Попід протилежною від дверей стіною була територія вищої касти, тюремної аристократії: отих усіх кишенькових злодіїв, домушників, ведмежатників, злодіїв та бандитів, які дивилися на в’язницю як на рідний дім, і поверталися сюди, як додому, коли засипались на волі. Вони так і казали: у в’язниці — жити, на волі — гуляти, і жили, як правило, довше, аніж гуляли. Себе вони називали людьми, решту ж, що їх годувала й зодягала, презирливо йменували фраєрами, і коли такий фраєр потрапляв до в’язниці, його не тільки можна, а й потрібно було обібрати до нитки, дати у харю, в рило, в сопатку, у вивіску за кожним принагідним випадком. Тюремне начальство добре про це знало, але дивилось на таке знущання людей з фраєрів крізь пальці, особливо коли фраєр був "політиком", "контриком", перетворюючи таким чином злодійський світ, як і парашу, в свого потенційного помічника по психологічному впливу на непокірних,
Як і належалось аристократії, злодії займали не тільки кращу, а й більшу територію, в них, якщо можна так висловитись, припадало найбільше квадратних сантиметрів "на душу населення", вони першими отримували їжу, з їхнього ж кодла призначалися старости камер.
Отой невидимий кордон, що відділяв злодійський світ від незлодійського, відкраював добру половину камери, і на кожного політика, контрика, фраєра припадало так мало сантиметрів життєвої площі, що просто чудом здавалося, як люди вмудрялися не тільки сидіти, а навіть лежати, коли лунала команда спати.
Однак і тут було кілька груп. Найбільше, звичайно, було "політиків" і "контриків". Потім ішли спекулянти, розтратники державного майна, робітники і колгоспники, які попались на тому, що виносили кілька гвіздків із заводу чи кілька буряків із поля. Сиділо тут і кілька поліцаїв та старост, та їм таки було легше, ніж отаким, як Калинка, бо вони хоч знали, що завинили, їх не пекла, не душила, не гризла образа — ця найпекельніша мука з усіх людських мук.
Першого ж дня Калинці впав у око літній уже чоловік, який сидів, німий та байдужий до всього, що діялось довкола. Навіть під час сутички Калинки із Циганом він не глянув у їхній бік — сидів, втупившись застиглим поглядом в підлогу.
— Припаяли на повну котушку! — сказали Калинці, коли він, трохи обжившись, поцікавився, що за один.— Сидітиме, поки й зогниє.
— За віщо ж його так?
— Каже, що й сам не знає за віщо. Пришили йому, буцім організував саботаж на військовому заводі.
— Він що, зізнався? — Калинка пригадав, як його катували.
— А хіба їм не все одно!
— Так він, може ж, і справді не винен!
— Та й зелений же ти, брате! Винен — не винен... Попав сюди, то вже винен. Не винен був би — не заарештували б. Чув таке?
Калинка чув. Чув із вуст слідчого — на всі палкі намагання переконати, що він ні в чому не винен... Але ж — на повну котушку! Ціле життя для отієї людини, що сидить, оніміла, не чує й не бачить нічого!..
А другого дня вся камера піднялася на ноги: отой чоловік наклав на себе руки. Коли і як вдалося дістати великого іржавого цвяха: чи підібрав він його, повертаючись з суду, чи ще раніше припас — ніхто так і не дізнався. Десь уночі, дочекавшись, коли всі поснули, він узяв той гвіздок і почав довбати ліву руку, добираючись до вени... Калинка аж застогнав, уявивши, як він довбав свою руку.
А довкола товпилися, зітхали, розмовляли притишено:
— Він її гвіздком і перекрутив...
— І зовсім не гвіздком! Гвіздком тільки підважив... Зубами перегриз!
— Ще й руку на картуз поклав, щоб кров не розтікалась...
"Та замовкніть! Замовкніть" — стогнав, заплющивши очі, Калинка.
— Дивись, і сорочку подер.
— Ану подай... Браття, тут щось написаної
— Та не мни, дияволе!
Зачувши про сорочку і напис на ній, Калинка підійшов знову до гурту. Один з арештантів тримав брудний клапоть тканини. І на тому клапті ворушилися, криком кричали товсті руді літери: "Та будьте ж ви прокляті!.."
— Кров’ю написано...
— Пальцем... Оно і палець у крові...
Того дня усі в’язні були похмурі, знервовані, злі. Навіть блатні не грали в карти. Никали по камері, часто сварились, а Циган чіплявся до всіх, шарпав сорочку на грудях, страшно кричав:
— Сволочі! Гади! Поріжу!
Виматюкав наглядача, і його забрали до карцеру. Калинка полегшено зітхнув, бо з хвилини на хвилину чекав, що Циган почне до нього сікатись.
Сидів посеред камери, біля отого чоловіка з синім пташиним обличчям. Ще вчора, одразу ж після сутички з Циганом, чоловічок підбіг до нього і, вхопивши за рукав, потягнув за собою.
— Ось пішли до мене, біля мене вам буде добре,— казав він, пританцьовуючи поруч з Калинкою.— Ану, дайте місце, ви не бачите, кого я привів? Ви не бачили, як ми побили Цигана?
