І тут юнака наче прорвало: досі застигле, зведене гримасою жаху обличчя затремтіло, пересмикнулося, а на очах появилися Сльози. Руки його врешті ожили, він простяпгув їх до Андрія, долонями догори, і заговорив, гарячково, поквапливо, наче боячись, що той його до кінця не дослухає і вистрелить. Що він белькотав, Андрій не втямив, зрозумів лише кілька слів, що їх повторював раз по раз оцей молодик:
— Майн фатер арбайтер!.. Майн фатер арбайтер!..
І вже не соромлячись плакав: так йому, мабуть, хотілося жити.
— Арбайтер? — перепитав з раптовою злістю Андрій.— А чого ти сюди перся, якщо твій батько арбайтер?
— Арбайтер, арбайтер! — закивав зраділо головою німець і все простягав свої руки, долонями догори, мов на тих долонях була надрукована перепустка: неі в смерть, а в життя.
— Гітлер капут! І
Андрій спершу не втямив, що сказав німець: почув це уперше.. Досі німці, навіть полонені, говорили лише про СВОЮ-неминучу перемогу.
— Капут?
— Капут! Капут! — закивав головою юнак, і в його прояснілих очах замерехтів улесливий сміх.— Рус — гут!..
Він кивав головою й усміхався благально, Андрій же не знав, що йому робити з оцим пришелепою: вести на хутір, як щойно збирався? Так його ж розстріляють! Допитають і до стінки: у дядька з фашистами розмова коротка. Бо партизани в полон не беруть. Бо куди їх дівати, отих полонених? Одпускати, роззброївши? Щоб їм знову — гвинтівку до рук і айн-цвай на Івана? Дядько, можливо, й скомандує йому ж і кінчати: блисне нещадно зубами: "Приший!" — і він поведе... Змушений буде повести. За клуню, під плетену стіну...
Андрій враз уявив, якими очима на нього дивитиметься німець, коли зрозуміє, що настав його час помирати, і закричав на полоненого:
— Ти чого сюди перся?! Жити набридло?!
Юнак уже мовчав. Дивився на Андрія з такою надією, наче він був його богом.
— Ну, що мені з тобою робити тепер?
Аби ж він був хоч при зброї! То було б легше...
— Чого усміхаєшся?! Ти мене одпустив би?.. Одпустив би, питаю?!
— Рус — гут! — пробелькотів знову юнак— Гітлер — капут!
Андрій безпорадно оглянувся. Позаду, уже освітлений сонцем, витикався хутір, і хоча б тобі хто появився! Сплять собі, й горя їм мало, а ти тут катуйся!..
— От я тебе одпущу, а ти своїх наведеш,— знову звернувся до німця Андрій.— Перший же з гвинтівкою бігтимеш! Партизанен — пук! пук!..
— Найн, найн, нікс пук-пук! — щосили замотав головою юнак.— Партизанен — ґут, хайль партизанен!
— Еге ж, так я тобі й повірив! — А що німець, усміхаючись улесливо, простягнув до нього руку, так, наче хотів погладити, Андрій з досадою вигукнув: — Та прибери свою руку! Знайшовся родич!
23 А. Дімаров
705
Німець одсахнувся налякано, винувато закліпав повіками. І весь він був такий беззахисний та мирний, що Андрій ну ніяк не міг уявити його з гвинтівкою...
"А може, й не приведе,— ворухнулася думка.— Може, побоїться признатися своїм. Його ж теж не погладять за те, що пішов без зброї... Та й повинна ж бути якась совість у нього!"
— Ти — фашист? — запитав похмуро Андрій — Гітлерюгенд? Тільки правду кажи!
— Найн!.. Найн!..— налякано залопотів молодик.— їх бін арбайтер!
— А хіба серед робітників не буває фашистів? — запитав підозріло Андрій. І враз пригадав хрестоматійного віршика, що його вивчав десь у сьомому класі. Не всього, не з початку, початок Андрій забув, а з середини, де розповідається, як зустрілися в бою два солдати: наш і чужий. І як:
ЧУЖОЙ ПОДНЯЛ ВИНТОВКУ, СРАЗИТЬСЯ ОН ГОТОВ: "ВОТ ПОСМОТРИ, КАК ЛОВКО ВСТРЕЧАЮ Я ВРАГОВ".
I як наш:
"ПОСТОЙ, ПОСТОЙ, ТОВАРИЩ, ВИНТОВКУ ОПУСТИ: ТЫ НЕ ВРАГА ВСТРЕЧАЕШЬ, А ДРУГА ВСТРЕТИЛ ТЫ!"
Бо той чужий був робітник, якого капіталісти погнали війною на першу у світі робітничо-селянську державу. І цей ось юнак — робітник. Не фашист, не гітлерюгендівець, а робітник. І хоч Андрій уже мав нагоду переконатися, що німецькі солдати старанно стріляють у нас, незалежно від того, з робітників вони чи з буржуїв, йому чомусь дуже хотілося, щоб оцей молодик був винятком у гітлерівській армії: якась світла ниточка вже нап'ялась поміж ними, і він безсилий був її обірвати.
— Ти ж наведеш сюди німців? — напівзапитав, напівствердив Андрій, повний вагання, як йому бути, і молодик раптом зрозумів, що той сказав, і щосили затрусив головою:
— Найн!.. Найн!..
