— Умгу...
Схилився, старанно скрипить пером і дуже схожий зараз на учня, що пише диктант.
— А тепер розказуй,— одірвавшись нарешті од аркуша, пропонує слідчий.
— Про що ж розказувати?
— Як на ок...купірованной території вів антирадянську агітацію.
Це щось для Калинки нове. Хочеться запитати, як справа з попереднім звинуваченням, але, навчений гірким досвідом, він стримується.
— Чого мовчиш?
— А що я можу вам розказати? — відповідає Калинка.— На окупованій території був, але антирадянської агітації не вів.
— Так і не вів?
— Так і не вів.
— Ти що це собі думаєш, тут дурніші за тебе сидять? — запитує сердито лейтенант.— Думаєш, як інститути там різні кінчав, то ми тобі так і повіримо? Думаєш, ми не знаємо, що ти вів там антирадянську агітацію?
— Антирадянської агітації не вів.
— А в школі учителював?
— Учителював.
— І портрет Гітлера у класі висів?
— Не висів.
— Ага, не висів... А на печатці фашистська свастика була?
— Не була.
— Це по-твоєму не була. А по-нашому була. Показати?
— Покажіть,— каже Калинка, хоч його вже огорта сумнів: а може, й справді на тій клятій печатці була свастика?
Та слідчий печатки чомусь не показує. Замість того зводиться й каже:
— Ну, ти тут подумай... Пригадай, як вів агітацію проти Радянської влади.
І виходить з кімната.
Калинці не вперше лишатись сам на сам. Дивиться у відчинені двері, гадає, чи відішлють його після допиту назад до в’язниці, чи поведуть катувати світлом. Чомусь він найбільше боїться того світла. Може, тому, що відчуває: ще кілька "сеансів" — і він осліпне. Щоб не мучитись цим, примушує себе думати про дружину. Про дружину й дитину. Яка народилась без нього, заради якої він вперто стуляє вуста, коли слідчі добиваються, щоб він підписав оті фальшиві свідчення.
— Тобі ж буде краще,— вмовляють вони його.— Підпишеш, дадуть десяток років, підеш у табори, а там, гляди, попадеш під амністію. А будеш впиратися — згноїмо по тюрмах!
Це ж саме буде говорити й лейтенант: Калинка це знає напевне. Як і те, що він помре — не підпише фальшивого свідчення.
— Надумався? — запитує слідчий, повернувшись до кабінету.
Калинка заперечливо хита головою.
Під ранок його відвели в одну з камер, що містилася в підвалі цього ж будинку. А слідчий другого дня поїхав у село, де Калинка вчителював під час окупації.
Спершу лейтенантові здалося, що його спіткає невдача. Літній учитель, який працював разом з Калинкою, сказав, що у школі портрет Гітлера не висів. Потім він знайшов стару довідку з тогочасною печаткою, і там не було жодної свастики. Учитель ще додав, що Калинка не раз висловлювався проти фашистів, що, провчителювавши два місяці, він пішов з села: пробиратись до лінії фронту.
— Захищаєте? — примружив недобрі очі слідчий.— Врага народу захищаєте?
— Молодий чоловіче! — образився вчитель.— Я сімдесят п’ять років прожив на світі і ніколи не мав справи з неправдою. А тим більше тепер, коли стою однією ногою в могилі. Я вам ще раз кажу, що така людина, як Калинка, то є справжня радянська людина.
Облишивши старого йолопа, який, здається, уявлення не мав, з яким вогнем він грається, слідчий заходився біля колишніх учнів Калинки.
— Що казав вам учитель, коли заходив до класу? Хайль Гітлер?
— Вони цього не казали.
— А що він казав? Може, "нехай живе Сталін" казав?
— Вони казали: добридень.
— Ага, добридень. То це ви йому "хайль Гітлер" кричали?
— Не кричали.
— А що ж ви робили?
— Училися.
— Училися? Фашистам слугувати учились?
— Цього ми не вчились.
— А чого?
— Вони вчили нас літератури.
— Літератури?.. Ну, і яку ж літературу ви там вивчали! Яких фашистських письменників?
— Ми вчили Тараса Шевченка.
— Ну, й що ж ви в того Шевченка вивчили?
— "Катерину".
— Катерину? Яку іще Катерину?
— Та "Катерину" ж, поему!
— Поему? І що саме ви в тій поемі вивчали? Ану, хто пригадає? Ти? Давай.
— Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами...
Слідчого пронизує радість мисливця, що зрештою натрапляє на слід. Тепер тільки обкидати дичину прапорцями, звести курки.
— Підпишіться. Ось тут. Всі підписуйтесь!
