— Сокорух тільки почався, глина висохне і не випустить із стовбура життєдайної вологи! — пояснив.
Михей Хомич розставив учнів по рядах, і робота закипіла. Ледь встигав глину розминати, а Зоя Павлівна радила учням не поспішати, підправляла їх...
Ігорьок замазував щілину, що аж до землі тягнулася, а тоді як сахнеться:
— Їжак!
Діти до нього. Справді, з купи торішнього листя вилазив їжак. Обтрусився, потім зиркнув на учнів, пирхнув сердито й скрутився клубочком. Тільки голки увсебІч стримлять. Ігорьок пальцем до них доторкнувся — гострі!
— Зоє Павлівно, а що, як до школи його взяти? — попрохала Маринка, яка мало не стрибала від радощів од такої зустрічі.— Доглядати будемо їжачка, а як набридне — відпустимо!..
Саме Михей Хомич нагодився. Почув такі розмови, знову спохмурнів.
— Їжак не іграшка. Жива істота і дуже в лісі потрібна — мишей, слимаків, хробаків знищує... До того ж у їжаків зараз сім'ї утворюються. Заберете його звідси, награєтесь ним, а він без пари залишиться. Негоже так робити!
Учні мовчки відійшли від їжака, а тут Павлик гукає:
— Джміль!
Сипонули туди, немовби ніколи того джмеля не бачили. Хтось хотів його спіймати, та знову лісник втрутився:
— І його чіпати не треба. Уявляєте, як важко було джмеликові зиму холодну пережити. А тепер він шукає нірку, щоб завести там сім'ю.
Тим часом джмелик знайшов нірку під березою й сховався у ній.
— Запам'ятаймо цю місцину,— сказала Зоя Павлівна,— будемо влітку сюди приходити, простежимо, як джмелина сімейка розвиватиметься.
Закінчилася глина, і лісник повів дітей до струмочка руки помити. А тоді покликав їх до високої берези. Учні підійшли й побачили, що в стовбур вправлено цівку з бузини. Сік стікає у відро.
— Ось так треба сік точити,— показав Михей Хомич,— а як закінчиться сокорух, я вийму цівку й заткну отвір корком. Ще й глиною замажу. Од цього дерево не постраждає.
Лісник знайшов склянку, й учні досхочу напилися березового соку. Смачного-пресмачного!
Плотва
Весна справді видалася рання. Зазеленіли луки, горби вбралися у жовті квіти кульбаб. З червоного верболозу осипалися котики, в неглибоких калюжах прогрілася вода, і в ній закопошилися комахи, за-кумкали жаби, весело застрибали вертячки.
Після уроків Ігор скликав свою ланку, й діти подалися за село аж до річки. Дорогою збирали гарні мушлі перлівниць, які занесла сюди повінь, щипали молодий соковитий щавель, слухали солов'їв. Вже до прибережних кущів доходили, як Валько помітив у великій, але мілкій калюжі рибу.
— Плотва! — впізнав Ігор.— Ми з татком її на вудочку не раз ловили.
— Та яка велика! — зраділо вигукнув Валько.— А тут же зовсім мілко. Буде ввечері юшка!
— Яка юшка! — обурився Ігор.— Чи не знаєш: риба нереститься зараз, ловити її заборонено. Давайте краще вириємо рівчачок до річки й випустимо туди рибу!
Пропозицію ланкового підтримали всі. Валько побіг мерщій по лопату, й діти узялися до роботи. Невдовзі вода з калюжі весело побігла в річку, а з нею попливла й риба. Сорок плотвичок нарахували діти, а одна, найбільша, ніяк не могла пробитися на волю. Валько взяв її в руки.
— Добряча!
— Може, на юшку залишиш? — уколола Маринка.
— Ти що? — розсердився той.— Нерест зараз у риби, ловити її заборонено,— скоса глянув на Ігоря.
Піонери перезирнулися й пішли обстежувати інші калюжі.
ЗОЗУЛЯСТА
Сьогодні Ігорьок з Славиком ходили до зоомагазину купувати живий корм для риб. Вже як поверталися до інтернату, побачили, що на базарі продають інкубаторських курчат. Немовби із жовтої вовни клубочки копошаться в паперових коробках. Ще й цвірінчать, як горобці на весну. Ігорьок помітив, що Славко очей від них не одводить, узяв і купив йому одненьке. Купив би й собі, та грошей не вистачило.
Страшенно зрадів Славко подарункові. У нього було колись таке ж жовтеньке курча, тільки іграшкове. Заведеш його ключиком,— воно й стрибає по підлозі й ніби щось дзьобає. Славко клав тому, залізному, курчаті крихти хліба, та іграшці було до всього байдуже. І ось тепер у нього справжнє, живе курча. Яка радість!
Прийшли хлопці до інтернату, одразу ж накришили курчаті хліба, поставили перед ним блюдечко з водою. А курча, як і те, іграшкове, й не дивиться на їжу. Пищить, сердешне.
— Чому воно не їсть? — питає Славко у друга. Той лише плечима знизує.
Добре, що Зоя Павлівна ще додому не пішла. Як дізналася про курча, руками сплеснула:
— Теж іграшку знайшли! Та хіба ж такій крихітці хліб дають?!
Метнулася на кухню, принесла пшона, трохи сиру. Поклала все те перед курчам, а воно в куток сховалося. Що робити?
