. Те, що дістав з–за пазухи Микола, ніскільки не скидалося на вівчарку. Це було попелясте, капловухе й неймовірно закудлане цуценя. Воно тремтіло й жалісно скімлило.
— Оце вівчарка?
— А то хто ж!
— А чого воно сіре?
— Бо ще мале. Виросте — враз порудішає… Та ви будете брати, чи односити дядькові?
Так відбулося наше знайомство.
Передусім ми вирішили цуценя скупати: в нас іще жевріла надія, що як одмиється бруд, воно стане рудіше. Коли ми витягли цуценя із миски і витерли, до кімнати зайшла мама.
Я вже давно переконався, що дорослі мають звичку з'являтися саме тоді, коли їх найменше чекаєш.
— Що це таке? — запитала підозріло мама.
— Вівчарка…
— Це для кордону…
— Ми його щойно скупали…
— Не сліпа: бачу, що скупали, — зауважила мама. — Чим ви його витирали?
Ми всі: я, Сергійко, мама і навіть щеня — глянули на рушник.
— Так, — сказала по важкій паузі мама, — не вистачало ще мені цуценяти. Давно я вас лікувала од лишаїв?
Ми пригнічено мовчали: я, Сергійко і цуценя. Якась спільна ниточка поснувалась між нами, од серця до серця, і цуценя раптом стало нам таке дороге, таке рідне, що нас уже могла розлучити хіба що служба в прикордонних військах. Це відчула й мама, тому натомлено мовила:
— Ви й дня не проживете, щоб не притягти якусь капость до хати… Хай уже цей, — красномовний кивок у бік Сергійка, що з усіх сил притис до грудей: цуценя,— а ти?.. Ти ж уже у восьмому класі! Чи є в тебе щось у голові: витерти цуценя рушником, яким самі утираємось!
Я був згоден з мамою. Тут я, звичайно, не подумав. Треба було дістати чистий рушник з комода, витерти ним, акуратно згорнути і сховати назад.
Росли ми, підростало і цуценя. Ми з нетерпінням приглядались до нього: коли його сіра шерсть почне, набувати рудуватого відтінку, вуха піднімуться вгору і хвіст, що закручувавсь бубликом, стане рівний, як палиця. Однак нас ждало жорстоке розчарування: Микола нас підло обдурив. У нього не було ніякого дядька, що служив на кордоні, а той неіснуючий дядько ніколи не тримав німецької, вівчарки.
Так загинула наша надія виростити собаку для прикордонної служби. І "Пионерская правда", яка довго тримала місце для нашого фото (я, Сергійко і Дік), змушена була видрукувати знімок зовсім іншого собаки й іншого щасливого власника справжньої німецької вівчарки.
Однак ми й не подумали б розлучитися з Діком. Він проводжав нас кожного ранку, коли ми йшли до школи, терпляче чекав, коли повернемось, гавкав під дверима, коли засиджувались над підручниками. І останній, кого; ми бачили, вже йдучи спати, знову ж був Дік. А коли наставали канікули, то ми й на хвилинку не розлучались.
А який він був розумний! Навіть мама, і та не раз казала, що в Діка в голові розуму більше, ніж у мене й Сергійка.
І от Діка не стало.
У середині травня, коли я готувався дома до екзаменів, а Сергійко вже з головою поринув у літні канікули, Діка покусав собака. Ми зразу ж кинулись промивати йому рани, заливати їх йодом та ще й оббинтовувати.
На ранок Дік зник із двору. Ми знайшли тільки закривавлені, перемазані йодом бинти і весь день никали по селу, по лугу й по лісу та все гукали в надії, що він. озветься, але, так і не знайшовши, повернулись додому.
В той вечір ми і їсти не їли, і пить не пили. Дивилися в темні вікна, і нам ввижався Дік: одинокий, нещасний всіма покинутий.
А третього дня прийшла стривожена мама, й сказала, щоб ми збиралися до району в лікарню. Діка покусала таки скажена собака, собаку ту вже вбили мисливці, а ми, промиваючи Діку рани, теж могли заразитись.
