— Тьху! І присниться ж паразитові таке! — злякано й зі злом плюються довкола.— Ти б, гад, довше спав! Щоб ти й не проснувся довіку!
— За що, браття! — вражено питає невдаха, але цим ще більше злить нервових, виснажених людей.
— Ану, мотай геть, поки по шиї не огрів!
— Кряче, кряче...
— Бач, гад, що йому сниться!
— І чого ви, хлопці, на людину напалися? — глузливо запитує Валько.— Не бійтесь, усіх не пересаджають. Вони ж теж із головами: знають, що тоді без роботи лишаться.
Та арештанти довго ще не втихомирюються.
Тоді втручається Яша. Він прямо-таки не переносить, коли люди затівають сварку.
— Слухайте!.. Та послухайте ж, який мені сон приснився! — звертається він то до одного, то до другого, ловлячи за рукав, за полу піджака.— Ні, ви тільки послухайте!.. Спилося мені, що прийшов начальник тюрми і всім сказав: "Знаєте шьо, ви уже вільні. То чого ви, питаю вас, отут сидите й гризетесь, коли ви уже вільні? Шьо, ви вже на волю не хочете? Тож забирайте свої шмутки-мутки та й виходьте на вулицю, поки я не роздумав". І ми таки узяли свої шмуткимутки і пішли всі на вулицю...
Яші не дають закінчити — такий регіт вибухає довкола.
— Ох, і Яша!.. Ох, і штукар!..
— Збрехав, Яшо? Ну, признайся, збрехав?
Хитренька ласкава посмішечка пробивається на гостроносому Яшиному обличчі. Він обводить усіх добрим поглядом, тихо сміється:
— Ну, хоч би й збрехав, ну, то й шьо? Для хороших людей і збрехати не гріх.
— Браття, купать Яшу в параші! — вигукує хтось, і вся камера з реготом, галасом, ґвалтом хапає Яшу за ноги та руки, несе до параші. Яша відбивається, пищить, але його слабенький голос тоне в загальному гаморі.
— Вони що, й справді його скупають? — пита перелякано Калинка.
— Що ви! — заспокоює його Валько.— Дадуть тільки понюхати... Коли б і посміялися, якби не Яша!
Він теж сміється, спостерігаючи веселу інтермедію, і лише зараз помітно, який він іще молодий.
— Мені теж приснився сон,— каже він, і світлі очі його мрійно тьмяніють.— Наче стою я на розі вулиці і чекаю на оту дівчину... Ех!
Тарас замовкає, обличчя його пересмикує болісна гримаса.
— От візьму й утечу,— уже іншим, глухим, недобрим голосом продовжує він.— Хай лишень із ями оцієї виведуть — тільки мене й бачитимуть!
— Убити ж можуть!
— А мені що? — відповідає Тарас, і очі його зухвало світлішають.— Мені смерті боятись? Все одно: жізнь — копейка, судьба — злодєйка! Мені б тільки вільним повітрям дихнути...
Калинка співчутливо дивиться на Тараса. Він не розповідає власні сни — не тому, що йому не сниться нічого. Щоночі до нього приходить, мучить, мордує один і той же сон: йому насинається їжа. Найрізноманітніша їжа, яка тільки може бути на світі. І кожного разу Калинка не встигає не те що наїстися, а навіть попробувати. Він так довго миє руки, обполіскує лице, чистить зуби, відтягуючи оту блаженну мить, коли візьме виделку чи ложку, що кожного разу його будять раніше, ніж він доторкнеться до їжі. Калинка у відчаї заплющує очі, але вже нічого не бачить, крім порожньої голодної темряви. Він дуже голодний. Голодний завжди, голодний навіть тоді, коли відставляє досуха вилизану миску з картопляною юшкою, коли смокче останню крихітку нужденної тюремної пайки насущного, обчикриженої, обкраденої, але обов’язково припечатаної доважком — цим примарним символом доброчесності.
— А доважок був?
— Та був...
— Так що ж ви, гади, іще хочете?.. Що вам, паразитам, іще треба?.. Жеріть, стерви, що вам дають, та спасибі кажіть! Вам уже давно на тім світі пайок ідьоть, а ви тут і досі воняєте!
І "гади", "паразити", "стерви" після невдалої спроби вчинити протест покірно беруть оті обкрадені пайки з доважком і жеруть, лопають, тріскають, шамають, хавають в шістдесят завжди голодних ротів.
Калинка розглядає свої руки, нещодавно такі м’язисті та дужі, а тепер більш схожі на кістки, обтягнуті чи то старим, пожмаканим папером, чи то позиченою в худющої гуски шкірою. Пробує гострі костисті вилиці, проводить сухою, як дошка, долонею по тонкій шиї, сумно хита головою. Цікаво, чи довго його тут триматимуть? Чому не викликають на допит,— хоч би вже скоріше кінчали! А може, вони просто забули про нього? Засунули його папку в якусь шухляду, і вона там лежатиме, покриваючись пилом, аж поки він і загине.
