Вони заїхали далеко, кілометрів за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: об'їжджали прямо по цілині. Аж під вечір Іван наказав зупинитися: "Отут і заночуємо, бо сьогодні вже пізно".
Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кілька машин.
Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пішов у той бік. Повернувся, як уже зовсім стемніло.
"Ну?" — запитав його Жора.і "Там, де треба",— відповів коротко Йван. "Дшеко?" — "Кілометр". — "Коней тут лишимо?" — "А де ж?"
Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропів — завівся, мов трактор, і то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: "Перевернися, занудо: німці почують!" — "Що? Га?.." — зривався Пилип. І знову — хр-р-р! — поїхав!..
Чи то від хропіння Пилипового, чи від очікування того, що мало статися вранці, Ашот мало й спав. Весь аж тремтів, тільки не від холоду — од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою...
Потім міцно заснув.
Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: "Підйом!"
Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби тріщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову піджак, поки Йван, тихо лаючись, піддів його чоботом. Аж тоді Пилип одірвав од землі голову, очманіло спитав: "Хіба уже ранок?"
Швидко розвиднювалося. В балці збирався туман, він наче стікав звідусіль і невдовзі накрив їх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснідати, бо хто його зна, коли доведеться їсти, і вони мовчки поснідали холодним м'ясом та хлібом.
"Ну, пішли! — скомандував потім Іван. І до Пилипа: — А ти лишайся тут. Як сонце зійде, впряжи коней і будь напоготові. Як свисну — коти зразу ж до нас. Чуєш?" — "Та чую, не первина",— буркнув Пилип.
Дорога й справді була не далі, ніж за кілометр. Іван привів їх на пагорб, зарослий густим бур'яном. Встановив кулемет, прицілився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: "Отут і чекатимемо". Ждали довго, весь ранок і добрі півдня. Мимо проїжджали то підводи, то поодинокі вантажні машини, але Йван їх не чіпав: виглядав ціннішу здобич. І таки діждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очі: він уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.
"Цю візьмемо?" — спитав тихо Жора.
"Цю",— відповів йому Йван. І одразу ж дав чергу Болісно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла у кювет. Іван
22*
675
дав ще одну чергу, підхопив кулемет, побіг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.
В машині (це був "опель-адмірал", довгий, наче пенал) було всього двоє: убитий шофер і живий-живісінький офіцер. Офіцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий і дуже товстий. Він і не подумав чинити опір, настільки був приголомшений, виліз із машини, покірно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.
"Стережи, щоб не втік!" — наказав Іван Ашотові, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка — діставав чемодан за чемоданом.
"Зови фаетон!" — гукнув він до Йвана.
Іван заклав пальці до рота, пронизливо свиснув.
Поки Пилип під'їхав, вони витягли чемодани і тепер зрізали шкіру, що нею були обтягнені сидіння. Яскраво-червону, з золотим візерунком, Ашот не встиг її як слід і роздивитися, бо стеріг німця. В того вже трусилися догори підняті руки, жирне обличчя стікало потом. Він щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумів по-німецькому, а тут підійшов Іван, крикнув на Ашота: "Ану одійди!" — І став діставать парабелум.
"Стой, не стріляй!" — перехопив його Жора.— В нього ж рижйо! — І показав на пальці, внизані золотими перснями. Одтягнув німцеві губи, наче коневі, вигукнув ще веселіше: — І тут рижйо! Повно риж'я! Давай у фаетон!" — І поволік зовсім уже обмерлого німця до фаетона.
Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги — з другого, повантажили чемодани й шкіру, замотану в рядюгу, вскочили самі — рвонули учвал.
Як од/їхали з добрий десяток кілометрів, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бік шляху, чи не чутно погоні. Заспокоївся, скочив додолу. За ним зліз і Жорка, стягнув зовсім уже обмерлого німця, одвів його вбік і акуратно зарізав. Одсік йому голову й пальці, поскладав до мішка...
Аж тепер зрозуміла Тетяна, що було в мішку й що робив за клунею Жорка. їй стало аж млосно, вона аж за стіну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:
— Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкіру, давай золото з рота!..
