Мій новий знайомий — син лісника. Мати його — давня мамина подруга, і ми приїхали до неї погостювати.
— А я гадюк ловлю, — говорить Василь. — Отак хватаю за хвоста і кручу, доки в них голова не закрутиться...
— Пхі! — спльовую я на знак власної зверхності. — Що гадюк! Он я повен рот жабенят набираю!
— І не ковтаєш?
— А я рот язиком закриваю. Василь морщить лоба і натужно сопе.
— А мене баран минулого року побив, — врешті говорить він. — Як звалив у борозну, то мало всі ребра не потовк...
— Що баран! — перебиваю я його. — У нашому селі бугай, як ваша хата, то він мене цілий день на своїх рогах носив!
— І не заколов?
— Ні... я потім зірвався...
Василь уже з повагою дивиться на мене. Це додав мені жару, і я пускаюся на ще більші хвастощі:
— Ти знаєш, який я сильний... Мене у нашому селі всі хлопці бояться!
— Ну-у?
— Не віриш? От як не віриш, то поїдь з нами в наше село і запитай там хлопців.
— І ти усіх подужаєш?
— Усіх! — і оком не зморгнувши, стверджую я. Мені й самому зараз здається, що це — свята правда.
— От добре! — радіє раптом Василь. Для чогось відводить мене у кущі і, оглянувшись, таємниче шепоче: — Підемо хлопців бити. Давай?
— Яких хлопців?
— А пастухів. Що корови пасуть. Вреднющі такі! Вони мене завжди б'ють.
— А їх багато?
— Чотири... Та ти не бійся! Коли ти в своєму селі усіх хлопців б'єш, то цих і поготів!
— Авжеж поб'ю! — бадьорюся я.
— То підемо бити?
— Добре,— погоджуюсь я. Та й що мені лишається робити? Не признаватися ж Василеві, що в нашому селі хлопці мене б'ють частіше, ніж я їх! — Добре, — кажу я, — тільки не сьогодні. Давай завтра вранці.
— А то чому?
— Вранці я найсильніший.
Василь відразу ж погоджується. Вранці то й вранці.
В ту ніч я довго не міг заснути. Чомусь муляли подушки, я перекидався з боку на бік і все думав про хлопців, яких мав бити.
Вранці мене розбудив Василь. — Пішли!
— Куди?
— Та хлопців же бити!
Я довго надягав штани та сорочку, ще довше вмивався та снідав, зловживаючи Василевим терпінням.
— Пішли швидше, а то твоя сила пропаде! — квапив він.
Врешті я вийшов із хати. Василь відразу ж побіг у кущі і витягнув два кийки.
— А то навіщо?
— Як навіщо? Таж хлопців бити!
Я взяв кийок і почимчикував за Василем. Мені дуже хотілося, щоб тих хлопців не було на паші.
Але моя щира молитва не дійшла до бога. Під лісом паслося з десяток корів, а біля багаття стояли хлопці. Забачивши нас, вони рушили назустріч.
— Ти отого рудого першого бий! — гаряче шепотів Василь. — Він найсильніший.
Рудий наближався до мене, вимахуючи довжелезним батогом. Я виразно бачив його плескате обличчя, товстий недокурок, що хвацько звисав з нижньої губи.
Підійшовши до нас, хлопці зупинилися.
— Ви чого сюди прийшли? — непривітно запитав рудий.
— А це не ваше поле! — відповів Василь, ховаючись за мою спину. — Ідіть собі геть, а то він вам дасть!
— Хто — він? — тицьнув у мене пужалном рудий. — Ану, як він нам дасть?
— Бий! — штовхнув мене у спину Василь. — Та бий же!
І я, розуміючи, що відступати вже пізно, щосили розмахнувся кийком. Рудий швидко присів, кийок просвистів у нього над головою, а я поточився набік.
Хлопці наче по команді відскочили, засвистіли довгими батогами.
Коротка наша сутичка скінчилася тим, що я і Василь дременули до лісу. Хлопці гналися за нами і батожили з усіх сил. Голосячи, ми стрибали, як зайці.
Зупинилися аж на галявині.
— Ти!.. — схлипуючи від плачу, повернувся до мене Василь. — Ти!..
Від великого болю та злості він не міг навіть придумати, як найдошкульніше обізвати мене.
— Хвалько ти нещасний! — врешті випалив він.
— Еге ж, хвалько! — не втримував я сліз. — Звідки ж я знав, що вони з батога-ами!..
ПУГАЧ
Мама таки придбала для мене отой двоствольний, з двома курками пугач, за яким умирали всі хлопці села. Сталася, правда, ця радісна подія, коли я вже ходив до четвертого класу, в день мого народження.
Я народився в середині травня, і баба повитуха, яка знайшла мене серед почорнілих качанів від торішньої капусти та принесла до хати, журно хитала головою:
— Ой, не в добрий час воно у вас знайшлося, вчителько! Ото як народиться в маю — весь вік маятиметься!
Клята бабка як у воду дивилася! Маявся я влітку і взимку, весною і осінню. Рясним дощем сипалися на мене напасті, так що я не встигав і носом підшморгувати, переживаючи чергову біду.
