Із страхом він познайомився пізніше, другого дня, о п'ятій ранку, коли на протилежному березі раптом замиготіло, забухкотіло і з блідого неба густо посипалися снаряди та міни.
За якусь мить досі спокійний, дрімотливий ранок щез у смертоносному вихорі вибухів, витті снарядів та мін, хурчанні осколків. Пилюка стала стіною понад траншеями, задвиготіла, затрусилася земля, бійці, задихаючись од ядушного диму, щосили притискалися до стінок окопів. Здавалося: ще мить, ще хвилина — і берег не витримає, обвалиться в річку.
А міни, снаряди падали: в гуркіт, у ревище, в стогін. Це вже був не обстріл, а якась вакханалія вогню, диму і вибухів, у якій не було місця живому. Оглушені, приголомшені, Вано й Андрій забилися аж на дно окопу, позалазили головами в шоломи і лише здригалися, коли особливо близько лунав оглушливий вибух. Тугі гарячі хвилі вільно гуляли траншеями, у вухах дзвеніло, гриміло, вищало, в заціпленому мозку — жодної думки, окрім гарячої, як сама кров, молитви: "Тільки не в мене! Тільки не в мене!.."
Вони отак і просиділи б на дні напівзасипаного окопу заціпенілі, аби не помкомвзводу: охриплий, страшний, він ускочив до них в окоп, стусонув одного, другого. Він щось кричав, люто роздираючи рота, і але вони нічого не чули, оглушені, все ще сиділи на дні рятівного окопу, дивлячись перелякано знизу вверх на помкомвзводу. Тоді він ухопив Андрія за петельки, підняв його на ноги, повернув обличчям до кулемета і проревів у самісіньке вухо:
— Стріляй! Стріляй!..
Аж тепер Андрій зрозумів, що помкомвзводу хоче од нього. Він боязко виглянув з окопу і тоді усвідомив, що снаряди й міни вже не вибухають довкола, вони виють і стогнуть далі, вглиб, а тут лише колишеться дим, смугами стікає донизу, на воду. І там, на воді, біля протилежного берега, гойдаються якісь дивовижні круглі предмети, а біля них метушаться люди у сірому, їх було дуже багато, вони густо всіяли берег, вони бігали не криючись, а з лісу вихлюпувалися все нові й нові натовпи, несучи на руках ті ж чорні округлі предмети, що були й на воді. І поки Андрій зрозумів, що то — надувні човни, ті, що гойдалися при березі, почали одштовхуватись і, зблискуючи короткими веслами, попливли прямо на нього. Як тільки вони попливли, протилежний берег сипонув стріляниною. Стріляли ті, що на березі, і ті, які сиділи в човнах, навіть ті, що вибігали з лісу. Над понівеченими, подовбаними, напівзасипаними траншеями заспівали, затьохкали, зачмокали кулі. І коли б Андрій не встиг перед цим взятися за кулемет, він би не витримав: знову присів би на дно окопу.
Тепер же він чув лише свій кулемет. Досі холодний, німий, кулемет враз ожив, затремтів, затрусився гаряче й зло, і злість та передалася Андрієві. Примруживши очі, Андрій бив довгими чергами, бив по човнах, по німцях на протилежному березі, і коли побачив, як легко вони помирають, то страх геть розвіявся перед мстивою радістю. Він бив і бив, натискаючи на гашетку, і схаменувсь лише тоді, коли сухо клацнув затвор і кулемет замовк До нього знову донеслися чужі, наші й з того берега постріли.
Андрій поспішно зірвав порожній диск, закричав до товариша, що стріляв поруч:
— Диск! Давай диск!..
Вано подав диск, щось вигукнув, показуючи рукою вперед і трохи ліворуч. Андрій глянув у той бік і майже коло самого берега побачив надувний чорний човен, переповнений німцями: одні ще гребли, інші вже звелися, готуючись стрибати на землю. Вода кипіла довкола од куль, а човен був мов заворожений.
Андрій шарпонув кулемет, розвернув його ліворуч.
Де пройшла перша черга, так і не міг роздивитись. Лише за другою човен раптом осів одним боком, і фашисти, падаючи, почали дертися на протилежний, що піднявся високо над водою, борт. Андрій полосонув ще раз і ще. Він бив, поки в тому місці не лишилося нічого, хоча б не міг сказати напевно, він то вціляв чи інші. А коли знову замовк кулемет, повернувся до Вано за черговим диском.
Та диск уже був непотрібний: бій так же раптово ущух, як і розпочався. Ще лящали постріли з нашого боку, а протилежний берег мов вимело. Наче щойно там і не юрмилися німці. Лише посеред річки погойдувались напівзатоплені човни, і на них перевисали у воду мертві солдати. І часом здавалося, що вони зовсім не мертві, що вони перехилилися напитись води: пили і все не могли вгамувати спрагу. Підхоплені течією, човни швидко пливли за водою, а бійці, які щойно стріляли у них, з острахом дивилися на мертвих.
