Просиналися по-різному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: "А що, вже ранок?" — наче й не било йому світлом в обличчя. Швиденько зіскочив, зайшов за підводу. Одразу ж і вискочив, метушливо глянув до казана із картоплею: "Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?" Павло довго позіхав і ще довше злазив із воза, а Протасія ніяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що інший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врешті, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тоді перестав хропіти Протасій. Вивільнив голову, сів, похмуро спитав:
— По-людському позвати не можна?
— Тебе позовеш! — сварився Ганжа.— Півгодини вже гавкаю!
— Хіба вже пора?
— Продери баньки та глянь сам.
Протасій посунув із воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозі:
— І поспати не дадуть...
Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очі чисті, обличчя веселе, як щойно з купелі.
— Який мені сон приснився, Василю!.. Мов я на війні, ще на тій, у чотирнадцятім... Біжу мов на німця в атаку, один наче біжу — не лишилось нікого. А снаряд як свисне! Я й упав. А він крутиться, крутиться — ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив...
— Знав би, то почекав...
— До чого воно така чортівня наснилася? — роздумував тим часом Іван.— Мо', й справді супроти війни?.. Але ж і снаряд був — як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кісточок моїх не позбирають!..
Однак сном журився недовго — за сніданком вигукував захоплено:
— От де, хлопці, житуха! Вік би звідси не їхати!..
— Зачекай: ось роботу загадають,— розхолоджував його Протасій: він не виспався і тому й на сонце супився.— Як упряжуть землю возити — ратиці одразу відкинеш!
Прийшла і робота: кому й справді землю возити, а кому й до ангарів. Тарасівцям повезло: їх поставили підвозити ліс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуєш батіжком, а під тобою обтесані обаполи або дошки, щойно з-під циркулярки,— живиця аж капотить.
— От де ладан пропадає! — журився Курочка.— Колись за тридев'ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стікає.
Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:
— Скіки ж це настроїти можна!.. А-я-яй!..
І тихенько, щоб не помітили односельці, під'їжджав до старшини, який відав усім тим добром,— то крашанку йому, то шматочок сальця:
— Кутайте, кутайте!.. Нам для воєнних нічого не жалько.— І, мовби між іншим, завертав на своє: — То й добра ж у вас!.. Оце якби отаких хоч з десяток — були б і в мене засіки у коморі. А то комору звів, а засіки хоч з лози городи...
Старшина попався не гордий: гостинці брав і обіцяв, як уже роз’їжджатимуться, не забути про Куроччині засіки.
Івана не дошки цікавили: з літаків очей не зводив. Питав кожного військового, незалежно од посади та чину:
— Мого не стрічали? Він у мене льотчик, Приходько Євген Іванович. На мене й схожий...
І хоч йому відповідали, що не стрічали, не втрачав надії, що рано чи пізно, а таки натрапить на чоловіка, який би знав його сина. І коли пролітав над головою "ішачок", обов'язково голову задирав: чи не Євген?
Кілька разів брався рахувати літаки, та щоразу збивався із
ліку:
— Тища — не менше!.. Оце сила, дак сила! Ці як ударять, то кому завгодно в'язи скрутять!
Щодня вчасно сніданок, обід і вечеря, та ще й під дудку військову: як заграє, то зробив не зробив, а випрягай коней та й лягай собі набік. Не життя — раювання Іванові. Під кінець аж погладшав. їй-бо!
— Оце якби із місяць отут потовктися, то і в двері не пропхався б!
Одробили рівно два тижні — ні більше, ні менше. Перед тим як одпускати додому, взяли з усіх розписку: забудь усе, що бачив! Де був, що возив і що над головою літало. Ляпнеш де — суши сухарі!
Тарасівці, налякані, гнали од того аеродрому, не оглядаючись. Та ось аеродром зникнув за обрієм, вщух і бджолиний гул літаків,— страх потроху влігся. І вже вдома, обсіяний молодшими синами, не втримається щасливий од зустрічі Йван: розповість, де був і що бачив.
— Там яропланів, як бджіл на пасіці. Як те небо й витримує!-Федора другого ранку похвалилася сусідці, і незабаром
про новий аеродром знала уся Тарасівка.
Протасій же нічого не розповідав своїй Мокрині. Увалився в хату, в чому був, посунув за стіл:
— Давай, що є їсти!
Вилигав чавуняку борщу, запив глеком молока і одразу ж у постіль. А коли Мокрина поцікавилась, де він був. сказав, як одрізав:
— Не мона... Бумага підписана...
Мокрина уже й не допитувалась. Тим більше, що од чужих людей узнала все.
