Сисой Олександрович взяв травинку й під лупою доторкнувся нею до крапельки, що блищала.
— Бачите, яка вона густа й тягуча, мов клей. А ось,— Сисой Олександрович знайшов пінцетом листочок, у якого крайки були згорнуті,— росичка вже проявила свій характер.
Він відігнув край листочка, і діти побачили залишки комах, яких недавно полонила рослина, можна було навіть пізнати комариків.
— А спіймайте комашку! Подивимось, як росичка схоплює жертву.
Комашку було спіймано негайно, і Сисой Олександрович на кінчику пінцета підніс її до листочка росички, доторкнувся нею до крапельки й пустив. Комашка так і прилипла. Вона хотіла вирватися, та клейка крапля витяглася в довгу нитку і притягнула комашку. Потім щетинки одна за одною розправилися. Блискуча крапелька стала рости. Щетинки притягли комашку й залили клейкою рідиною.
— Мине час, щетинки пересунуть комашку на середину, й листок згорнеться, а через два-три дні росичка перетравить комашку, і коли розкриється листочок, на ньому буде ось таке.— Сисой Олександрович ткнув кінчиком пінцета в інший листок, на якому діти побачили крильця мухи, лапки, залишки хітинового покриву.
— Зверніть увагу,— вів далі вчений,— на цьому листку вже не видно росинок, рослинка "осушила" його, щоб вітер поздував "недоїдки". Тільки тоді щетинки знову розправляться і на них з'являться крапельки. Стережись тоді, комашко!
Юннати обережно взяли собі по пучечку моху з росичкою, вклали його в гербаризатори й рушили до бази. Ішли ланцюжком, нога в ногу, обминаючи кущі колючої ожини та багна, що неприємно пахло. Всі поглядали собі під ноги, бо в цих місцях водяться гадюки. А коли вже вийшли на простір, Сисой Олександрович став розповідати далі:
— У росички є багато родичів, один з них — венерина мухоловка, живе на торфових болотах Америки. її листки мають ще цікавішу будову: як двостулковий молюск. Тільки-но якась мушка сяде на середину листка, стулки відразу зачиняються.
Дорога вела луками поміж озерець, над якими роїлися бабки. В озерах скидалася риба.
— Сисою Олександровичу,— не витримали дівчата,— давайте скупаємось.
— І повудимо,— додали хлопці.
— Бути по-вашому,— погодився вчений.— Завертайте до озерця. О, гляньте: пухирчатка,— показав на стебельця, що витикалися з води.— Ану, хто дістане?
Брати Січкарі — наввипередки.
Через кілька хвилин у холодку під верболозами Сисой Олександрович розповідав:
— Квіти пухирчатки нагадують рицарський шолом із спущеним забралом. Квітконіжки виходять прямо з рослинки, яка вільно плаває у воді. Гілочки пухирчатки, або, як її ще звуть, водяної ялинки, мають на собі не лише дрібнорозсічені листочки, а й безліч напівпрозорих пухирців. Ось такі,— відщепив пінцетом Сисой Олександрович невеличкий, завбільшки з перцеве зернятко, пухирець.— Тепер я вам дам по гілочці, а ви під лупою роздивіться на пухирці.
— Ой! — скрикнула Віта.— У пухирці є отвір.
— А тут у пухирці сидить якась комашка!
— І потрапила в пухирець комашка через той отвір. Він затуляється клапаном, що відхиляється лише всередину. Біля верхнього краю отвору — дві вилки-щетинки, а біля нижнього — кілька слизистих війок, які приманюють дрібних комашок, що живуть у воді.
— Сисою Олександровичу! А пухирці схожі на дафній!
— Так, про це говорять і натуралісти.
— А яких комах хапає пухирчатка? — спитав Валик.
— Дрібних ракоподібних, личинок комарів. Буває, що в пухирці потрапляють і мальки риби, які щойно вилупилися з ікри. Мине кілька
днів, і від здобичі лишаються самі шкаралупки. До речі,— підкреслив вчений,— пухирчатку можна завести й у шкільному акваріумі. Придивіться напровесні до поверхні води на ставах. Там часто плавають м'які зелененькі клубочки. Формою вони бувають круглі й довгасті, а величиною від горошини до суниці. Це не що інше, як бруньки пухирчатки, що відділилися восени минулого року від своєї материнської рослини й перезимували під водою.
Якщо ці клубочки вкинути в скляну банку з водою й поставити її на сонячне вікно, то через кілька днів з них розів'ються дорослі пухирчатки. Коло пухирчатки — мало клопоту, бо для неї не треба обладнувати дна акваріума, досить, щоб вона потрапила на поверхню води.
— А зараз,— Сисой Олександрович глянув на полудневе сонце,— і покупатися не гріх!
Всі побігли до річки. Тільки Валик ще затримався біля вченого.
— Сисою Олександровичу,— спитав хлопець.— А навіщо росичці й пухирчатці їсти комах?
— Росичка, пухирчатка та ще з п'ятсот відомих нам комахоїдних рослин ростуть переважно на болотистих ґрунтах, бідних на азотисті речовини. Нестача їх і поповнюється за рахунок білків комах. Зрозумів?
