Але й у лісі нікого не було. Лише біліли посічені осколками дерева, та на тому місці, де стояла нещодавно батарея, поміж глибоких вирв валялися понівечені гармати. Андрій не підходив близько, бо помітив тіла кількох гармашів; один з них лежав найближче до нього. Вірніше, це вже була й не людина, а півлюдини.
І той же гіркий канудливо-солодкий дух,— який переслідуватиме віднині Андрійка протягом усієї війни, і застояний поміж дерев чад.
Андрій обернувся й пішов з лісу.
Перед очима, помережаний невеличкими гаями, розкинувся лан. Густа висока пшениця вже дозрівала. Перетоптана, переколошмачена, мов по ній ганяли худобу, а подекуди й з чорними плямами гару. І ніде ані звуку, ні живої душі. Лише гаряче сонце в розплавленому небі Андрій дістав носову хустину, перев'язав вузликами краєчки, натягнув на голову. І рушив пшеницею на схід.
Десь же та повинні бути наші!
Іти стало важко. Довгі стебла пшениці чіплялися за ноги. Мучила спрага, пражило сонце. Аж надвечір Андрійко побачив біля одиноких дерев постать у військовому. Військовий теж помітив Андрія, щось гукнув, махаючи до себе рукою. Зраділий Андрій побіг. Військовий був не один: під деревами, в тіні, стояло ще кілька чоловік.
— До капітана! — скомандував той, що махав рукою, і Андрій, весь підібравшись, підійшов до високого чоловіка у командирському кашкеті та портупеях
— Товаришу капітан...— почав був, але капітан не дав скінчити: дивився важким холодним поглядом, що не обіцяв нічого доброго.
— Що у вас на голові?
Аж тепер Андрій згадав про хустинку. Поспіхом зірвав, затис у кулак, а капітан, давлячи Андрія важким поглядом, ставив різкі, як удар батога, запитання:
— Де каска? Протигаз? Скатка? Лопата?.. Ви що — зрадили?
— Товаришу капітан, я не зрадив! Капітан і не слухав.
— Ідіть у цеп!
Андрій повернувся й пішов. Губи тіпалися, з очей котилися сльози.
— Бігом! — ударило в спину. Андрій побіг.
Перестрів його похмурий старшина з неголеним сірим обличчям. Гімнастерка на ньому брудна і пожмакана, колись білий підкомірець почорнів од пилюки. Старшина, мабуть, уже давно не вмивався. Згадка про воду знову розворушила спрагу, але командир ткнув до рук шанцеву лопатку і мовчки показав місце, де саме копати окоп.
— Потіємо, земляче? — пролунав над головою веселий голос.
Андрій розігнувся і побачив бійця, що підійшов не знати коли. Боєць стояв перед ним, широко розставивши ноги, а сірі веселі очі на повновидому обличчі дивилися лукаво і весело.
— Довбай, довбай матінку землю, вона ж тебе й захищатиме. Я вже он до пупа вдовбався,— кинув назад головою.— Давай сядемо спочинемо.
Посідали.
— Ти звідки родом?
Андрій відповів.
— Так і я ж майже звідти! — зрадів боєць.— З Курської області. На Курщині був? '
— Не був.
— Не журися — ще побуваєш. Є закурити?
— Не курящий. Пити хочеться...
— Пити? Ну й чудак-чоловік! Он повен бачок з водою, а він слину ковтає! Посидь, зараз принесу.
Він звівся і перевальцем, мов качка, пішов уздовж викопаних уже шанців. Повернувся невдовзі з повним котелком води, а під пахвою — бляшана банка, великий окраєць чорного хліба.
— Пий, тільки не лусни. їсти теж, мабуть, хочеш? — І, не чекаючи відповіді, став одкривати ножем банку.— Горох із яловичиною,— пояснив Андрійкові.— Наскочив на склад — мішок повен набив.
І поки Андрій пожадливо їв (з учорашнього ж дня зернини макової в роті не мав), червоноармієць устиг розповісти, що він воює з першого ж дня.
— Тебе капітан перейняв? — запитав.
— Капітан,— спохмурнів Андрій.
— Бойовий капітан!..
— А старшина чого такий похмурий? — запитав, упоравши їжу, Андрій.
— А ти не був би похмурим на його місці? — заступився боєць.— Один кулемет, та й у тому півдиска патронів.
Тепер спохмурнів Андрій.
— Та ти не вішай носа — за мене тримайся!. Я, брате, вже смалений, мене голими руками не візьмеш,— звернувся лагідно до Андрія. Ще й підморгнув, хвацько насунувши на лоба вилинялу пілотку.
Андрій, вдячно і віддано дивлячись на нового приятеля, запитав, як його звати.
— Василем. А тебе як? От і познайомились. Докопаєш свою нору, приходь до мене в гості. Ну, бувай, бо старшина он уже топає.
Звівся, пішов тим же лінькуватим перевальцем, і Андрійко, провівши його поглядом, знову взявся за лопату.
