— Зараз, зараз... Посидьте хвилинку!
Німець щось іукнув услід — певно, дуже сердите, і Йван уже підтюпцем побіг до управи..
Заскочив до кабінету, гарячково занишпорив по шухлядах. Шухляди, як на зло, теж порожнісінькі. Повикидав усі папери, що лишилися од дільничного міліціонера, врешті налапав якийсь клапоть — твердий, ніби бляха. Та Івасюта зрадів і цьому: ухопив і притьмом — надвір.
Отак би й заніс отой аркуш німцю, аби його не перехопив Гайдук:
— Ти, я бачу, зовсім не при своєму! Візьми у шофера!.. Папір, що його дав шофер, був м'який і ніжний та ще й
■блакитного кольору. Притримуючи поштиво за краєчок, щоб не забруднити, Івасюта бігцем подався в бур'яни.
Повернувшись до управи, німець щось сердито сказав Гайдукові, а той уже переклав:
— Гер Крамер сказав, що коли й наступного разу побачить оце неподобство, то накаже втопити тебе у клозеті.
Зайшли до приміщення. Тут було чисто — учора ж прибрали.
— Ну, розказуй!— скомандував Гайдук, коли посідали: гер Крамер за столом, Гайдук трохи збоку, а Івасюта лишився стояти.
Іван налягав більше на те, як підняв усе село гасити пожежу, як удалося врятувати майже весь хліб, ось тільки молотарка згоріла.
— Од чого зайнялося?
— Та хтось, мабуть, підпалив.
— Хтось! Хтось! — передражнив сердито Гайдук: не забував перекладати й герові Крамерові. Німець так пильно дивився пронизливими очима, що в Івасюти мурашки по:пині бігали.— Сторож був?
— Був. Як же без сторожа!
— Давай його сюди!
— Немає,— спохмурнів Іван.— Шукали, шукали — мов провалився.
— Та-ак,— лиховісно Гайдук.— Молотарка згоріла, сторож зник Може, він і підпалив?
Івасюта ледь не бовкнув, що, може, і сторож, але вчасно прикусив язик: Пекельного ж він сторожем і ставив. Тож, схаменувшись, відповів, що навряд чи сторож Тим більше що знайшли сліди: хтось під'їжджав до току на конях. Отож вони, мабуть, і підпалили. Сторожа порішили, певне, а труп десь затягли.
Зачувши про сліди, Гайдук про щось порадився з німцем і скомандував їхати в поле...
Сліди, слава Богу, не щезли. Чотири пари копит чітко вирізнялися на ріллі, а поміж ними — відбитки чиїхось величезних ніг. Гайдук спитав одразу: чиї, і хотів того чи не хотів Івасюта — мусив признатися: мабуть, таки Корнія Пекельного — сторожа.
— І покійники вже бігати почали? — запитав уїдливо Гайдук.
Німець же, який досі байдуже оглядав згорілу молотарку, враз ожив, з несподіваною спритністю пішов по слідах. Довге тіло його стало ще довшим, у ньому тепер щось було од хорта, який вистежує дичину.
Сліди вивели на дорогу і там загубилися.
Але німця обставина ця не засмутила. Він випростався, ткнув у той бік, де зникала дорога, рукою і сказав:
— Партизанені
Гер Крамер невдовзі й поїхав., Тільки перед тим підійшов до Івасюти, ткнув йому пальцем в: рот. .
— Покажи зуби! — скомандував Гайдук.
Той зажмурився — иу. зараз уріже! Та рот розтулив.
— Ширше, ширше! Не бійся, не висиплються!
Лж тріснуло щось у щелепах. Гер Крамер постукав твердим, як долото нігтем по зубах, муркнувши, пішов до машини. Івасюта ж усе стояв, не сміючи затулити рот, аж поки Гайдук зауважив:
— Можеш стуляти. Чи отак до ранку стоятимеш?
Коли гер Крамер поїхав, Івасюта поцікавився, хто він такий.
— Начальник гестапо,— відповів Гайдук— І я тобі не позаздрю, коли він всерйоз зацікавиться твоїми зубами.
Івасюта так і не розшолопав, для чого той чортів гестапівець заглядав йому в рот.
— Так що мені, Івасюто, робити з тобою? Сиділи утрьох: Гайдук, Івасюта й Ольга.
Надворі — глупа ніч, ніде ні шелесне, хіба що кашляне поліцай, поставлений Івасютою коло воріт. Давно б уже й спати, а вони все сидять і сидять. Івасюта геть сп'янів. Ольга теж помітно похитувалась, не п'янів тільки Гайдук. Лише темнішали за кожною чаркою очі та лиховіснішою ставала посмішка.
Весь день не злазив з Івана, до ночі перевіряв готовність місцевої поліції.
Кілька разів улаштовував тривогу: витягував пістолет, стріляв угору. Діставав годинник, стежив за стрілкою:
— Возькаєтесь, панове, возькаєтесь! Поки зберетеся, то бандити управу спалять і вашого начальника живцем засмажать...
Заспані поліцаї стояли похмурі, аж кислі. Веселого було мало: щойно сіли їсти, а тут знову — тривога. Хапай гвинтівку й лети до управи, щоб вислухати чергову знущальну нотацію.