— Так я тобі й повірив! — буркнув Андрій, а в душі уже вірив і нічого не міг з цим вдіяти. Врешті зважився: — Йди!.. Тільки ж гляди: приведеш — перша куля тобі!.. Ну, чого стоїш?.. Цюрюк!..— Бо німець ніяк не міг чи то зрозуміти, чи то повірити, що його відпускають.
Врешті пішов. Спершу горбився, вбирав голову в плечі: чекав, мабуть, пострілу. Потім побіг. Метнувся в бур'ян, зашелестів, затріщав, забираючись од дороби подалі, й Андрій подумав, що отак, навмання, бур'янами, він не швидко добереться до села, а то ще й, гляд-і, заблукає,— приб'ється до своїх аж увечері, тож хай навіть і розповість (Андрій уже й не вірив отому: lt;"Найн! Найн!"), хай зрадить своїй обіцянці,— німці поки зберуться, поки начухаються, то й ніч настане. А німці уночі не дуже охоче воюють,— відкладуть, напевне, облаву на ранок. Вони ж залишать хутір увечері, про це й дядько сказав: іти всю ніч, щоб одірватися врешті од ворога.
Повернувшись на хутір, не сказав про зустріч ні слова. Дядько якось пильно подивився на нього, спитав підозріло (чи то тільки так здалося Андрієві):
— Нікого не бачив?
— Та нікого...— Андрій вдавав, що ніяк не може скинути автомат.
— То лягай спати.— Дядько потягнувся, аж затріщали суглоби. Андрієві ж здалося, що він те робить навмисне, аби лише приспати його пильність. От він тільки ляже, тільки розслабиться, а дядько його і запита, мов ударить:
"А того німця теж не бачив?.."
І хоч дядько пішов одразу з хати, Андрій так і не міг заснути. Його вже мучила совість. Він сам не знав, що із ним скоїлось отам, на дорозі. Його мов наврочило. Він уже ненавидів себе, свій порух душевний і молодика того ненавидів. Біжить оце до села, аби підняти своїх (Андрій був уже переконаний в цьому, йому здавалося, що молодик уже й добіг і їх от-от оточать і всіх переб'ють). Він схопився, бо не міг уже й лежати, його вже аж тіпало, а довкола мирно спали товариші, і вони нічого не знали. Підклала долоньку під розпашілу щоку Неля, посапував, як натомлений віл, Ганжа, мертво розтулив великого рота Пекельний. Отак, сонних, їх і застукають... Андрій ухопив автомат, майже вибіг із хати.
Дядько саме вмивався. Біля колодязя, прямо з відра, по пояс оголений. Пирхав, як кінь, солодко ухкав, вода попадала йому аж у штани. Вгледів Андрія, спитав здивовано:
— Ти куди?
— Сходжу на дорогу... Гранату забув,— знайшовся Андрій.
— А голови не забув? — спитав весело дядько: він уже витирався цупким рушником, аж шкіра тріщала.— Ну, біжи. Та передай Вітьці, щоб пильнував.
23*
707
Вітька-моряк лежав на тому ж місці, що й Андрій. Насунув на брови пілотку, жував стеблину. Дорога була така ж безлюдна і тиха, як і півгодини тому,— тим більш підозрілою здалася вона зараз Андрієві.
— Чого прибіг? — спитав здивовано Вітька.
— Командир прислав,— збрехав Андрій.— Щоб удвох чергували.
— Давай,— погодився Вітька.— Удвох веселіше.— І посунувся, даючи місце товаришеві.
Але Андрій не ліг. йому вже здавалося, що отам, за отим он пагорбом, суне ворожа колона. Врешті не витримав:
— Я он туди збігаю. Гляну, що там попереду.
— Збігай,— погодився Вітька ліниво.— Може, удвох? — хоч йому не дуже, мабуть, хотілося зводитись.
— Краще я сам.
— Ну, топай. Як що — вдар телеграму...
Андрій пішов не дорогою — бур'янами: весь час не покидало відчуття, що німці от-от виткнуться з-за пагорба. Ішов весь напружений, готовий щомиті залягти й стріляти. Й заліг би, й стріляв би до останнього патрона, готовий був загинути, аби лише змити з себе провину.
Захеканий, зібрався на пагорб. Дорога круто западала донизу, в розложистий видолинок, і там теж нікого не було,— Андрій відчув аж розчарування, що йому не доведеться стріляти, йому вже здавалося, що німці за наступним пагорбом, він довго стояв, вдивляючись до болю в очах, але дорога лишалась порожньою. Тоді він заліг, приминаючи перед собою бур'ян, поклав під руку гранату, зручніше примостив автомат: вирішив чекати німців отут, щоб дати змогу Вітьці добігти до своїх, попередити.
Смажило сонце, довкола аж млошось. Повітря, гаряче, густе, налипало на шкіру,— ні війне, ні шелесне, тільки тремтить розплавлений обрій, кудись невпинно стікаючи, та запаморочливо пахне перегрітим бадиллям. І тиша. Гнітюча, важка, аж давить на плечі.
Німців усе не було, і Андрій згодом заспокоївся. Думав, що відпущений ним молодик нічого таки не сказав. А може, й справді заблукав і тепер лежить десь серед степу зовсім знесилений. І коли Вітька-моряк гукнув Андрія (прийшла зміна), він, підібравши гранату, пішов за ним до хутора...
(Продовження на наступній сторінці)