Тільки я випростався, щоб набрати хвацького вигляду, тільки розкрив рота — вигукнути оте: "Добридень!", як ковзани наскочили на каменюку, і я, наче з гармати вистрілений, гепнувся Іванові Степановичу просто під ноги. Директор, хоча й був людиною суворою та поважною, опинився, однак, у тій калюжі швидше, ніж я встиг його привітати...
Увечері, похмурий та нещасний, вийшов я з сокирою на вулицю. Справи мої були не дуже веселі: мама заховала до скрині ковзани і сказала, що не віддасть, поки я гарненько не перепрошу Івана Степановича.
Знайшовши оту каменюку, я вирубав її з примерзлої калюжі і довго гамселив по ній обухом, зганяючи злість. Потім заткнув сокиру за пасок і підняв каменюку. Вона була важка, але я таки допер її до ставка і втопив, прокляту, в ополонці!
КІТ НА ДОРОЗІ
Я і Ванько йдемо до школи.
Під ногами скрипить влежаний сніг, мороз хапає за носа, і Ванько щосили розмахує довжелезними рукавами чумарки, пошитої на виріст, щоб хоч трохи зігрітися.
Щойно ми пройшли нашу вулицю і повернули на іншу, як попереду, так кроків за двісті, вийшов із двору величезний чорний котище. Він трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи ні, а потім обережно зійшов із стежки у сніг.
— А тпрусь, проклятий! — закричав щосили Ванько. Він замахав руками і кинувся навперейми котові. Тоді кіт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.
— Все! — сказав Ванько, коли я підбіг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.
— Що — все?
— Не можна нам вулицею йти. Хіба не бачиш?
І ткнув пальцем у котячі сліди, що рівненьким ланцюжком перетинали вулицю.
Я чув, що коли кіт перейде дорогу, то чекай якоїсь напасті. Але, признатися, не дуже вірив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобі на очах перейде дорогу отакий котище, то це вже інша справа. "Ще коли б він був хоч не чорний", — подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.
— Може, переступимо?
— Еге ж, переступимо! — мало не плачучи, заперечив Ванько. — Воно тебе як переступить!..
— Що ж його робити? Нам же в школу треба!
— Підожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе візьме, — пораяв Ванько.
Ми стали чекати. Мороз дедалі злішав і вже починав забиратися в чоботи, а на вулиці, як на гріх, ані душі. Я боявся запізнитися в школу і тому не витримав перший:
— Може, таки підемо?
— Еге ж, підемо! Воно тебе піде!
Врешті Ванько, ляснувши себе по лобі, закричав:
— Тю, дурні! Давай обійдемо. Поза хатою, городами.
Повеселішавши, ми перелізли через тин і, грузнучи в глибокому снігу, вийшли на город. Вийшли і зупинилися: за сараєм, дивлячись на нас, сидів отой капосний кіт.
— Таки накличе біду,— прошепотів Ванько, бліднучи на виду. — Давай потихеньку, може, обійдемо.
Але кіт не чекав, щоб ми рушили далі. Не встигли ми й кроку ступити, як він, знову задерши хвоста, майнув донизу — через рівчак, на город, одбіг і сів, оглядаючись на нас.
Ми у відчаї подивилися один на одного. Тепер і я переконався, що кіт навмисне не дає нам дороги.
— Я знаю цього котяру, — бубонів сердито Ванько. — Це баби Горпини кіт, такий же вреднющий, як і баба.
— Що ж його робити? — зажурився я.
— Давай ще раз обійдемо, — похмуро відізвався Ванько.
Робити було нічого, і ми побрели по снігу — навздогін котові. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спітнілі лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, піти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли від городу до рівчака, просто-таки забороняв нам поступатись котові.
— Я свого кота, як прийду зі школи, то повішу! — сказав згодом Ванько.
Я з ним мовчки погодився.
Ми таки обійшли чортового кота, хоч і були наче скупані. На урок, цілком зрозуміло, запізнилися і, що найгірше, ніяк не могли пояснити — чому.
Розгнівана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, і ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.
— Бач, обійшли, і то лиха набралися, — сказав потім Ванько. — А що б то було, коли б ми прямо через отой слід поперлися!
ОДВІЙКИ
Ще ніколи, здається, не було такого щедрого літа, як того року. Кукурудза стояла як ліс, у картоплі не можна було пройти, помідори росли великі та рясні, поміж густим огудинням дозрівали смугасті кавуни та дині-дубівки з зеленою потрісканою корою. Гарбузи ж виросли такі, що їх важко було й поворушити.
