Парубійка побачив: лежав посередині вагона на спині, розкинувши ноги в подраних черевиках, і спав. А обличчя геть мокре од поту.
Іще двох жінок схилившись одна до одної, торкаючись майже лобами, про щось перемовлялися стиха. "А я їй кажу... А він мені каже..." — доносився ледь чутний шепіт одної. А друга головою покивувала і все примовляла: "Отож... Отож..."
І зовсім уже чудернацьку постать роздивився Грицько: в сірій рясі, у високому капелюсі з обчикриженими крисами, увішаний весь образками, хрестами обшитий,— з-під високого того капелюха стирчить гострий ніс, витикається гостренька борідка, а губи весь час ворушаться, мов у молитві беззвучній. І поруч — два клумаки, чимось набиті. Піп не піп, монах не монах, Грицько не знав, які вони й на вигляд, тим більше що у них, у Тарасівці, церкви ніколи не було, а в навколишніх селах позакривали ще в тридцятому році.
А за ним — молоденька геть дівчина, чи й не одноліток Грицькові: ця іде, мабуть, уперше, бо стискає он вузлик, наче його ось-ось почнуть відбирати, а обличчя застигло — налякане. Грицько довго її роздивлявся, і дівчина відчула його погляд: ворухнула неспокійно плечима, вузлик підтягнула аж до грудей. І він одразу ж згадав про власний сидір, що все ще був за плечима...
А жарить, а парить — спасу немає! Вже аж очі щипає од поту солоного... Витирай не витирай, толк один: заливає, і все. Та коли ж вони рушать?..
А тут іще дитина, ота, що на руках у молодиці: пхинькає, зривається на крик Теж, мабуть, розпарило. Молодиця вже й чукикає її, й соску до рота дає — не помагає нічого.
— І нащо ото дітей із собою тягати!
— А ви не були дитиною?
— Був, та не такою...
— О Господи, хоть би їхало швидше! Сил уже більше немає!
Голоси, голоси — шепіт так і стелеться по всьому вагону, липне до вух, мов павутиння.
І раптом — наростаючий ляскіт металу, ближче, ближче, здригнулось, смикнуло, аж усі похитнулися... зі скрипом, якось мов аж нехотя, повернулись колеса... потім швидше, швидше — слава Богу, поїхали!
По вагону війнуло вітерцем, духота мов одступила, од даху вже не так пашіло жаром, люди повеселішали, подобрішали враз, навіть дитина затихла, а Грицьків сусіда вихопив з кишені кресало і став лупити об кремінь, ловлячи іскри у фітіль: цигарка вже нетерпляче стрибала в зубах.
їхали весь день і всю ніч. Кілька разів зупинилися — на глухих полустанках, і Петрович щоразу одчиняв двері. Стромляв до вагона вусате обличчя, цікавився:
— Усі живі?
— Та живі,— відповідали йому. А він все допитувався:
— Ніхто не задихнувся?
— Та вроді ніхто...
— Ну, як ніхто, тоді вилазьте до вітру.
Вилазили всі: хто до вітру, хто в надії напитися води.
Далеко не одходили, боячись, що поїзд от-от рушить і вони одстануть, а отак: жінки по цей бік, чоловіки — по той. Ті ж, кого мучила спрага, мчали чимдуж до полустанка, і якщо там був колодязь, то поверталися, витираючи губи, а найбільш запасливі приносили і з собою: хто в чому міг.
Почмихавши трохи, паровоз повільно рушав.
— Це вони з-за нас зупинялися,— пояснювали най-догадливіші.— Петрович із ними ділиться, ото вони й зупиняються.
— Всім жити треба,— лунало у відповідь.
— Тож і живуть... Я он хустку останню з голови зняла та оддала...
Якийсь час гомоніли, в що кому обійшлася оця дальня дорога, та згодом спільна розмова дрібнилася, розпадалася на окремі вогники, які то згасали, то знову спалахували: людям уже починало здаватися, що вони бозна-відколи й знайомі і ідуть не день усього, а принаймні тиждень.
Чоловік, який сидів поруч з Грицьком, розповів, що він їде до Харкова за дочкою, щоб забрати додому, в село. Дочка вийшла заміж якраз перед війною, вийшла не за кого-небудь, а за інженера, а тепер він десь на війні, а вона лишилась одна як палець у місті чужому, він уже раз до неї їздив, хотів забрати, бо в селі зараз все-таки легше, в селі хоч городина своя, а там — голий камінь, так дочка не схотіла, їй, бач, здається, що от-от може прийти чоловік, поранений або й з полону, а її не застане.
— Любить, значить,— сказала сива жінка, вбрана по-міському: вона вже очуняла од глибокої своєї задуми і охоче вступала в розмови.
— Еге ж, любить,— погодився чоловік.— Тіки тією любов'ю ситий не будеш...
То він оце і їде... А зять, якщо й прийде, то найде. Можна ж листа лишити в квартирі: так, мов, і так, їдь до батьків, бо я тут більше не змогла, бо тут не життя, а погибель...
— І як ви там живете? — Дядько аж головою покрутив, дивуючись городянам.
— Отак і живемо,— усміхнулася сумно жінка.— От у мене: мати хвора, дітей двійко... Зібрала що було, пальто останнє взяла та й міняла на хліб.
