«Голубий патруль» Анатолій Давидов

Читати онлайн повість Анатолія Давидова «Голубий патруль»

A- A+ A A1 A2 A3

— Правильно, Петю, коли п'явки голодні, то ховаються під листям водяних рослин або залазять під каміння. В давнину цих п'явок називали ще клепсинами. Вони цікаві своєю турботою про потомство: відкладають жовтого кольору яйця в одну або кілька купок на водяну рослину і, прикріпивши кладки зеленуватою слиною, висиджують їх як квочки. Або ще прикріплюють яйця собі на черевце й носять їх постійно із собою. Малята, які виходять з яєць, присмоктуються до матері і скрізь її супроводжують. Як тільки з'явиться небезпека, мов курчата під квочку, ховаються під п'явку. Так увесь "виводок" п'явочок, а їх буває не менше півсотні, не покидає матері доти, доки п'явки не стануть здатними добувати собі їжу. Тоді вони розповзаються на всі боки і переселяються на равликів...

Юні натуралісти знайшли ще кілька равликових п'явок, вкинули їх у банку, щоб пізніше зафіксувати формаліном, і рушили далі. Проминувши зарості верболозу, вийшли на широку піщану галявину, порослу зрідка невисокими кущиками та шорсткою травою, серед якої яскріли пелюстки гвоздик.

Микола Іванович приглянувся до одного кущика.

— Невже і там п'явки бувають? — пожартував Сашко.

— П'явок, друже, тут нічого шукати, однак пройти повз таке цікаве гніздечко не можна. Ось погляньте!

Всі збіглися до Миколи Івановича. Справді, на сухій гіллячці притулився невеличкий, розміром з вишню, сіренький горщик.

— Знаю, знаю,— аж застрибала Люда,— це гніздечко оси — євмени-горщечника.

— Правильно, Людо,— промовив Микола Іванович,— а тепер почекаємо, поки господиня сюди прилетить!

Довго чекати не довелося. Невеличка жовто-чорна оса шмигнула до горщечка, щось притулила до його краю й подалася геть.

— Цікаво, що вона носить у гніздо?

— Завершує будівництво своєї споруди,— пояснив Микола Іванович, дістаючи бінокль.— Бачити таке рідко трапляється, тому давайте простежимо, що далі євмена робитиме.

У бінокль діти побачили, як ще раз прилетіла до гнізда оса й притулила свіжу крупинку до входу. Потім її довго не було.

— А з чого євмена свого горщика ліпить? — запитав хтось із дітей.

— Це будівництво дається їй нелегко,— промовив Микола Іванович.— На якійсь утоптаній стежці вона зішкрябує пил, змочує його слиною і таким "цементом" викладає стіни.

— Знову оса прилетіла,— помітив Толя,— але на цей раз вона увіткнула в гніздо щось блискуче. Гляньте, то манюсінький шматочок тоненької черепашки якогось молюска.

— Прикрасила гніздо! Має смак! — здивувалася Лариса.

— Євмени часто так роблять,— сказав Микола Іванович.

— Оса знову прилетіла,— констатував Толя,— цього разу вона принесла гусінь.

— Теж мені прикраса! — пирхнула Таня.

— Тихше,— зупинив її Толя,— вона всовує гусінь у гніздо.

— А навіщо ви не здогадуєтесь, друзі? — звернувся до дітей Микола Іванович.

— Готує "консерви" для своїх діток, — пояснив Петро.— Я читав, що євмена жалом паралізує гусінь дрібних метеликів і приносить їх у гніздо. Коли їжі назбирається достатньо, самка підвішує на павутині свої яєчка і закриває вхід до будиночка. Комора з харчами для памолоді готова, їжі в ній досхочу.

— Оса справді замуровує гніздо,— повідомив Толя,— лише невеличка дірочка залишилася. Почекаємо, поки вона завершить роботу?

Та оса полетіла кудись і довго не з'являлася. Що сталося з нею, ніхто не знав, а чекати було ніколи, й діти рушили далі.

Дорога пішла круто вниз, і невдовзі юннати опинилися перед невеличким болотистим озером. До води поміж очеретом вели протоптані, напевне, рибалками неширокі стежечки. За зеленими заростями чулася якась метушня.

— Тягни швидше, — гукав хлоп'ячий голос, — бо вся риба вискочить!

— Невже сіткою ловлять? — здивувався Петро. — Браконьєри кляті! Ось ми їм зараз...

— Почекайте,— зупинив хлопців Микола Іванович,— нехай витягнуть на берег...

Сховавшись у кущах, юннати побачили, як двоє хлопців тягли на берег сітку. В одного з рибалок через плече висіла мокра торба, мабуть, з рибою.

— Стьопо,— промовив один з них, з великою копицею рудого волосся на голові,— поскидай зі своїх ніг п'явки, а то висмокчуть усю кров!

— Не висмокчуть,— нехотя промимрив другий, такий гладкий і червонопикий, що, здавалося, його щоки ось-ось луснуть.— Ти краще сягни та гузку до дна придавлюй!

— Невже тобі не боляче? — не вгавав рудий.— Я й секунди не витримав би.