Та найбільше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезні круглі решета, набиті тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима і ми будемо вечорами лускати смачне насіння. Я дуже любив соняшникове насіння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпікає долоні, та ще до того й трохи посипане цукром. Жодні ласощі не зрівняються з таким насінням!
Тож усе літо, доки ті соняшники дозрівали, я часто навідувався на город, проганяючи нахабних горобців, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стріляв із рогатки, ганяв їх по всьому городу і навіть поставив опудало з віхтем соломи замість голови та старим, подертим кашкетом.
Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижні їдемо в гості до тітки, я в першу чергу запитав:
— А соняшники?
— Нічого з ними не станеться, з твоїми соняшниками, — заспокоїла мене мама. — Я попросила Васютиху, вона їх позрізає і виб'є.
Я заспокоївся. Якщо тітка Васютиха, тоді інша справа.
Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тітка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну і ту ж пору, і вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою:
— Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, боже, здоров'я! Та й золоті ж у нього ручки!
Я червонів од задоволення і аж пихтів, намагаючись показати перед оцією симпатичною тіткою, на що я здатний. Тітка Васютиха після кожної отакої розмови здавалася мені все приємнішою.
Тож, почувши, що тітка Васютиха буде збирати насіння, я поїхав у гості з спокійною душею.
Швидко минули два тижні в гостях. Так швидко, що ми ні разу не встигли й побитись як слід із своїми двоюрідними братами. І ось ми вдома.
В перший же день побіг я на город. Соняшники стояли з позтинаними головами, і мені стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насіння, я повеселішав і подався до мами:
— Коли ми заберемо насіння від тітки Васютихи?
— Забирай хоч сьогодні, — відповіла мама. — Тільки дивись, не бери багато за один раз, а то підірвешся.
Забачивши мене, Васютиха зраділа так, наче зустріла рідну дитину:
— То ви вже приїхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану, покажися, який ти виріс! От у матусі синочок, дай їй, боже, здоров'я та щастя!
Я врешті відважився нагадати їй про насіння.
— Зібрала, аякже, зібрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: своє хай пропадає, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так і зробила. Ще й провіяла.
— То можна забирати?
— А чого ж не можна!
Вона повела мене в сіни, де стояло жлукто з насінням, а поруч — великий мішок.
— Оце ось, синку, і ваше насіннячко, — показала вона на мішок. — Я його у мішечок зсипала, щоб, борони боже, яка курка не клюнула!
Я попробував підняти мішок. Важкенький, але нести можна.
По дорозі зустрів Ванька. Він допоміг мені донести насіння додому, а натомість я йому сказав:
— Приходь увечері, будемо насіння смажити. Із цукром.
Ще не встигла мама, що повернулася з школи, й поріг переступити, а я вже до неї:
— Смаж насіння!
Мама дістала листа й почала набирати насіння.
Взяла одну пригорщу, другу... Потім понесла те насіння до світла. Вона довго роздивлялася його, тоді ще раз підійшла до мішка, заглянула в нього і гірко розсміялася.
— От, сину, які люди на світі! — наче дорослому, сказала вона мені. — Не насіння — одвійки віддала нам Васютиха. З свого і нашого насіння.
Все ще не вірячи, я кинувся до мішка. Всі насінини були плескаті і порожні. Так ось чому так легко було його нести!
Сльози так і бризнули з моїх очей. Я вибіг з хати і наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.
— Давай їй вікна повибиваємо! — запропонував відразу ж Ванько.
Та я не погодився. Що вікна! Вікна вона вставить, а насіння ж у неї залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвійки.
У-у, як ненавидів я в ту хвилину тітку Васютиху!
І я таки придумав, чим їй віддячити.
Підстерігши, коли вона пішла з двору, ми з Ваньком відчинили сінешні двері і підійшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене — цеберка з водою. Швидко висипали попіл у жлукто, прямо на насіння, залили зверху водою, ще й перемішали кописткою.
Хай тепер лускає!
МОРГУН
Якимсь побитом дістав я книжечку Нечуя-Левицького і прямо-таки проковтнув чудові оті оповідання. Все сподобалося мені: і баба Палажка, і баба Параска, і веселі парубки та дівчата, які щовечора сходились на вечорниці, співали пісень та переморгувалися.
(Продовження на наступній сторінці)