Однак я не дуже тим журився, а ріс собі та ріс, усім повитухам на зло. До того ж мої друзі маялися не менше од мене, і якщо по моїй многостраждальній спині ходив віник, то Сонька діставала по литках лозиною, Ванька частували паском, а Миколу, зважаючи на його старший вік, шмагали вишневим пужалном.
Однак не мало й хорошого мав я у своєму дитинстві. От хоча б пугач!
Сталося це так.
Щойно розплющив я очі, як відразу ж побачив на стільці картонний коробок.
— Це мені?
— Тобі, тобі, — сказала сяючи мама. — Вітаю тебе, синку, з днем народження!
Ху-гу! Як опечений, зірвався я з ліжка, ухопив коробок. Тремтячими руками відкрив кришку і остовпів: там лежав пугач.
Справжнісінький. Двоствольний.
З двома курками.
Що то за пугач був, люди!
З обох стволів грізно стирчали гострі бойки з гвинтами збоку. Досить їх відтягнути назад, повернути трохи набік, щоб трималися, — і заряджай, чоловіче, в обидва стволи та йди собі на полювання!
Того ранку я пішов до школи з зарядженим пугачем при боці.
Першим зустрів Миколу.
— А в мене пугач!
Микола аж рота роззявив, побачивши зброю.
— Дай подивлюся!.. А стрельнути можна? — запитав він згодом.
— Еге, який хитрий! Я й сам ще не стріляв.
— То давай удвох стрельнемо. Я з одного, а ти з другого.
Я подумав і згодився.
Микола, насупившись, почав цілитися в тин, а я затулив долонями вуха.
— Є, попав! — закричав щосили Микола і кинувся до тину. Я побіг за ним. Були впевнені, що знайдемо величезну діромаху, але там було стільки дірок, що годі й шукати пробиту пугачем.
— Оця, мабуть, — ткнув у найбільшу Микола. — А тепер ти стріляй.
Я заплющив очі і посунув гвинтик угору. Пугач бабахнув, наче з гармати, а я щосили закричав:
— Є, попав!
Микола вже не відставав од мене до самої школи.
— Після уроків підемо зайців стріляти, — умовляв він мене. — За дідову Стратонову хату, там їх до погибелі! Сам бачив.
Я згоджувався:
— Тільки Ванька візьмемо, бо хто ж їх носитиме!
Ніколи ще не здавалися мені такими довгими уроки, як у той день. Сидячи на першій парті, я слухав і не слухав учителя, з нетерпінням чекаючи на ту хвилину, коли Пролунає дзвінок і ми вирушимо на зайців.
Врешті я не витримав. Тихенько, щоб не помітив учитель, дістав з торби зарядженого пугача, затиснув у руці під партою. Одним оком поглядаю на вчителя, що сидить боком до мене, а другим — на грізну зброю.
"От кінчаться уроки, візьму Ванька та Миколу і підемо на зайців. Заєць я-ак вискочить з-за вишні, а я в нього — бабах! — є один. Бери, Ванько, за вуха та клади до торби... А тут другий... Третій... Ба-бах! Ба-бах!.."
Уявляв, як повертатимемось із полювання, обвішані зайцями, як повибігають і старі, й малі, дивуючись на нас. А ми йтимемо посеред вулиці і навіть не поглянемо ні на кого.
Ех, скоріше кінчалися б уроки!
Учитель, наче навмисне, все мордує Соньку, що не вивчила уроку. Вона аж упріла біля дошки, намагаючись вирахувати задачку. І все наставляє до мене вухо, щоб я підказав. Та мені зараз не до Соньки. Я саме полюю на зайців, цілячись з пугача в учителів черевик, що блищить он під столом.
"Коли б це був не черевик, а заєць, я б його зараз з обох стволів: бах! ба-бах! — бери, Ванько, до торби!.."
Обережно рухаю гвинтики, що тримають бойки, але вони наче приросли до місця.
"Чи не зіпсував їх Микола?" — непокоюсь я і трохи сильніше натискаю на гвинтики. Ні, не зіпсував, бач, уже їдуть...
Гвинтики їдуть, їдуть, а я, наче заворожений, дивлюся на них...
Пугач випалив, наче з гармати. Блискучий черевик підлетів вище столу, а я, вирячивши очі, дивлюся на зблідлого вчителя.
Настає грізна тиша.
Потім, як і водиться, приходить розплата.
Вже червоний, учитель відбирає у мене пугача, виводить за вухо із класу і наказує не приходити до школи без мами. Обеззброєний, знеславлений, тюпаю я вулицею, кленучи свою долю, яка надала мені народитися в місяці маї.
ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК
Отак закінчується казочка, навіяна минулими роками. Та чи закінчується?
Місточок ще провиса над безоднею і манить до себе той берег. Там бігає босоніж хлопчак, росте, як трава, не ховаючись від дощів та вітрів, не боячись ні тучі, ні грому.
Там залишилося моє дитинство.
(Продовження на наступній сторінці)