Щось жалісне і водночас кумедне було в усій слабенькій постаті чоловічка, в його нервових, неспокійних рунах, навіть в отих наївних хвастощах на адресу Цигана. Він говорив і говорив, вертячи на всі боки пташиною голівкою, так, наче чогось дуже боявся, чогось невідомого, що невідступно чатувало на нього і мало схопити, як тільки він замовкне.
— О! Отут уже вам буде добре! Тут таки добре! — сказав чоловічок, показуючи Калинці на вільне місце, де й одному було б тісно.— Тут уже нам буде добре. От добрі люди трохи посунуться, і нам усім буде добре.
Звів на Калинку великі сумовиті очі, повні щирого бажання прислужитись новому знайомому, який побив "отого Цигана", смикнув за рукав:
— Та сідайте ж бо! Не бійтесь, тут вас ніхто не зачепить. Тут усі тільки свої.
Заарештовані потіснились, і місце й справді знайшлось для обох.
— Ви не чули, коли буде амністія? — запитав чоловічок, з надією заглядаючи Калинці в очі.
По тому, як завмерло довкола, Калинка зрозумів, що це не пусте запитання, не таке, що аби запитати. І, щиро жалкуючи, що на волі він не цікавився цим, Калинка винувато відповів:
— Не чув... На жаль, не чув.
— А кажуть, що сам Сталін наказав переглянути справи.
— І що всіх будуть тільки умовно засуджувати... Не чули?
— Не чув,— відповідає Калинка і відчува себе так, немов запереченням своїм він робить щось дуже нехороше і зле.
— Коли Сталін узявся, то він уже до кінця доведе.
— Сталін — як батько: коли розгнівається, а коли й пожаліє... От накаже Калініну написати Указ — Калінін і напише...
— Атож, ждіть Указу, барани безголові! — глузливо озвався високий молодик з світлими злими очима.— А до Сибіру не хочете?!
На нього накинулися гуртом. Лаяли з такою злістю, наче бід нього залежало, дати чи не дати амністію. Молодик же, байдужий до образ, що сипались на нього, сів поруч з Калинкою, дістав крихітний шматочок газети, став крутити цигарку.
— Скажи!.. Скажи!.. Звідки тобі відомо, що не буде амністії? — сікався до нього чоловічок, що привів на це місце Калинку.
Той довго не відповідав. Послинив цигарку, запалив, потягнув у себе дим, з видимою насолодою заплющив очі. Обережно, наче жалкуючи, випустив дим з красиво окресленого рота, сказав, дивлячись у стелю:
— Од товариша Сталіна взнав.— І раптом незлостиво стукнув чоловічка пальцем по голові.— Та заспокойся, Яшо,— все знатимеш, швидко помреш.
Яша наче тільки й чекав на отого шалабана. Втихомирено сів поруч з Калинкою, сказав голосно: "О! — все те вийшло у нього так смішно, що довкола розреготались.
— О, вони завжди так, — поскаржився Яша без жодної, однак, образи. "Смієтесь? Ну й смійтесь собі на здоров’ячко! — говорив увесь його вигляд.— Від сміху ще ніхто не вмирав". — А ви, пробачте, по якій статті? — запитав він Калинку.
— По п’ятдесят четвертій.
— Ой-ой-ой! — захитався Яша. — Ой-ой-ой, як погано!
— Ну, годі, закаркав! — з досадою обірвав молодик.
— Вам добре, Артисте, отаке говорити, ви звичний, а вони ж недавно із волі,— жалісливо заперечив Яша,
— А вас за що посадили? — поцікавився у свою чергу Калинка.
— Я за що?.. Ха, я за що!.. Я за букву!
— За літеру?
— Хай по-вашому буде отак, як ви сказали, а по-моєму таки за букву.
— Як же можна за літеру сісти?
— У нас усе можна... От не вимовив однієї буковки, мене й посадили... Шьо ви так дивитесь?.. Шьо, ви не знаєте, що є таке місто Сталінг’ад?..— Яша безбожно гаркавив.— Я так і сказав на політінформації: "Сталінг’ад". А той, у кого були довгі вуха, взяв та й написав, що я товариша Сталіна поганим словом обізвав. Йому шьо, бумаги жалко? Він собі пише, і слідчий собі пише, а Яша сидить... Через отакуньку буковку сидить...
— Як ви думаєте, скільки мені дадуть? — запитав згодом Яша, тривожно зазираючи у вічі Калинці.— Люди кажуть, що менше десяти не дадуть.
— Давай поміняємось,— запропонував молодик. Він уже докурив цигарку і тепер сидів, склавши на гострих колінах довгі руки,— Я тобі двадцять п’ять, а ти мені десять.
— Пхе, Артисте, який-бо ви жартівник! — налякано вигукнув Яша і зробив руками такий жест, наче відгортав од себе запропоновані роки.— Нащо мені двадцять п’ять? Носіть їх самі на здоров’ячко!
(Продовження на наступній сторінці)