Зажадав список підозрілих осіб. Довго докопувався, хто міг підпалити чи повідомити про молотарку бандитів, бо самі вони не могли дізнатися ніяк Запитав навіть про старосту, Приходька. Бо не можна забувати й того, на чиєму боці воював у роки громадянської...
— В будьонівці повернувся додому, в будьонівці! Десь і досі, мабуть, у скрині ховає...
Івасюта відповів, що нічого супроти старости поки що сказати не може. Сю ніч гасив хліб — живцем у вогонь ліз.
-
Попікся так, що лежить і не зводиться.
— А все ж придивіться. Зайшла мова про Пекельного.
— Жінка, діти є?
— Мати одна...
— Що думаєш робити?
— Заарештувати думаю та допитати.
— Ех, Івасюто,— аж похитав головою Гайдук.— До чого ж ти тіпус вульгаріс. Заарештувати! А ти подумав, що отой твій Пекельний матір провідати надумається? Одежину сяку-таку прихопити, харчів... Учити тебе та вчити. Вистав біля її хати пост потаємний, а стару поки не чіпай.
Івасюта пообіцяв і це. Сам стерегтиме, очей не спускатиме. Проковтнув і "вульгаріса", і дещо гірше: Гайдук не скупився на образливі прізвиська.
"Гаразд, твоє ниньки зверху! — думав понуро.— Знущайся, знущайся, прийде час — пригадаю!"
— Чого жовнами граєш та очі одводиш? — помітив Гайдук— На начальство як треба дивитися? Прямо, весело й віддано. Ще й хвостом при цьому помахувати.
— Не маю хвоста,— Івасюта вже сердито.
— Заведи... Гляди мені, Івасюто!
І що більше хмурнів Івасюта, то веселішим ставав Гайдук Аж під вечір зігнав посмішку з обличчя — згадав про матір.
— Узнав, де похована?
Іван зізнався, що не встиг. Гайдук цього разу навіть не розсердився. Опустив голову, довго мовчав. Не наказав —
ПОПРОСИВ:
— Узнай. Піду завтра — провідаю. Вона ж мене, може, всі оці роки з-під землі виглядає...
Поворушив плечима, прокашлявся:
— То де свого начальника ночувати покладеш?
В Івасюти все заздалегідь намічено: Гайдук ночуватиме в нього. Ольга прибрала у спальні, послала свіжу білизну.
Вони ж удвох пересплять у першій кімнаті, на підлозі — не помруть. Тут аби тільки оця біда швидше минула, щоб Гайдук про молотарку забув.
Не забув.
Коли випили чарку останню, перед тим як із-за столу зводитись, подивився раптом пильно, запитав:
— Так що мені, Івасюто, робити з тобою?
В Івана одразу ж, пересохло у роті. Поліз тремтячою рукою до ґудзиків: комір повужчав чи шия набухла?
— Робіть що знаєте,— сказав.-:— Тільки я тієї машини не палив. Аби взнав, хто...— Тут голос Іванів аж здушився од люті.— Аби узнав — шкуру з живого здирав би. Од шиї до п'ят!
— Тож-то й воно, аби взнав та спіймав! — посміхнувся зневажливо Гайдук. Похитувався разом з стільцем сюди-туди, не спускав пильного погляду.— Та й куди тобі, Івасото, спіймати! Ти ось у хаті сидиш, горілку дудлиш, а бандити в цей час, може, знову до току скрадаються.
— Я там двох своїх поставив. З кулеметом.
— А ти за них можеш поручитися? Може, вони тільки й ждуть, щоб бандити прийшли. Сірника під стодолу, кулемет на плечі, та й шукай тоді, Івасюто, вітра в полі! Отоді вже і я, хоч би й не хотів, не врятую тебе од вірної шибениці. Ти знаєш, що ляндсвірт кричав, коли про машину почув? Всіх вас повісити на одній шибениці!
— Ну, й вішайте!
— Ач, який — вішайте! Треба буде — повісимо! А поки що...— Гайдук звівся, одставив стілець, осмикнув френч. І вже не стало Гайдука — на Івасюту холодно дивився німець. Іван аж звівся, аж виструнчився.— Сходи та провір усі пости. І почергуй разом з отими двома коло току. Щоб чогось часом не сталося. Йди, йди, не дивися такими очима: про тебе ж дбаю, Івасюто. Спасибі потім казатимеш...
Виштовхав майже у плечі. Із власної хати. І Ольга, сучка, мовчки дивилася вслід: хоч би слово сказала!
Діждалася свята: чужого мужика до себе в постіль.
Тут уява Іванова намалювала таке, що він аж захрипів од люті, од власного безсилля. Йшов темною вулицею, а здавалося, все село дивиться на ганьбу його.
Дібрався до управи, визвірився на чергового поліцая:
— Як службу несеш? Як несеш, питаю?!
— А я хіба що? — позадкував од нього наляканий придурок.
— Чом не питаєш пароля?
— Дак я ж вас ще здалеку впізнав! — мало не плакав той.
— А якби бандит який ішов?! — кричав, не слухаючи придурка.— Чергувати треба, а .не гав ловити!
Кричав, кричав — все одно не полегшало. Не щезала , пекельна картина: Ольга й Гайдук. В одному ліжку. Ускочити б зараз та обох і пристрелити!..
(Продовження на наступній сторінці)