Траншеями уже снували командири, перевіряючи, хто живий, хто убитий. І санітари бігцем пронесли першого тяжкопораненого: вся голова у бинтах, забинтоване обличчя і очі, лише там, де мав бути рот, лишилася закривавлена вузенька щілина: і з щілини тієї проривався болісний стогін. Легкопоранені вибиралися самі: видиралися з траншей, піднімалися відкрито угору, наче те, що вони вже вибули із строю, захищало їх од куль з того берега. Туди ж, догори, на ротний КП, побігли зв'язкові: ці пригиналися, бо не були поранені, отже, по них могли й стріляти. Згори їм назустріч спускалися бійці з ящиками набоїв, гранат, з мішками і відрами запізнілого сніданку. І вже чийсь дзвінкий, збуджений голос без кінця примовляв, як вони дали прикурити фашистам: більше не сунуться. За отим збудженням ніхто не чув, як із заходу високо в небі, став наростати погрозливий гул. А коли почули, то вже було пізно: прямо над головами пливли літаки — трійка за трійкою, ключ за ключем, і земля задзвеніла од реву моторів.
Літаки, здавалося, летіли вглиб, повз наші окопи, але раптом наче роздумали: почали розвертатися, лаштуючись у ланцюжок.
Все затихло, завмерло внизу. З окопів лише витикалися бліді, задерті до неба обличчя з застиглими поглядами, .а над траншеями наче залягла холодна тінь.
— Ну, тепер начувайся! — вигукнув хтось перелякано. Літаки одразу ж один за одним стали падати донизу, на ще гарячі од бою траншеї. Зі свистом і ревом неслися до землі машини з пронизливим, несамовитим виттям, од якого кров холонула в жилах і терпли потилиці. Андрій знову забився на дно окопу, до нього тулився Ван э, і що нижче падав літак, то дужче вони притискалися один до одного, обом уже починало здаватися, що довкола нікого немає, що лишилися тільки вони — двоє. Та ще літак, який, виючи, падав просто на них.
Потім були наче завислі в повітрі чорні веретеноподібні тіла, що одірвалися од щезлого кудись літака; тіла ті на мить зависли в повітрі, а потім стали падати донизу. Андрій скільки міг утиснувся в стінку, і стінка тремтіла, мов у пропасниці, а невидимі тепер веретена розтинали повітря прямо над головою, і свист од них став такий нестерпний, що хлопець, обхопивши каску руками, згорбився, ввіткнувся обличчям у стінку.
Отямився од того, що дуже дерло в горлі. Пахло їдким гаром і ще чимось нудотливим, груди були мов здавлені тугим обручем, серце гупало так, аж боліло в горлі. Голова наче розпухла — тупа й важка. Андрій насилу здер з неї каску.
Звівся на коліна, а на ноги стати на міг: вони підгиналися, огидно тремтіли. І весь він дрижав, мов після тяжкої хвороби, і перед очима пливла-пливла стінка окопу.
Чіпляючись за стінку, врешті звівся. Глибокий до цього окоп був тепер йому лише по пояс. Андрій вхопився за бруствер, хитаючись, подивився довкола, і перед очима все попливло, як на каруселі. Перехилившись через бруствер, став важко, зі стогоном блювати.
Трохи полегшало. Видершись з окопу, спустився до річки, жадібно й довго пив воду, хлюпав на обличчя, голову, груди. В голові трохи прояснилося, і тут він подумав про ворогів, про те, що він у них на виду.
Перелякано розігнувся, глянув на той берег.
Фашистів ніде не видно. Не було нікого й з наших: пошматовані, понівечені окопи враз обезлюдніли. Андрій байдуже подумав, що він, мабуть, лишився один. Скільки він пролежав у окопі непритомний — не знав, мабуть, довго: сонце тоді світило у спину, а зараз било в обличчя.
Андрійко повернувся до окопів.
По дорозі надибав свій кулемет. Вірніше, те, що лишилось од нього: понівечене залізяччя з розтрощеним прикладом. І як тільки побачив кулемет — подумав про товариша. Невже покинув його самого?
Заглянув у окоп і одразу ж побачив Вано. Помітив би його раніше, аби Вано не одповз у траншею так, що тільки ноги лишилися в окопі Він так і лежав: ногами в окопі, головою в траншеї, і густа чорна чуприна Вано, яку він так випещував і яку героїчно відстоював, аж до позачергових нарядів, була щедро облита кров'ю. Страшно й застигло дивилися прямо на Андрія припорошені очі товариша.
Андрій позадкував, позадкував од траншеї, все в ньому затремтіло, ослабло, і він, боячись, що знову знепритомніє, важко опустився на землю. І гострий жаль до товариша різонув по серцю.
Згодом звівся. Оминувши подалі те місце, де лежав мертвий Вано, видерся вгору, і тут чекала на нього ще одна моторошна зустріч.
Помкомвзводу лежав, наче спав: таке в нього було тихе, спокійне обличчя. Каска мовби муляла його, він її скинув, і легенький вітерець грався русявим волоссям, обережно обдував непорушне обличчя. Великі робочі руки лежали спокійно і нерухомо, а ноги розкидані широко й вільно. А через груди навскіс, од правого плеча аж до лівого боку, наче хто вишив криваву мережку.
Андрій обійшов і помкомвзводу — не наважився доторкнутися до мертвого,— хоч знав, що треба забрати документи, підібрав лише відкинутий набік автомат, а шолома не підняв. Отак з голою, обстриженою головою і пішов, оминаючи палаюче село, забираючися вгору, до лісу. Андрієві здавалося, що в лісі мають бути наші.
(Продовження на наступній сторінці)