Так, шансів вийти на волю у Курочки мало,— погодився добрий начальник— А якщо сказати точніше, то їх зовсім немає. Економічна диверсія — не фунт ізюму: двадцять років — не менше. А то й "вишка". Поставлять до стінки і — клац! (приклацнув пальцями начальник) — з діркою у потилиці й винесуть.
— Ох пропав, ох пропав! — голосив уже Курочка. Начальник трохи помовчав, давши Курочці наплакатись
уволю, потім сказав:
— Але для вас є можливість врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовірно: випав один шанс на тисячу...
Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та він робитиме все, що тільки накажуть!.. Землю їстиме, аби лише одпустили живого!..
— Нащо землю? — посміхнувся начальник поблажливо.— Ми не звірі які, щоб вимагати од вас такої дорогої ціни...
Після того із ним розмовляли вже інші. Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам'ятовувати: коли, де і ким сказано.
— До всіх прислухатися? — питав зачудовано Курочка.
— До всіх, хто б не був,— відповіли йому.— Ви повинні недовіряти нікому, всіх брать на підозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навіть найближчий ваш друг.
Начальники після того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокійно: кращого ока й вуха годі було й шукати. Ще змалечку цікавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилиці: а не підслуховуй! Не лізь, де розмовляють дорослі! Тепер же прислуховувався не лише з цікавості, але і з обов'язку.
Одна біда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж і довелося, на порушення найстрогіших інструкцій, завести зошита.
Перший запис у тому зошитові — про Терентія Гусака. Який, сидячи на колоді поміж дядьками, на чиєсь запитання: "І що воно таке, ота п'ята колона?" — візьми й ляпни: "Ото як кожного п'ятого посадять, ото вам і буде п'ята колона!"
Приїхала невдовзі чорної ночі чорна машина — за Гусаком тільки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами... Сини, щоправда, уже величенькі: одному в армію скоро, а другий ходить до сьомого класу. Та все одно не дуже весело без хазяїна в хаті. То ж Курочка кріпився-кріпився, а тоді й не витримав: замотав потай од жінки четвертинку сала — і до Гусачки:
— Оце вам до борщу! ,
Сидів, журився разом із жінкою, утирав сумно то одне
око, то друге: •
— От біда, так біда! і
Одлягло після того трохи на серці. Добре, що хоч хлопці великі: самі собі раду дадуть.
Другий запис появився набагато пізніше Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одібрав та одніс Твердохлібові, надумався порадувати учнів новими зошитами. Привіз цілу пачку з району та дітям і роздав — для контрольних робіт. Зошити як зошити, з портретом Сталіна, а перевернути догори ногами та придивитись пильніше, то й можна прочитати, з вусів починаючи, слово "смерть". "С" — вуса, "м" — як лінійкою частину підборіддя прикрити, "е" — докупи зведені брови, "р" — праве вухо, "т" — ліве, а м'якої літери не було, як не крутили. І виходило твердо і страшно: "смерт".
Кому "смерт" — ясніше ясного...
Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнів Нагоріло і вчителеві: чому саме ці зошити купив, а не інші? Інших хіба не було?..
Курочка все те акуратненько в свій записник. І за вчителем фуркнуло!
Ну, цьому так і треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..
А далі вже посипалися записи, і для отієї установи призначені, й особисто для Курочки. Добравши смаку, Курочка став записувати майже все, що чув і що бачив. Сусід сусіда побив — гуляйте, хлопці, до зошита! Марта Лисючка бригадира вибатькувала — запишем і це. Отак по слову, по другому та й списав Курочка майже півзошита.
Відчував потаємну насолоду. Він, Курочка, якого і за людину ніхто не вважав, а так, прости Господи... якого навіть рідна жінка під сердиту руку обзивала й нікчемою, й покидьком... набув раптом страшну владу над усіма односельцями. Хай невидиму, хай потаємну, але од того не менш реальну. І не раз, дивлячись на того чи на того, думав із мстивою втіхою: "А мені тільки пальцем кивнути!.. Тільки мізинчиком!.." Забирався потайки в хлів, читав-перечитував записане в зошиті. Виходив надвір — аж вищий на зріст...
За час своєї нової діяльності посадив Курочка менше десятка: сім чоловіків і одну жінку. Хоча останню й за жінку можна було не вважати: баба Килина, ота сама, якій давно уже треба було вкоротить язика. Якій ще жодна влада не могла догодити. Кляла у свій час і царя, і Керенського, і Директорію, а радянська влада прийшла — і на неї загавкала. Розперезалася, бісова баба,— впину немає! Як зайшов якось Нешерет із членами комісії свиню записати, вона свою вершу й розкрила:
— Пишіть уже й кота на додачу!