Курочка ж таки добився свого: як повертався, то колеса його воза аж у землю вгрузали. Привіз і дощечок, і обаполів — старшина не обидив. Склав за сараєм, подалі од чужого заздрісного ока, ще й соломкою зверху прикрив. А після вечері, коли ще й не смеркло, заглянув у хлів. Хлівець уже з півроку порожній, Курочка давно збирається завести кабанчика, та все не з'їздить на ярмарок, то ж не було б особливої потреби туди й заглядати, аби не зошит. Захований поглибше під стріху, щоб дітлахи не налапали, старанно в ганчірку замотаний. В чорній ледериновій палітурці. В ньому ж і хімічний олівець, добре вже списаний.
Курочка, перш ніж того зошита дістати, надвір обережненько виглянув: чи ніхто не підглядає? — потім двері причинив, ще й кілком підпер із середини. А тоді уже послав руку під стріху.
Зошит цей появився у Курочки майже чотири роки тому, у тридцять сьомому. Він би його й не заводив, коли б не трактор, а вірніше — тракторист, що — така вже роззява! — поліз під машину, а струмент залишив без нагляду. Курочка мимо як проходив, то й зупинився заворожено. Глянув на ноги, що стирчали з-під трактора, схилився над інструментом: "А роздивлюся поближче!" Роздивлявсь, роздивлявсь, та й не зчувся, як у руці його опинився шведський ключ. А тоді-вже вийшло якось само собою: ключ за пазуху — та й дай Бог ноги!
Приніс Курочка ключ той додому: навіщо — і сам до ладу не знає. Жодної ж гайки у хазяйстві нема, хіба що дійки корові одкручувати! Тут спрацювала скоріше з діда-прадіда засвоєна наука: тягни все, що легко лежить,— колись та знадобиться. Носився, носився з тим ключем Курочка, та врешті й приткнув його під стріху.
Стирчав би там ключ, поки й іржа його сточила. Стирчав би, незважаючи на те, що другого дня на загальних зборах колгоспників Твердохліб об'явив: "Хто од трактора ключ поцупив — поверніть назад! Поверне — нічого не буде, а знайдемо самі — хай не прогнівається!" Курочка найбільше обурювався невідомим злодюгою: "А-я-яй, як же так!" — але й не подумав вернути ключа: переховав лише у садок, в порожній вулик,— на випадок обшуку.
Вулик його і підвів. Та якби ж то знала людина, де падати буде,— сіна наслала б!
Куроччин старший синок, весь геть у тата, ще раніше влаштував у тому вулику схованку. Поліз за рогаткою та ключ і намацав. Як глянув, то аж упрів: отака несподівана знахідка!..
Грався, грався, а потім до школи й поніс: перед товаришами похвастатись. А діти до вчителя: "Іване Гнатовичу, а ключ у Курочки!" — "Ключ? Який ключ?" — "Отой, що од трактора!" От — сільце й зашморгнулося! Того ж вечора приїхав з району міліціонер, одтарабанив Курочку в Хоролівку.
І шили там Курочці не що-небудь: економічну диверсію. Знищення сільськогосподарської техніки з метою розвалу колгоспу. Сумнівалися тільки в одному: сам Курочка діяв, як кустар-диверсант, чи за завданням контрреволюційної організації. Схилилися до організації, так було солідніше...
— Ось перо і чорнило, сідай, такий-сякий, і пиши!
— Що писати? — перелякано Курочка.
— Список усіх членів підпільної терористичної організації. Бились тиждень, другий. На смерть переляканий Курочка
ніяк не міг уторопати, що од нього хочуть. Плакав, сякався у полу, без кінця примовляючи:
— Оце ж я пропав!
Врешті слідчий, який вів його справу, втратив останній терпець. Підійшов до Курочки, дав понюхати кулака:
— Чуєш, чим пахне? Могилою!
Отут Курочка повівся вже зовсім несподівано: підпер по-баб'ячому щоку долонею, заголосив. Так затужив, що слідчий і рота розтулив: надивився всього, а такого ще не стрічав!
Після цього Курочці дали надовго спокій. Сидів у камері, щоранку брався виносити парашу: ніхто не хотів, огинався, а Курочці воно як за іграшку. Звів на нарах кубельце, розгледівся: їй-бо, жити можна! Харч, щоправда, піснуватий, та зате робити не примушують. Охоче заводив знайомства, встрявав у розмови, розповідаючи, за що його посадили. А під час перевірки весело відгукувався:
— Осьдечки я!
Якось серед ночі Курочку підняли й одвели до просторої кімнати. Там якийсь начальник повів із Курочкою задушевну розмову.
Передусім поцікавився, скільки у Курочки діток. Подивився на нього співчутливо, похитав головою: як же діткам отим буде без тата? Курочка одразу ж захлипав, засякався в полу:
— Оце ж я пропав!
(Продовження на наступній сторінці)