— Ми на людському горі не наживаємось. Беріть, беріть: після війни, мо' зустрінемося, то півлітру поставите. З чоловіком вашим і вип'ємо. А на жінку мою серця не майте: то вона пожартувала. Вона в мене отака з пелюшок як не пожартує, то й не засне.
Данилівна після цього випадку, що б не пропонували,— руками-ногами одмахувалась. Хіба що до хати запросить та нагодує, як дуже вже людина на вид жалісна. Та ще розпитає, що коїться в місті, що чувати нового.
Про скатертину ж іще раз згадала. Як дізналася, що її Гусачка виміняла: дала чотири кілограми борошна і трохи сала.
— Та щоб же їй і руки одсохли! Вона ж її, як липку, обдерла! Не побоялася ні Бога, ні чорта.
Після того, як розповіла про Гусачку чоловікові, аж на душі полегшало. А то все здавалася, Васильович косо поглядає на неї.
Іще одна подія: в Князівці одкрили сепараторний пункт. До війни був сепаратор і в Тарасівці,— переганяли молоко на вершки.
Твердохліб, коли лаштувалися в евакуацію, сепаратор наказав чи не перший на підводу вантажити. Сепараторщик був уже в армії, то Хоменко Савелій на підводі тій і поїхав. Від'їжджав, гукав до людей:
— Не сумуйте — скоро повернемось! Дамо німцям каші, що й кров'ю умиються!
"Де вже тобі ту кашу давати! — дивилися на каліку люди.— Сидів би вдома, коло жінки та дітей, хто б тебе, убогого, й чіпав".
А виявилося: могли б зачепити! Пригадати, за кого воював у громадянську, на чиєму боці руки посіяв. Івасюта нікому спуску не давав, усім повною мірою одсипав. Твердохлібову Марусю разом із дочкою та сином до району спровадив. Ще й щось таке написав, що гестапівці невдовзі постріляли і Марусю, і сина, й дочку. Дочці ж тільки сьомий сповнився, таке дитинча ласкаве та тихе. За що ж його стріляти? Звірі, й дітей малих не жаліють.
Молоко тепер щоранку несли до крамниці. Тягнулися: хто з відром, хто з глечиком; дев'ятсот же літрів хоч розірвися — оддай.
Все строгіше ставало з роботою. Нічого й думати хоч деньок одкрутитися та пересидіти вдома. У списки занесено всіх, хто тільки тримався на ногах. Щодня гнали в поле. Там роботи вистачало всім.
Івасюта і тут не забув Наталку Кононенкову: життя дівчині не давав. Викликав кілька разів, щоб здала орден — Наталка одмовлялася, що загубила. Силував, щоб знову виводила свою ланку в поле. "Подивимося, як стахановці працюють! Поставте їх окремо й ударну норму на кожну: по п'ять соток на день. А ланковій ще сотку накиньте: повинна ж приклад показувати. Та щоб не здумали сачкувати — сам перевірятиму щовечора!" Комірникові своя шкура дорожча: одміряв — не жалів. Дівчата з роботи приходили чорні. Замертво падали в постіль, а вранці матері ніяк не могли добудитись.
З нового начальства найбільше старався комірник. Розшукав з десяток плугів, наказав сякі-такі ярма змайструвати, а замість воликів корів по черзі од кожного двору запрягати.
Сміх і гріх з отією оранкою. Корови незвичні, вириваються з ярем та ревуть. Жінки лаються, плачуть. Комірник думав, що нічого з цієї затії й не вийде, та згодом налагодилось. Жінки тільки плакали, що корови геть перестали доїтися, та це ще не горе. Ось перезимуємо, а там настане весна, поженемо на пашу,— будуть дев'ятсот літрів, де вони дінуться! Матимуть німці хліб і до хліба.
Іще одна новина: Івасюта таки добрався до того зерна, що його тихцем розвозили з колгоспної комори перед відступом наших. Що поміг список, складений потай комірником, а в кого й так познаходили: ходили по дворах із щупами. Ну, ті, в кого найшли, потім юшкою вмивалися: Іван кулаків не жалів.
Люди журилися:
— І що воно буде: у хаті й зернини не лишилося!
— Мо', німці видавитимуть, їм же теж невигідно, як народ увесь перемре. Хто тоді коло землі ходитиме?
— Даватимуть, наставляйте тільки кишені! Чули, по скільки в Князівці дали?
— А по скільки?
— По двадцять сім грамів на трудодень! Хоч їж, хоч дивися, хоч у рамку встав та на стіну повішай.
Дивувалися: чому не по двадцять чи тридцять, а по двадцять сім? Іван Приходько і тут усе знав:
— А ви хіба, люди, не чули? То ж Птлер розпорядився отак. Як зібралися генерали та стали сушити собі голови, чим нашому селянинові пайку одважувати, Птлер і підійшов до вартового: "Ану, дай патрон!" Кулю вийняв та й питає у генералів: ♦Скільки куля ця важить?" — "Дев'ять грамів, ваше сіятельство!" — йому генерали. "Оце ж хай і буде їм гиря. Нею і хліб їм одважуйтс, і до хліба".
— Ну й Іван! Ну й роз'яснив!
