Неля знову зашепотіла, переконливо й гаряче: ну, милий, ну, рідний, вставай, лишилося ж трохи, вже недалечко,— Корній заворушився, як розбурканий вуї, одірвав од купини голову. Постояв, хитаючись, поводячи безтямно очима, ступив уперед.
— Гвинтівку, чорте, візьми! — засичав йому в спину Світличний.
Пекельний мовчки повернувся, підняв гвинтівку, закинув на плече, наче косу, посунув ведмедем. Попер навмання, 'і такий тріскіт пішов навкруги, що, аби не грім, вороги їх почули б одразу.
Добралися нарешті до яру. Попадали в твань, у рогіз, довго лежали відсапуючись. Яр нависав високими стінами, стіни підіймалися майже до неба, зливалися з хмарами, що сунули й сунули, навально, невпинно, у громі, у зблисках, а тут, унизу, все наче вимерло, причаїлося, з острахом поглядаючи вгору,— й очерети, й почорніла вода, і берег, на якому стирчали постаті поліцаїв та німців: Андрій тоскно подумав, що даремно вони мучилися, сюди добиваючись,— все одно не прорвуться, що й гроза їх обдурить: пошумить, погуркоче та й пройде собі мимо, не зронивши на землю й краплини. Хмари ж уже он де, доповзли аж до заходу... І тільки подумав, як по очеретах пронісся перший подих вітру. Він лише ковзнув над болотом, ледь гойднув очеретяне море, та одразу ж налетів другий, зашумів, затріщав, погнав темні брижі, пружно війнув у гарячі обличчя. І ще одна хвиля... І ще... Щоразу тугіша й могутніша. Вже ревіло довкола й свистіло, неслося й закручувалось, і сліпуча блискавиця, пропоровши повітря, з сухим тріскотом ввігналася в землю.
— Зараз почнеться! — закричав Світличний: уже не боявся, що їх почують на березі,— таке довкола коїлося, а Вітька-моряк захоплено вигукнув про артпідготовку, бо гроза й справді немов заповзялася знищити все живе на землі: блискавиці били одна за одною — вогняна рухлива стіна наступала ближче, ближче, і стільки було в ній злої спопеляючої сили, що всі мимоволі аж голови ввібрали в плечі...
Кресало і зліва, і справа, й позаду, і вже спереду: гроза наче пристрілювалась, брала у вилку,— клала сліпучі снаряди все ближче і ближче... і шипіло, й потріскувало, і пахло, різко й пронизливо... вогняний вал прокотився над самими головами, глушачи й осліплюючи, а позаду вже наростав, наближаючись, шум. Не шум навіть, а гул, густий та потужний,— сіра рухлива стіна, освітлена суцільними спалахами, неслася мов несамовита, все підминаючи, все поглинаючи, і не було від неї порятунку нікому.
Налетіла, накрила, загула рівно й потужно. Довкола закипіло, забило тугими струменями, поглинаючи звуки, навіть громовиння не стало чутно,— тільки гул, гул, гул, такий могутньо-нестримний, що все аж здригалось довкола. Світличний звівся не криючись: розмита, поламана постать ледь вгадувалася за водяною стіною, махнув автоматом, рушив до берега. Оглушені, майже осліплі, всі піднялися за ним. Брьохали по воді, продирались крізь воду, вже й дихали, здавалося, водою, бо не було навіть повітря: тільки вода і вода, водяна нестримна стихія, осатаніння води, водяне дике буйство!
Андрій ішов слідом за дядьком та Нелею,— водяні струмені замалим не валили з ніг, били в обличчя, у плечі,— він нахилив голову, щоб не захлинутися, а під ногами у нього так і кипіло, і рогіз весь лежав, наче скошений. Добрався врешті до берега, наткнувся на Нелю: вона стояла завмерла, а попереду, розмита дощем, хилилася зігнута дядькова постать. Обійшовши Нелю, Андрій підступив до дядька і побачив перед ним темне розпластане тіло, напівзанурене в воду. Обличчя, руки, ноги були у воді, а спина виступала чорним горбом, і в спині, під лопаткою, стирчала ручка ножа.
Дядько висмикнув ніж, пополоскав його у воді, змиваючи кров, оглянувся на племінника: на мокрому обличчі весело й хижо зблиснули зуби. "Зарізав,— подумав Андрій.— Щойно зарізав". Кров, витікаючи з рани, здавалося, ще парувала, і її одразу ж змивало дощем. Сховавши до піхов ножа, дядько знову схилився над мертвим, ухопив за руку, перевернув голічерева.
З води виринуло зведене судомою обличчя, русява чуприна. Тугі струмені затанцювали по широко розплющених скляних очах, забулькотіли в роздертому німим криком роті Німець був зовсім юний, і Андрій одразу ж згадав отого, ним одпущеного: навіть шия, тонка і худа, стирчала так само беззахисно з широкого коміра. Андрій насупився і мстиво подумав, що отак йому й треба.
Дядько ж, перевернувши убитого, розстебнув ремінь із білою бляхою, зняв пістолет у жовтій кобурі. Випростався, штовхнув тіло ногою, німець, підхоплений потоком, що прибув, гойднувся раз, гойднувся удруге та й поплив усе швидше і швидше в болото.
' А з яру, назустріч, уже виривався каламутний потік. Жовта, вся в піні вода скажено мчала назустріч, несла на собі гілля, траву, бадилля й кущі, вона все прибувала й прибувала, на очах набухаючи, і Неля аж одступила назад, коли Світличний, махнувши їм клично, ступив у погік.