Навіщо сомові вуса
Тарасу Петровичу Сому — літ під сімдесят. Його пишні довжелезні вуса звисають мало не до пліч, пожовтілі од віку й тютюну, вони немов підкреслюють схожість старого рибалки із справжнім сомом — королем ям.
— Кого я бачу? — старий козирком притулив долоню до чола.— Чи не Петра Степановича?
— Вгадали, Тарасе Петровичу. Я ще й не сам: піонерів привіз до нас на екскурсію. Цікавляться, яка рибка водиться в Суничці.
Кандидат біологічних наук Петро Степанович Задорожний обнявся з рибалкою. Вони-бо давно вже зналися. Вчений частенько навідувався в ці краї.
— Ет, що то за риба зараз,— почав був старий.— І води менше стало, і нечисті всякої з підприємств у річку напустили, що аж сюди дістає. А втім,— підкрутив вуса рибалка,— трохи й на наш вік зосталося рибки. Ось погляньте, як мені звечора пофортунило.
З цими словами Тарас Петрович потяг за линву, прип'яту до кілка, що біля човна. У воді щось завирувало, а на піщаний берег виповз повний рибник.
— Ось щука, а це — карась, гляньте — лини!...— загукали діти, обсівши плетеного коша.
— Тарас Петрович — великий знавець риби, ось ми його й попросимо, щоб розповів нам цікавого, та побільше.
— Коли так,— погодився рибалка,— ходімо на траву, я висиплю весь улов, щоб було видно кожну рибину.
— Може, відберемо по одній, а решту залишимо в рибнику, щоб не пропала,— запропонував вчений.
— А чого ж, можна! — дід набив тютюном люльку.— Ви мені вже тиняйте, воно при дітях палити не положено, але мене тоді кашель душить, а для вас же лекцію читати треба.
Тарас Петрович відібрав із рибника з десяток рибин, вкинув їх у відро з водою.
— Ходімо до того верболозу. У мене там викопана невеличка сажалка, я й пускатиму з відра туди рибку, щоб і їй було просторіше, і вам видніше.
Всілися навколо сажалки. Дістав дід із відра щуку, пустив її у воду.
— Це, як бачите, щука. Найбільший із наших прісноводних хижаків.
Підплигнувши разів кілька і, мабуть, збагнувши, що з неволі їй не вирватися, щука затихла. Видно було крізь воду широку, розсічену мало не до очей пащу з гребінцем гострих, як голки, зубів, що схрестилися між собою.
— Красиве створіння! — замилувався щукою Петро Степанович.— Яка витонченість, а яке забарвлення!.. Звичайно ж, важко помітити хижачку серед підводної рослинності. Згори глянеш — густо-зелена, майже чорна спина з дном зливається, збоку маскують її темно-сірі плями й стьожки, знизу — покраплений сірим живіт, невидимий на тлі неба.
— Живе щука,— вів далі рибалка,— в місцях неглибоких, трав'янистих, старається триматися берега, де ховається за корчі, каміння чи якусь водяну рослину. Хижак цей надто проворний — мало кому щастить утекти від нього. Нерідко щука вдається й до таких хитрощів: стає на мілині головою за течією і, розгрібаючи хвостом мул, здіймає таку каламуть, що рибки, не помічаючи свого ворога, лізуть самі в її пащу.
Щука страшенно ненажерлива і їсть не перебираючи — навіть своїх родичів та дітей. А в час сильного кльову, коли вона особливо ненаситна, кидається й на великих птахів, наприклад, на гусей. Був колись випадок,— Тарас Петрович усміхнувся,— щука так вчепилася гусакові в ногу, що той з переляку витяг її аж на берег. Про каченят, гусенят, куликів нічого й говорити — скільки їх пропадає в тій пащі! Щуки їдять і водяних крис, землерийок, черв'яків, навіть линяючих раків, але падалі не чіпають. Та й до риби в різні пори року ставляться по-різному. Щука не любить, наприклад, линів; колючих рибок хапає в найголодніші хвилини, особливо перед нерестом,— у кінці березня — на початку квітня.
— Мальки щуки виводяться через 1,5—2 тижні після нересту,-— знову втрутився в розмову вчений.— Вони спочатку ховаються в мох, густу траву, а коли підростають, виходять на чисту воду і їдять лише черв'яків, комах та личинки, пізніше —— лише дрібну рибу. Буває це у серпні — вересні. Ростуть щуки швидко, а живуть довго. В Німеччині колись упіймали щуку, якій було понад 200 років. І хоч важко повірити в достовірність цієї легенди, але в іноземній літературі згадується, як у 1610 році в Мозелі було спіймано щуку, пущену в цю річку ще 1448 року, а в озері Кайзервег спіймали таку, що мала вік 167 років.
— Мені не щастить на такі щуки, все чомусь без міток трапляються,— засміявся рибалка,— але чималі попадалися, із метр завдовжки. Я примітив, що старі щуки в довжину не ростуть, а тільки товщають.
(Продовження на наступній сторінці)