— Ти, братухо, зізнавайся,— раять йому в камері.— Зізнавайся, братухо, а то отут і зогниєш. А пошлють до табору, там все-таки свіжий вітер продуватиме.
— Але ж я не винен!
— Хе, не винен! Та плювали вони на твою невинність з найвищої вишки! А так хоч трохи здоров’я збережеш... Чи ти думаєш, що воно тобі в таборах не буде потрібне? Там, браток, не такі, як ти, до землі гнуться...
Отак умовляють Калинку ті, що вже не вперше куштують тюремного життя. І він, охоплений відчаєм, іноді думає: "А може, й справді?.. Підписати все, що вони хочуть, хай хоч і подавляться".
Але, навіть думаючи отак, Калинка знає, що він цього не зробить. Якась непереможна впертість сидить у ньому, сидить так міцно, що її не витруїти ні голодом, ні муками, пі оцим тюремним життям. Прадавня, незламна упертість, успадкована од далекого пращура. Ота впертість, що давала сили й снагу його предкам горіти на вогні, висіти на гаках, катуватися в царській двадцятип’ятирічній солдатчині — і не випускати зухвалої люльки з зубів! "...І присудили, з дозволу гетьмана, спалити його живого в усіх на очах... Притягнули його ланцюгами залізними до стовбура дерева, гвіздком прибили йому руки і, піднявши його ще вище, щоб звідусюди було видно козака, взялися тут же розкладати під деревом багаття. Та не на багаття дивився Тарас, не про вогонь він думав, що ним збиралися палити його..."
Понад два місяці просидів Калинка у камері. Ніхто його не викликав, наче й справді забули про нього. Приводили свіжих арештантів, забирали знайомих, помінялося майже все "народонаселення" камери, а Калинка все сидів та й сидів, і дехто вже скоса став поглядати на нього, й промовлене було лиховісне слово "насєдка", тобто квочка, як прозивали по в’язницях тих, кого начальство підсаджувало своїми шпигунами. Рятувало Калинку тільки те, що його нікуди не викликали.
За цей час із камери пішли дід-колгоспник, Тарас Валько і Яша.
Яші дали десять років. Прощаючись, він подивився на Калинку великими очима своїми, повними подиву й смутку:
— А ви знаєте, мені таки дали оті десять "оків",— так, немов Калинка сподівався на інше. Спробував навіть усміхнутися: вуста посмикались, посмикались та й зламалися болісно.
Яша пішов, і в камері одразу спохмурніло.
Дідові дали вісім років.
— Місяць твій, діду, був із щербинкою,— сказали йому.— Не придивився ти, діду.
Дід приголомшено оглядався, розгублено кліпав вицвілими віями.
— За віщо ж вісім, людоньки добрі?
Всі почувалися ніяково.
— Да-а, наклеїли старому на бороду.
— Довіку не зносить.
Але по-справжньому вразилася камера, коли із суду повернувся Валько. Вже по тому, як він зайшов до камери, як пожбурив плащ на підлогу, в’язні зрозуміли, що сталося щось незвичайне. У Валька гнівно пашіли щоки, очі ж були такі злі, що всі мимоволі одступились од нього.
— Невже усі п’ять? — запитали боязко.
Валько повернувся, мов на шарнірах, сухо і зло засміявся:
— П’ять?.. А десять не хочеш?
Хтось вражено свиснув, хтось вилаявся, а Тарас голосно й довго матюкав і суддів, і Сталіна, поки хтось перелякано зашипів на нього.
— Цить, бо сторожа почує.
— А чого мені боятись? — скипів ще дужче Валько.— Що мені іще можуть дати?.. Іще десять?.. Так хай дають, так їх перетак, хоч і двісті, хоч і тисячу років: буду сидіти, поки й грати потліють, поки й тюрми усі погниють!.. Нате, валіть, у Валька плечі широкі, він винесе, витягне, він ще діждеться, коли й з вас пір’я летітиме!..
Коли Валько трохи заспокоївся, Калинка співчутливо запитав:
— За віщо ж вони вам дали десять років?
— За саботаж.
— ?
— Не вірите?.. Я теж і подумати не міг, доки вирок не почув. Запитую у судді: за який же саботаж, коли мене треба судити за втечу? А він мені, сука мордата, і пояснив: "Вас осудили за те, що ви саботували заходи уряду по вашому перевихованню..." А тепер облиште мене, бога ради, дайте мені на самоті побути! — попросив Тарас. Ліг на підлогу, на жужмом кинутий плащ, завмер, обхопивши голову руками. І в камері стихло, і кожен намагався не потривожити Валька, що викликав тепер якусь страхітливу пошану, так наче він був уже мертвий.
(Продовження на наступній сторінці)