— Воно, мабуть, іще їсти не вміє! — здогадалася вихователька. Посадила курча коло їжі й ну пальцем по підлозі стукати. Курча й собі вдарило дзьобиком спочатку по підлозі, а тоді й пшонинку надибало. Дзьоб! — і проковтнуло її, дзьоб — ще одну... Так з десяток пшонинок вхопило, кілька крупинок сиру. Може б, і більше з'їло, але Зоя Павлівна не дала.
— Ще переїсть,— промовила, а потім до Ігорька: —— Що ж ти, хлопче, наробив! Купила б оце курча якась бабуня, і ходило б воно разом із своїми братиками та сестричками по подвір'ю, адже їм, особливо інкубаторським, потрібне зараз і сонце, і свіже повітря, і травичка зелена. А в приміщенні, діти, курча загине...
Зажурилися учні.
— Завтра, Зоє Павлівно, ми повернемо курча тому дядечкові, в якого його купили! — рішуче промовив Ігорьок.— Згоден, Славику?
Славкові, щоправда, не хотілося втрачати таке симпатичне курчатко, та якщо воно не може в приміщенні жити... Що ж, доведеться віддати...
Вранці, добре, що була неділя, учні зайшли на базар. Та ні машини, ні того дядечка, що продавав курчат, уже не було. Розпродав, виходить. усіх. Довелося з курчам до інтернату повертатися. А тут Зоя Павлівна нагодилася. Помилувалася курчатком і заспокоїла друзів:
— Зарадимо вашому горю. Сьогодні ж однесемо курча в лісництво.
Там у квочки, щоправда, вже більші курчата,та нічого — буде й це з ними рости...
Михея Хомича у лісництві не застали: навесні у лісі повно роботи. Зате Тетяна Романівна, мама Зої Павлівни, на подвір'ї хазяйнує.
— А де квочка з курчатами? — питають у неї учні.
— За хлівом десь гребуться.
Гайнули за хлів. Справді, на купі гною греблися кури, а трохи осторонь, під розлогим кущем квітучої бузини,— квочка з курчатами. Зозулясті курчатка снували в траві, та як тільки побачили дітей, одразу ж до квочки побігли. А та пір'я настовбурчила, крила розчепірила. Тільки-но підійди!
Славко хотів своє курчатко до них пустити, але Зоя Павлівна не дала.
— А як заклюють чужого?!
— Не заклюють,— заспокоїла її Тетяна Романівна,— то вона для годиться крила розпустила, а насправді зозуляста — лагідна курка. Хіба ти її, Зою, не впізнала?
— Невже утікачка? — зраділо вигукнула вихователька.
— Вона,— усміхнулася Тетяна Романівна, а тоді вже й до дітей: — Ця курка утекла колись з дому. Михей Хомич гадав, що пропала. Міг тхір заїсти, лисиця вкрасти. У лісі на курку чимало звірів зуби гострять! Аж під осінь Михей Хомич зустрів її з виводком на далекій дільниці. Він до них, а вони, здичавілі, навтіки. Так і жили зозулясті кури в хащах аж до зими. Як сніг упав та морози вдарили, захвилювався Михей Хомич: померзнуть, бідкається, кури. Вранці узяв порожній мішок, на лижі став — треба ж їх якось рятувати! Я саме зерно набираю в мішечок для приманки, коли це Михей Хомич гукає:
— Ходи сюди — поглянь, що в стайні Вороньковій робиться!
Я до стайні, а там ті кури сидять. Швиденько двері зачиняю, щоб не повтікали, а вони хоч би що. Вкинули їх до курятника, нагодували. Кілька днів через них інших курей теж не випускали на подвір'я, а тоді ризикнули — втечуть так утечуть! Та їм, мабуть, нелегко в лісі жилося. бо ніколи вже не тікали з теплого курятника та від зерна. Зозуляста навесні заквоктала, підклали ми їй яйця, вона й висиділа оцих курчат.
Тетяна Романівна взяла Славкове курча, посадила його перед зозулястою. Курка подивилася на курча, а тоді стала гребтися в смітті. Невдовзі щось знайшла.
"Ціп-ціп-ціп" — покликала курчат. Ті мало з ніг не збили новенького, кожному, либонь, хотілося першим добігти до знахідки. Однак квочка їх не пустила, а ще раз проказала своє "ціп-ціп-ціп". І тут Славкове курча збагнуло, мабуть, що то його квочка кличе, й хутенько рушило на той поклик. По дорозі двічі перечепилося, але тут же піднялося й подибало далі.
А зозуляста, як Зоя Павлівна пальцем по підлозі, ударила кілька разів дзьобом біля знахідки — пророслого вівсяного зернятка. Роби, мовляв, як я!
Курча так і зробило. Зернятко швидко сховалося у його дзьобику.
— Признала зозуляста ваше курча,— задоволено промовила Тетяна Романівна.— Тепер нічого за нього боятись!..
Учні ще довго були в лісництві. Перш ніж іти додому, до курей заглянули. Зозуляста, як і раніше, греблася в смітті, поблизу неї копошилися курчата. Серед них весело вистрибувало й новеньке. Та ось квочка побачила дітей і стривожено покликала курчат своєю, курячою мовою. Ті прожогом метнулися до квочки й хутко сховалися під неї. Славкове курча — найперше!
(Продовження на наступній сторінці)