Тепер, коли напився й наївся, коли відчув себе не самотнім, робота пішла веселіше! Ще й сонце не сіло, а він уже вирив окоп, замаскував старанно бруствер. Підійшов старшина, подав дві гранати, до однієї були прив'язані дротом схожі на бруски мила толові шашки, спитав: і — Танки бачив? — І, почувши,; що Андрій німецьких танків ще не бачив, пообіцяв: — Побачиш. Підпускай ближче і — під гусеницю.— Поцікавився, скільки в Андрійка набоїв. Дістав десяток з кишені, висипав у підставлену пригорщу: — Оце поки що всі. Як добре будеш цілитись, то не так уже й мало. Постояв трохи, наче хотів * іще щось сказати, але, так і не надумавшись, мовчки пішов. Узявши гвинтівку, рушив до свого нового знайомого й Андрій.
Василь лежав на розстеленій біля окопу шинелі. Спершись підборіддям на кулаки, зирив на червоне призахідне сонце, і кругловиде лице його було вже не веселе, а пройняте смутком.
— Оце дивлюсь так щовечора,— ' сказав він, навіть не оглянувшись на Андрійка,— дивлюся і думаю: може, й не побачу вже завтра.
І Андрій уперше осягнув ту просту істину, що й він може завтра померти. Від такої думки в ньому все аж завмерло, і червоне сонце, що повільно сідало на заході, і безконечний, налитий пшеницею степ, і поодинокі завмерлі дерева, довкола яких наче струмували зелені дими, навіть дорога, польова, нічим не примітна, яких Андрієві траплялося безліч,— наповнилися такою красою, що аж серце пронизалося щемом, аж сльози набігли на очі. Наче весь світ, мимо якого він досі проходив сліпий і глухий, раптом розкрився у всій своїй величі Андрій дивився невідривно і тужно, пронизаний жалем.
Повечерявши тим же горохом із яловичиною, вляглися рядком спати.
Лежали на Василевій шинелі, дивилися в небо, що потроху засівалося тихими зорями, і в Андрія знову щеміло серце за цією красою. Пригадав раптом Вано, який уже не побачить нічого: ні неба, ні зірок, ні он того сріблястого місяця, який паче виринає з безодні,— і жаль до Вано злився з жалем до себе, бо він і себе уявив уже мертвим.
— Не спиться? — запитав Василь.— Мені теж.. Оце дивлюся в небо і думаю: вік би отак пролежати. Ні тобі війни, ні маршів. Згадаєш мирне життя... Ех! — Враз звівся, спершись на лікоть, повис над Андрієм: — Слухай, у тебе була дівчина?
— Ні,— відповів Андрій, соромлячись: чомусь не хотів признаватися, що таки була.
— А в мене була... Та не одна — дві.
— Дві? — здивувався Андрій.— Навіщо?
1 — 3 двома веселіше. З однією погиркаєшся — до іншої за втіхою йдеш. Я коли б дозволяли, на обох і женився б...
— Як турецький султан? — розсміявся Андрій.
— До чого тут султан! — аж образився Василь.— Просто дівчата такі, що й ту, й ту кидати жалко. Надумаюсь, було, на Валі женитися, за Надею серце щемить. А як Надю заходжусь обіймати — Валю пригадую.
— І вони одна про одну нічого не знали?
— Де ж їм знати, коли Валя в нашому селі, а Надя в сусідньому, за сім кілометрів! Я там на тракторі працював, у бригаді. Ти з якого року в армії? — запитав раптом Василь.
— З сорокового.
— А я з тридцять дев'ятого. Цього літа вже й додому збирався, та війна перебила.
— Слухай,— звернувся до Василя зі своїм Андрійко,— слухай, ти їхні танки бачив?
— Бачив,— відповів неохоче Василь.
— А які вони з себе? — допитувався Андрій.
— Хто?
— Та танки ж, німецькі!
— Та що ти до мене причепився з тими танками! — аж розсердивсь Василь.— Тут хочеться хоч часинку погомоніти по-людському, про війну цю забути, а ти з танками. Надивишся ще, не тужи!
— Я нічого... я просто так поцікавився,— знітивсь Андрій.
— А ти поменше цікавився б. Цікавому перша куля в голову. Давай краще спати, вояко. Ех, Надю-Надю, приснись хоч разок! Або ти, Валю. Яка з вас перша присниться, на тій і женюся. Поспішайте, дівчата.
Василь одразу ж і заснув; зручніше вмостившись, заснув і Андрій.
Прокинувся серед ночі: випитий котелок води дався взнаки. Місяць стояв уже над головою, в його сріблястому сяйві завмерли хліба, дерева, блискуча, мов річка, дорога, тоненький ланцюжок окопів, що перетинав її на горбку, а побіля окопів темніли непорушні тіла зморених сном червоноармійців. Усе довкола дихало миром і тишею, наче й не було десь німців, а вчорашній день просто наснився.
(Продовження на наступній сторінці)