— Лікуюсь я, хіба не бачиш, що мені кров треба спустити...

— То ти б у донори пішов! — порадив рудий.

— Не беруть, малий іще!

— Ну, Миколо Івановичу, ми йому допоможемо у цій справі,— стиснув кулаки Петро.

— Не поспішай,— ще раз зупинив його Микола Іванович.— Нехай витягнуть сітку на берег.

Хлопці, рвучко витягши на берег сіть, кинулись вибирати з неї рибу.

— Дивись — щука, а це — карась, знову щука!

— Ось тепер — ходімо! — скомандував Микола Іванович.

Побачивши стільки людей, браконьєри отетеріли. Рудий хотів було тікати, але дорогу йому перепинив Сашко.

— Куди? — взяв його за комір.— Разом ловили, разом і відповідати будете.

Гладкий хлопець хотів було викинути рибу в озеро, але Толя забрав у нього торбу.

— Не поспішай, для науки спочатку послужить.

А Микола Іванович уже оглядав п'явок, які висіли на Степанові.

— Великі несправжньокінські п'явки! — дійшов висновку.

— Їх тут багато,— улесливо промовив Степан,— якщо хочете, я вам наловлю...

— Е, ні, голубе,— спохмурнів Микола Іванович,— твоєї допомоги в цій справі я не потребую. На ось, посоли їх, щоб повідпадали, і розкажи, як дійшли ви до життя такого — браконьєрством займаєтесь.

— Ми вперше, дядечку,— заскімлив Степан,— рибки хотіли на юшку впіймати, голодні зовсім...

— На юшку, кажете? — Толя висипав на траву гору риби.— Ви ж навіть дрібної не пощадили. Що з нею робити, Миколо Івановичу?

Живу випустимо у воду, а решту разом з цими браконьєрами і сіткою передамо міліції,— наказав керівник.— Тільки спочатку погляньте, яка тут риба водиться.

— Миколо Івановичу,— промовила Таня,— ці хлопці з нашої школи. Федько Романченко — з сьомого, а Степан Балюк — з восьмого. Забіяки на всю школу!

— Е, тоді справа простіша,— сказав Микола Іванович,— відпускайте їх, хлопці, а я пізніше директорові школи про їхні вчинки повідомлю.

— Тільки сітку віддайте,— канючив Степан,-— бо батько мене з дому вижене...

— Ні, сітку ми передамо в Інспекцію, звідти нехай її батько й забирає.

Риболови ще трохи потупцювали на місці, потім почвалали в глибину острова.

— Миколо Івановичу,— підвів голову Толя, — тут щуки та карасі. Ось іще два лини. Щуки майже всі не дихають, а карасі й лини живі. Ми їх викинемо у воду.

— Чекай-но! —— зупинив його Микола Іванович.— А дай сюди отого карася. Бачиш, які на ньому п'явки?

Голова карася була обліплена невеличкими п'явками, які так присмокталися, що й зараз важко було їх відірвати. Микола Іванович посипав їх сіллю, і вони повідпадали.

— Киньте карася у воду, він оживе, а самі сюди підходьте,— наказав Микола Іванович.— Розгляньте зовнішню будову риб'ячої п'явки. Зверніть увагу на передні присоски, вони дуже розвинуті й мають форму диска. Це щоб не відпасти від риби, коли та рухається. На цих дисках розташовані дві пари очей, а на хвості — окоподібні крапочки. Цю п'явку ще називають пісцикола, вона водиться у водоймах з проточною водою, багатою на кисень. Отже, в нашому озерці десь пробиваються джерельця. Про це, до речі, свідчить і те, що тут водяться щуки.

П'явки страшні для рибних господарств не лише тим, що можуть призводити до загибелі великої кількості риби. Вони часто заражають її хворобами. Тому риб, перед тим як впустити в ставок, завжди оглядають, і якщо на них знаходять п'явок, то "купають" у ваннах із слабким розчином кухонної солі або двохлористої міді. Для риб ці розчини не шкідливі, а п'явки гинуть.

А тепер розглянемо великих несправжньокінських п'явок.

— Це ті, яких підгодовував Степан? — поцікавився Толя.

— Саме так. Ось вони, у банці з водою. На темно-зеленій спині — шість поздовжніх іржавих смуг. Живіт зеленувато-жовтий. Тіло п'явки складається з 95 кілець, з них перші чотири утворюють ложкоподібну губу. Це і присосок, і орган дотику. В роті — близько 60 зубів, однак вони тупі і ледь прокушують шкіру. На перших трьох, на п'ятому І восьмому кільцях знаходимо чорні та блискучі крапки. Це — п'явчині очі.

Ногою — серповидним утворенням на задньому кінці тіла — п'явка міцно присмоктується до будь-якого предмета. У воді вона вільно плаває, а на суші повзе. Для цього спочатку присмоктується до землі ротом, потім підтягує тіло так, щоб нога стала поряд з головою. Прикріплюється нею до ґрунту й суне тіло якомога далі вперед. Знову присмоктується ротом і так далі...

(Продовження на наступній сторінці)