Посміялися обережно та й розійшлися од гріха подалі. Васильович, як довідався, попереджував брата:
— Ти, Іване, язик прикуси.
— А хіба що?
— А те: донесе яка падлюка на тебе — прощайся тоді з головою!
— Та чи мені її жалько?.. В мене ж іще одна є: висить на цвяшку в коморі. Цю знімуть — надіну нову.
Однак Васильович на жарт |Не пристав:
— Сім'ю пожалій, якщо себе Не жалко. Дізнається Івасюта — і я не врятую.
— Та воно звісно: своя сорочка ближче до тіла. Глянув Васильович гостро на брата — пішов геть,
ображений. А Йван, прагда, трохи після цієї розмови притих. Та ненадовго.
У полі, на стернях, появилися поодинокі постаті з торбами. Давненько щось їх не бачили. Виходили, щоправда, перед війною на колоски школярі, але то зовсім не те. Збирали ж для колгоспу — із сміхом, галасом — було дітям як забавка, а ці мовби крали.
Спершу стали виходити діти: дитина, як миша,— всюди пролізе. Та до того ж — що й питати з такого!
Не ганяли нікого: колоски ж усе одно погниють. Івасюта тільки попередив: збирати збирайте, та не здумайте зі стогів висмикувати.
Приносили торби додому, лишалося тільки змолоти. А де? Вітряки, млин давно стоять мертві Та й що в них молоти? Зерно, з колосків вим'яте? Чи оту пайку, грами оті, німецькою кулею одважені? І до лотка не дійде — по камені розлетиться.
Ото в селі й появилися жорна.
Першим змайстрував їх Козачок. Викладав у школі фізику, от і стали в пригоді набуті знання. Поставив жорна у сінях та й став пускати людей.
Мололи звечора, як стемніє. Щоб ніхто не чув і не бачив. Та то тільки так вважалося, що ніхто не чує: в селі ні з чим не сховаєшся! До того ж жорна скреготіли так, що й за селом чутно було. Козачок і змазував, і щось підставляв — скреготять, як скажені!
Мололи, звісно, не задарма: за мірку. Козачок дістав величенького кухля, набирав з верхом.
Тетяна теж ходила із сином. Попогрілися, крутячи ручку. Вищить, рипить, борошенце тоненькою ниточкою — ців, ців — у тарілку. А Козачкова дружина, Наталка Матвіївна, стоїть поруч
І ЖуриТЬСЯ:
— І що воно буде, і як його жити? Школи позакривали, роботи немає. До міста податися б, так і звідти розбігаються.
Тетяна більше одмовчувалась. Жорна крутити — багато не побалакаєш, та й сама Наталка Матвіївна здавалася не зовсім щирою із своїми скаргами. Що їй! Чоловік повернувся живий та здоровий, а з таким ніде не пропадеш — Тетяна його знає.
Ось. бач, і до жорен перший додумався, кажуть, уже й до Івасюти доріжку знайшов. Як робили перепис худоби та птиці, старався, аж із шкури пнувся. Все сам перераховував, не лінився заглянути і в курник, і в хлів. Цей за будь-якої влади виживе, цьому ніяка війна не страшна. То чого б ото Наталці Матвіївні так зітхати та бідкатись? Не витримала:
— Ви, Наталко Матвіївно, хоч удвох, без дітей. А що вже говорити про таких, як оце я.
Сказала й закаялась: Наталка Матвіївна образилася і мовчки пішла до кімнати. Тетяні вже й незручно: хоч іди та пробачайся.
Замість жінки вийшов сам Козачок. Теж надутий, як сич,— мабуть, дружина встигла поскаржитись.
— Змололи?
На Тетяну й не гляне.
— Змололи. Не знаю, як вам, Миколо Івановичу, й дякувати! Візьміть, будь ласка, мірчук.
Потай надіялась, що Козачок відмовиться. Колеги ж, як-не-як. Тетяну різали б — не взяла б. До того ж і намолола сліз одних: неповні три миски. Але Микола Іванович був іншої думки: набрав повен кухоль, ще й зверху притовк.
Верталася додому Тетяна, клялася про себе — до Козачків більше й не ступне. Зерно варитиме, а не піде!
Та, на щастя, монополія Козачкова тривала недовго: село ж величеньке, одних жорен було замало, й дехто заходився майструвати домашнього млинка і собі.
Поставив жорна і Курочка. Прибігав спершу до Козачків, крутив головою, прицмокував: а-я-яй, оце штука! Намацав очима і кухоль, що його не встиг заховати Козачою "Мірка? Підходяща, саме по сучасних достатках". Дістав десь два камені, змотався в Хоролівку, знайшов майстра, та вже звідти готові жорна й привіз.
Ці не так скреготіли, і наче легше крутити було. Та ще до того Курочка трохи меншим кухлем мірчук набирав: "Я, дорогі мої, совість маю — відром не гребу!"
Козачок аж сон утратив — конкуренція! День і ніч возився — вдосконалював жорна. А Наталка Матвіївна хвалилася:
— Ви подивіться, як наші мелють! Крупчатка! Хіба в інших так змелють?..
І ще в кількох хатах заскреготіли жорна.
(Продовження на наступній сторінці)