— Замовчи!' — простогнала Тетяна: її вже канудило. Після того не могла на Жорку й дивитися.
Якось, підстерігши, коли Йван був у доброму настрої і вони лишилися у хаті удвох, обережно спитала:
— Що ви далі збираєтесь робити, Іване?
— Воювати,— відповів коротко Йван.
— З ким воювати? — Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.
— ХТО ПІД руку ПІДВернеТЬСЯ.;
— А як хтось із своїх? — догїитувалася Тетяна.
Іван насмішкувато гллнув на Тетяну, чвиркнув крізь зуби:
— А я своїх давно розгубив: мені тепер усі чужі!
— А як скінчиться війна, тоді що робитимете?
— А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди... Слава Богу, під сонцем ще місця вистачає: не одні лишень німці та більшовики! Було б золото, а місце знайдеться...
Сказав, та, мабуть, одразу ж і розкаявся: блимнув підозріло на Тетяну:
— А чого це ви так допитуєтесь? Чи не втікати надумали? — А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й відповісти, продовжував: — Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бійтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тільки Ашота зманювати!.. Чуєте?
— Та куди б я утікала? — відповіла нарешті Тетяна.— До кого?
— Отож-то й воно, що до кого! Більшовики вже за Уралом, а німці вас не помилують. Так що сидіть поки тут і не рипайтесь..
— А потім?
— Що — потім?
— Як ви в Туреччину рушите — ви ж нас не візьмете? Куди нам потім діватися?
— Ну, там буде видно,— буркнув Іван. Звівся, пішов важко з хати. Аж на порозі обернувся до Тетяни.— І ви той... Жорці не попадайтесь під руку... Коли п'яний... Він не подивиться, що ви набагато старші...— Криво всміхнувся.— Думав не казати, мені все одно, та все ж, як-не-як, родичка.
Тетяну аж вогнем облило. "Господи, цього ще мені не вистачало!" — простогнала у відчаї.
Грицько вирушив у дорогу в п'ятницю, щоб у суботу або на крайній випадок у неділю вже бути на місці.
Ніс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мішечках по кілограму розваженого, та три шматки сала,— кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди і назад, якщо вдасться сісти на поїзд, а третій — собі, на прохарч. І хлібину, велику, важку, Катериною спечену.
— Вистачить? — питався Євген.— Мо', картоплі ще всипати?
— Не треба — не охляну. Я потроху кусатиму.
— Ну, гляди. Та не забудь, що купувати... Дратви — раз,— загинав пальці Євген.— Смоли — два. І гвіздків шевських побільше.— Це говорилося для Катрі, яка нічого не знала про лампу. Про лампу раніше велася розмова, коли Євген дав Грицькові колодку. Колодка як колодка, нічого у ній особливого, хіба що трохи легша од інших, а пильніше обмацати: знизу планочка врізана — акуратно так вставлена, що треба про неї знати, аби помітити. А під планочкою — гніздо для лампи. "Як тільки дістанеш, так одразу ж і сховай у колодку,— повчав Євген.— Бо попадешся із лампою—німці з тебе шкуру здеруть!"
— "Хай деруть, у мене є запасна",—засміявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! "Та колодок купи пар десяток,— продовжував перераховувати Євген.— Розмірів різних".— Хоч про колодки Євген міг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потім всі покласти до гурту.
— Про гас нагадай,— додала Катря.— І про сіль.
— Та купи солі, бензину,— повторює покірно Євген.— Тільки добре заткни, щоб не розлив.— Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться, під подушку од Євгена ховає: тож і чекай
— смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печі.— Іще перевіриш, щоб запальничка добре горіла... Ага, ледь не забув: камінців до неї з десяток... Не забудеш?
— Запомню.
— Та стережися, щоб не обікрали! — Це вже Катря.— Там же злодій на злодієві, як ті люди в місті й живуть!
— Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо,— перебив Катрю Євген.— Додому ще заскочиш?
— А нащо? Що я, крику не чув? — Бо мати хоч і одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татові дісталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвіті!
— Довідка де?
(Продовження на наступній сторінці)