Ми вперше бачили, щоб мама так хвилювалась, нам же було аніскільки не страшно. Я тільки запитав, а як же тепер з екзаменами, і дуже потішився, коли мама сердито відповіла, що екзамени хай почекають, нікуди вони не дінуться, а тут треба рятувати дітей. Я теж був згоден із мамою, що екзамени нікуди не дінуться, про мене хоча б їх і зовсім не було, земля од того не завалилася б, і вже зовсім повеселілий, став квапливо збиратися у дорогу, щоб мама часом не передумала.
В лікарні ми пробули цілісінький місяць. Нас через день кололи в живіт, і уколи ті були дуже болючі, зате там було таке нам привілля, стільки в бібліотеці цікавих книжок, такий розкішний сад довкола, годували нас так смачно і не треба було нічого вчити, що ми ладні були хоч і весь вік прожити в лікарні.
Але нас таки виписали. Мені видали довідку, мама одвезла її в школу, і мене без іспитів перевели до дев'ятого класу.
В дев'ятому я, мабуть, найбільше часу просиджував над німецькою мовою. По–перше, боявся холодного погляду Клари Карлівни, по–друге, не хотілося підводити Ніну, яка поручилась за мене. Сказала якось при всьому класові, що я знатиму німецьку не гірше од декого. А може й краще.
Не знаю, на кого натякала Ніна, тільки після тієї заяви на неї чомусь образилась Оля Чровжова. І Ніна пересіла від неї: помінялась місцем з Калюжним. Сидить тепер одразу за мною, і Кононенко каже, що нам дуже повезло, бо тепер у неї можна буде списувати задачки під час контрольних.
І ще Кононенко сказав, що Ніна у мене закохана. Я з ним побився, і ми кілька днів не розмовляли, а потім нас помирив Васько Гаврильченко. Він вислухав спершу мене, потім Кононенка і сказав, що ми обоє погарячкували.
Ми з Мишком помирилися, і дружба наша стала ще міцнішою.
АНЖЕЛІКА МИХАЙЛІВНА, ПТАХ ФЕНІКС, ФІЗКУЛЬТ–УРА І КИШЕНЬКОВА АРТИЛЕРІЯ
Кохання прийшло до нас у тому ж таки дев'ятому класі, в другому півріччі. Це було якесь дивне кохання: воно спалахнуло, як пошесть, і за якийсь день–два охопило всі старші класи, а точніше — їхню чоловічу половину.
Тож ми кохали всім класом і ревнували всім класом: не до якогось конкретного Сашка, Миколи чи Ігоря, а до дев'ятого "А", десятого "Б" чи восьмого "В". Бо закоханість була особливою і мала свою неповторну історію.
Почалося все з того, що з нашої школи виїхав учитель хімії. Ми байдужісінько сприйняли цю звістку, навіть радісно, бо це ж поки знайдуть нового вчителя, то можна буде трохи побайдикувати. Нарешті настав день, коли ми дізналися, що новий хімік уже в школі і має сьогодні прийти до нас на урок. Сидимо на місцях, вп'ялися очима в двері. Ось він, дзвоник! Спершу тільки чути, як калатають власні серця, а потім — легку ходу в коридорі, по той бік дверей. Кроки завмерли, хтось дзвінко й мелодійно спитав: "Це тут?.. Дуже вдячна!" Двері рипнули, і до класу ступила така молода, така гарна дівчина, що коли б ми зустріли її десь поза школою, то нізащо не повірили б, що вона вчителька.
І коли вона сяйнула по класу очима, коли привіталась дзвінко й весело: "Добрий день!" — ми, всі вісімнадцять хлопців, підхопились як один і дружно відповіли. А за нами — що їм лишалось робити? — звелися похмуро й дівчата.
Анжеліка Михайлівна (так звали нову вчительку) віднині й навічно заволоділа нашими серцями.
З'являлася вона в нашому класі двічі на тиждень. І ми, хлопці, щоразу чекали уроку хімії, мов свята. Ще ніколи не була так ідеально витерта дошка, так акуратно викладена крейда, так красиво засланий білим папером стіл.
— Ви, якби могли, то й підлогу поперед неї лизали б! — дорікали дівчата і були недалекі од істини. Для Анжеліки Михайлівни ми були здатні на все. Навіть на те, що більшість із нас стала потай голитись.
До цього вчинку спонукали нас не густі бороди, не довгі вуса, а все ті ж на рік старші од нас учні з десятого "А" і "Б" класів, які теж були закохані в Анжеліку Михайлівну.
(Продовження на наступній сторінці)