Кота ще можна було б простити, аби баба на цьому й замовкла. А то Нешерет ще встиг сказати:
— Це, бабо, по розпорядженню радянської влади,— як баба йому й одлила. Сказала таке, що й вуха зів'яли.
За бабою приїжджала та ж працьовита машина. І що то — жінка! Чоловіки вели себе, як порядні,— залазили досередини мовчки, баба ж село все на ноги підняла: ""Рятуйте, хто в Бога вірує!.." В Бога-то вірили — рятувати не квапились. Сиділи по хатах і носа боялись виткнути на вулицю.
Одсиділа баба три роки — прийшла ще лихіша, аніж була. З ходу, не сказавши й добридень, накинулася на сусіда, що той наче городу шмат приорав. А Нешерет прийшов мирити — і Нешеретові дулю піднесла.
Отака баба клятуща! І тюрма не виправила.
То ж Курочка, якщо не рахувати баби Килини, посадив усього сім душ. Інший на його місці півсела за ґрати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожаліє. Так що мав іще совість...
Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олівця і великими літерами вивів:
"А Іван Приходько щитав щодня самольоти.— Подумав-подумав, дописав: — Скільки й на яродромі було".
Це — для тієї установи.
І вже трохи дрібніше:
"У Заволочиного хлопця хтось потягнув із підводи віжки. Ремінні, нові. Ганжа сказав, що раз така роззява, то вирахують з трудоднів".
Це вже для себе.
Щодо першого запису, то не знав, як і бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодієм запанібрата. Так що, може, й рискне — змовчить.
Записав же про всяк випадок — для порядку.
Пізньої осені, по першому легкому морозцю, чекав Твердохліб на полювання гостей. Мав "припожалувати" сам товариш Путько, ще й редактора обіцяв прихопити з собою.
— Зайців на всіх вистачить?
— Та їх у нас, як сміттяр Одбою немає. Як деревце молоденьке — хоч обв'язуй, хоч не обв'язуй — все одно обгризуть!
— То й добре... Припильнуй тільки, щоб не дуже полохали. Твердохліб хоча й хвастався про зайців, однак вирішив
заздалегідь подбати про полювання: виділив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю підряд — залишити острівці. А пізніше для приманки стали розкидати капустяне листя.
Наглядати за тим полем поставив Корнія Пекельного, який водночас і на баштані сторожував. Баштан же поруч, палицею докинути, то не так уже й важко протягом дня разів зо три на те поле навідатись.
— Корів, коней гони втришия! Щоб зайців не полохали. Корній обіцяв постаратися, хай голова не переживають:
жоден заєць не пропаде. Сам уже років чотири пострілює, так що знає, що таке заєць. І хоч Твердохліб вважав Пекельного чоловіком не дуже надійним, виходу, однак, не було: окрім Корнія, ніхто більше з тарасівців не бавився з рушницею.
Зроду-віку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собі взяти в руку пукавку та ганятися з нею по ріллі за куцохвостими — де б це ви бачили й чули! Засміяли б, облили б навіки зневагою. Або сказали б, що не всі дома,— не вистачає десятої клепки.
Корнієві ж людських насміхів боятися нічого: обходився без клепки ще змалку. Окрім того, що й робота котяча: цілісінький день байдики бий та ховайся од сонця в курінь. Коли-не-коли турнеш школярів, що пробують прихопити кавунця, та вночі одганять парубків... З цими, щоправда, важче, ці поки кавунами мішки не наб'ють, з баштану не підуть, але кавунів, слава Богу, завжди родило стільки, що вистачало на всіх, до того ж у Пекельного для цього випадку була гаківниця. Ота, Івасютина, що заряджалася з дула, а вже як садоне, то не доведи і помилуй!
Крім школярів та паруботи, навідувалися на баштан іще й зайці, а за ними полюючи, забігали й лисиці. Корній на них дивився-дивився, а потім якось і подумав: "А дай устрелю на обід хоч одну звірину!"
З того часу й прокинувся в ньому мисливець.
Стріляв спершу Корній з отієї гаківниці: сипав пороху, шроту, скільки Бог на душу покладе, а потім, прицілившись, поминав нишком царя Давида і всю кротість його та й натискав на гачок. З місяць отак пополювавши, зовсім був оглухнув, і коли хто до нього кричав, то розтуляв рота, як вершу.
Згодом довелося розпрощатися з куркульською зброєю: якийсь зайшлий мисливець, якесь стерво міське, щоб йому й білого світу не бачити, насипав Корнієві добру пригорщу бездимного пороху. Корній його весь у гаківницю і вбухав. Та ще й добре шомполом глушевим утовк, щоб надійніше стрельнуло.
(Продовження на наступній сторінці)