— Пішли! — гукнув у спину Нелі Андрій.
А вона все стояла, все не насмілювалася ступити у воду.
Андрій пригадав, що Неля не вміє плавати,— сама колись йому в цьому призналася,— ухопив Нелю за руку, гукнув, переборюючи дощове шумовиння:
— Тримайся за мене!.. Дай автомат!..
Зняв її автомат, повісив поверх свого. Тягнучи за собою Нелю, яка одразу ж щосили вчепилася в руку, ввійшов у потік
Тугі пружні струмені вдарили в ноги, намагаючись повалити, понести,— Андрій і зуби зціпив, силкуючись устояти, втримати Нелю, що стала лицем до потоку, і вода била в її спідницю, наче в парус.
— Йди боком! — закричав сердито до неї.— Боком іди! — Бо йому бракувало сил боротися з потоком.
Неля повернулася боком — іти стало легше. Хоч вода продовжувала прибувати: ось вона по коліна... ось майже по пояс... ще трохи, і таки зіб'є з ніг... а тут іще й дно слизьке та непевне... і тернові кущі, що несуться назустріч... і два автомати, які важчають і важчають... і Нслина рука, яка все дужче тягне назад...
— Не дивися у воду! — гукає до неї Андрій, бо в самого усе вже пливе перед очима.
Нога, натрапивши на щось кругле й слизьке, підсковзнулася, вода крутонула Андрія, збила з ніг. Вже падаючи, він одпустив Нелину руку, але Неля ще дужче вчепилася в нього, і вони обоє пірнули в потік
Крутонуло, пожбурило, вдарило головою об дно, понесло стрімко донизу. Захлинаючись, борсаючись, оглушений і засліплений, він ловив руками дно, щоб за щось учепитися, але пальці тільки ковзали, а ноги підносило вгору. Відчайдушно рвонувся, вдарився об щось тверде, в ту ж мить чиїсь руки ухопили за плечі, допомогли звестися.
Ще нічого не бачив, нічого не чув. Кашляв надсадно, випльовуючи гірку жовту воду, хапався за груди. Все у ньому огидно тремтіло, й канудило, і гойдалося, і пливло перед очима.
Отямився трохи на березі. Згадав одразу ж про Нелю — вона стояла поруч, зігнувшись, скорчившись, зі стогоном випльовуючи воду, її підтримував Пекельний, він її, мабуть, і підхопив, коли їх збило й понесло. Андрія ж перейняв Вітька-моряк, він і досі тримав його в обіймах, наче боявся впустити у воду, що шалено неслася біля самісіньких ніг. Андрій одступив назад й одразу ж уперся спиною в глиняну стіну: вони стояли на вузенькій смужечці берега, збиті у гурт. Над головами нависала стіна, така ж стіна височіла навпроти,— отже, вони вже в яру, вони вже пробралися, і поліцаї та німці лишилися позаду. Андрій випростався, і автомат, зірвавшись з плеча, болісно ударив його по коліні прикладом. Зморщившись, він шарпонув автомат і одразу ж згадав про другий, про Нелин, що забрав у неї перед тим, як ступити в потік,— другого автомата не було. І Андрій, вже мало що тямлячи, кинувся у потік.
— Куди? — закричав Вітька на нього.— Ти що, здурів?
— Автомат! — хрипів, видираючись, Андрій.— Там автомат!..
— Який автомат? — спитав здивовано дядько: бачив же, що автомат висів у племінника за плечима.
— Нелин... другий...— аж стогнав у відчаї Андрій.— Зірвало потоком...
— Ну, зірвало — ти в тому не винен,— сказав на те дядько.— Дякуй, що сам уцілів... Бач, як несе! — Він аж похитав головою, дивлячись, як реве під ногами.
— Зате німці не рипнуться слідом,— озвався Ганжа.
— А не рипнуться,— погодився Світличний.— Тільки й нам треба почекати, поки переказиться.— Поліз до кишені, звідти так і хлюпнуло водою.— їдрі його за ногу, тютюн розмочило!.. Ну, не нечиста ж сила!.. Ну, заждіть, буде вам за все! — Це вже на адресу поліцаїв та німців.
Доки Світличний лаявся, засмучено роздивляючись намоклий кисет, решта стояла похмуро, не пробуючи навіть викрутити одяг: злива іще не вщухла, хоч уже не так шаленіла. Рівно, спокійно, без вітру й грому шуміла вода, а на потокові, на його каламутній поверхні вже застрибали перші бульки.
— Незабаром скінчиться,— сказав Ганжа і глянув угору. І всі подивилися в небо: там уже попід важкою чорною хмарою швидко мчали схожі на клоччя диму хмарини. Знову зблимнуло, тріснуло, загадючилося сліпую й люто, залило увесь простір пронизливо-фіолетовим світлом, різко ударило,— злива кінчалася, зриваючись на поодинокі краплини, вітер, наче проснувшись, війнув уподовж яру, а потім подув рівно й потужно, стікаючи вслід за потоком донизу.
Всі враз замерзли. Доки бреЛи потоком, поки долали опір води, було жарко, а зараз, промоклі до кісточок, видзвонювали зубами, поглядали нетерпляче у небо: там, на сході, швидко очищалося від хмар, прорізалося промитою синню. Синява була така первозданно чиста, така насичена, що вони не могли одвести од неї очей.
(Продовження на наступній сторінці)