— А як міняла не стане?
— Не знаю...
— Отож-то й воно, що не знаю! — сказав з якимсь аж докором дядько. Дістав із-за вуха цигарку (одну докурює, а друга, скручена, вже за вухом стирчить), припалив од бичка, націлився на жінку оком, од диму прискаленим: — Ну а німці дуже лютують?
— Лютують,— відповіла просто жінка.
— І вішають?
— Вішають... Оце недавно двох хлопців повісили. Одному дев'ять років, а другий ще менший.
— За що ж їх? — аж скривився дядько.
— Забрели на кладовище німецьке та два шоломи з їхніх хрестів і зняли. На голови приміряли... Діти ж, вони з усього забавку зроблять.— Вона мов виправдовувалася перед дядьком за тих мертвих дітей.— А німці їх половили та й повісили. Мати збожеволіла, то вони і її розстріляли. Вони всіх божевільних розстрілюють...
Дядько більше й не розпитував: смоктав цигарку так, наче її вік не бачив. А жінка продовжувала:
— А то ще двох залізничників повісили. За саботаж На вулиці нашій, на балконі... Вони на балконах і вішають. Як побачать підходящий балкон, так на ньому й повісять. Я, поки їх зняли, і з двору боялась виходити. Добре, що літо. А взимку висіли по місяцю. Ідеш, а вони над головою гойдаються...
Грицько уже був і не радий, що до Харкова їде. Цур йому и пек — ходити попід мертвими! Добре, що хоч дядько попався душевний: пообіцяв аж до базару довести. Йому все одно по дорозі.
— Стережися тільки, щоб не обікрали,— повчав.— Торбу не за плечима — перед собою носи. Там такі майстри, що й підметки на ходу позрізають! Та не дуже розказуй, що в тебе і є... А поліцаїв, тих десятою дорогою обходь: обдеруть, ще й прикладами по шиї надають. Як побачиш чорну шинелю, так у натовп одразу й пірнай...
Грицькові од тих повчань ще страшніше. Хоч бери та вертайся.
Вже по темному прикотили в Полтаву. Довго стояли на якихось манівцях, вслухалися тривожно в усі звуки, що долинали знадвору. Ось Петрович пройшов, із кимось голосно лаючись (впізнали по голосу), потім унизу, по колесах, молоточком застукало ("Букси провіряють",— прошепотів дядько), а згодом заджеркотало вже не по-нашому, німці! Всі так і завмерли, боячись ворухнутися, а німці вже поруч чутно навіть було, як щебінь у них під ногами скрипів, і яскраве, нещадне світло од ліхтаря, крізь щілини пробившись, пронизало навскрізь вагон. Пересунулося, зупинилося на дверях, затрималось ("Ну, зараз одчинять!" — похолонули всі), потанцювало на місці, посунуло далі. І хоч світло вже зникло і чужі голоси не доносилися, люди ще довго мовчали зачаєно, аж поки знову почули голос Петровича.
— Пронесло, слава Богу,— сказав тоді дядько.— Добре ж, що дитина не пищала. А то було б...
Трохи згодом поїзд рушив. І під наростаючий веселий перестук коліс дядько мовив полегшено:
— Ну теперечки аж до Харкова!.. Давайте-но спати. Грицько примостив сидір у головах, обхопив його міцніше
руками й одразу ж заснув...
Прокинувся од різкого скрипу: двері були вже одчинені, до вагона разом із сіреньким світанком заглядало таке ж сіре обличчя Петровича:
— Ану, пасажири, вилазьте: приїхали! Пом'яті, заспані, люди полізли з вагона.
— А де ж Харків? — спитав розгублено Гриць: поїзд зупинився в степу, далеко попереду бовваніли будинки.
— А ото що, не бачиш! — відповів сердито Петрович.— Ото тобі й Харків. Бери ноги на плечі, та по шпалах і шпар: вони доведуть.
Зачинив з грюкотом двері, помахав рукою в бік паровоза — там чмихнуло, шарпнуло, і ешелон, набираючи швідкість, поплив мимо людей. Ось простукотів останній вагон, мелькнули вуса Петровича, і перед ними вже прослалася порожня колія — прямо до Харкова.
— Далеко ще?. — поцікавився Грицько.
— Кілометрів десять,— відповіла сива жінка.— Того разу далі підвезли, а ці, бач, побоялися.
1 — Кожному жити охота,— сказав на те дядько. Стромив цигарку до рота, пахнув димом, мов паровоз: — Пішли, козаче? — Наче Грицькові лишалося щось ^нше.
Харків зустрів 'їх порожніми вулицями, заспаними вікнами будинків. Спершу будинки були одноповерхові, як у Хоролівці, вони ХОВІЛИСЯ за деревами й високими парканами, а вулиці — зовсім не бруковані. "Так оце такий Харків?",— думав розчаровано Гриць... Та ось почалися дво— і триповерхові будинки, а вулиці вже покриті бруківкою. Виникла невелика площа з трамвайною колією, що обперізувала її, як петля. Рейки геть поржавіли, а єдиний трамвай лежав перекинутий, і дно його світилось, мов решето.
(Продовження на наступній сторінці)