Отже, Калинка примушував дітей вивчати "Катерину". А чому він вибрав саме цю поему? Вибрав для того, щоб обзивати представників великого російського народу москалями, агітувати проти дружби народів. А що це, як не буржуазний націоналізм, слугування фашистам! І сліпому ясно, з ким закликав Калинка кохатися під час окупації!..
Тепер, коли з’явилося отаке свідчення, довести справу до завершення було вже не важко. І настав день, коли в дверях камери став наглядач, голосно скомандував:
— Калинко, на суд!
Калинку, як колишнього військового, судив трибунал. Заарештовані, яких мали судити, чекали своєї черги у величезній кімнаті з двома довгими, вичовганими до блиску лавами, без вікна, але з незмінною жовтою лампою під самою стелею. На лавах місця всім не вистачало, тож багато сиділо просто на підлозі, повні нервового очікування, що ось-ось відчиняться двері і байдужий голос покличе:
— Матьоха!
— Засядько!
— Калинка!
І Матьоха — Засядько — Калинка зірветься на ноги, відгукнеться здушено: "Я!" — та й пройде у двері, щоб за якісь десять-п’ятнадцять хвилин повернутись назад. І на запитання: "Скільки?" — відповісти убито: "Десять... П'ятнадцять... Двадцять..." Чи й усі двадцять п'ять. Бо члени трибуналу, присуджуючи до неволі, так щедро роздавали роки, що коли б це залежало від них, людство стало б безсмертним.
Калинка чекав своєї черги до вечора. Спершу стояв, потім сидів на підлозі, а пізніше примостився на лаві. І чим довше сидів, тим більший безпросвіток заповзав йому в душу.
Та ось байдужий голос назвав його прізвище. Калинка звівся й пішов до кімнати, де на нього чекали вже судді.
Один із них був уже літній, двоє зовсім молоді. Літній мав погони майора, молоді — лейтенантів. Старий світив лисиною, молоді лисніли чубами. І однак чимось вони були дуже подібні між собою, наче виростали з одного тулуба, що був прихований червоним сукном. Щось дуже спільне було в їхніх обличчях, і лише згодом зрозумів Калинка, що саме робило їх такими подібними. Байдужість. Байдужість до підсудного, до тієї справи, яку вони виконували. Вони були збайдужілі до краю, оці судді, працюючи по дванадцять, чотирнадцять годин на добу, рухаючи ненаситну судейську машину, яка перемелювала ув’язнених на своїх невблаганних вальцях. Десятки, сотні безликих облич мигтіли щодня перед ними, сотні надій, благань, образ і розпук зникали безслідно. Судді лише тоскно поглядали на гору папок, яка повільно танула, і оживали тільки тоді, коли лишалася одна чи дві папки,— наближалася блаженна хвилина, коли можна буде залишити оце остогидле приміщення, вийти надвір, де залягла уже ніч, добратись додому і впасти у ліжко.
Безбарвним голосом майор запитав Калинку прізвище, ім’я та по батькові, рік і місяць народження. Потім повідомив, за якою статтею звинувачується Калинка, запитав, що може сказати підсудний на своє виправдання. І доки Калинка говорив, суддя кивав головою. Калинці здавалося, що майор уважно слухає його і навіть погоджується. Майор же просто спав. Він навчився спати з розплющеними очима, похитуючи головою, чого ще не вміли робити його молодші колеги, які мали більш втомлений вигляд, аніж у майора.
— Все? — прокинувся майор, коли перестав лунати голос Калинки.
— Я сказав усе.
Майор сказав Калинці сідати. Потім звернувся до своїх молодих колег, чи мають вони запитання до підсудного. Ті запитань не мали.
— Суд іде на нараду,— оголосив майор, зводячись.
Судді зникли за вузенькими дверцятами, що вели ще в одну, зовсім уже маленьку кімнату.
Калинка сів, розгладив спітнілими долонями пожмакані на колінах штани. В кімнаті панувала тиша, навіть секретар суду завмер, відкинувшись на спинку стільця та заплющивши очі. А Калинка не спускав погляду з дверей, за якими зникли судді.
Там зараз вирішується його доля. Судді, ще раз переглядаючи його справу, зважують всі "за" і "проти". Можливо, навіть сперечаються, і Калинка щиро вірить, що судді сперечаються не про те, на скільки років його засудити, а про те, чи взагалі його можна судити. Адже вони так уважно слухали його, особливо майор, який весь час кивав головою.
А судді, ввійшовши до невеликої кімнати, про нього одразу ж і забули, як забували про сотні інших підсудних. Все було вже вирішено, і в папці, що її тримав у руках майор, лежав заздалегідь написаний вирок. Вони зайшли сюди тільки для того, щоб зберегти форму правосуддя та ще хоч трохи перепочити.
(Продовження на наступній сторінці)