«Воскреслий із мертвих» Олег Чорногуз — страница 29

Читати онлайн твір Олега Чорногуза «Воскреслий із мертвих»

A

    — Так, зі зброєю! Труну, в якій нібито лежить Микола, закопують там, де ховають усіх убитих воїнів-афганців. Афганці день і ніч охороняють могили своїх побратимів. Прийшла перебудова, економіка повернула до ринку і почалося дике викрадання квітів, вінків і навіть табличок на могилах. Почалися осквернення могил воїнів-афганців покидьками, які не знали усього лиха афганської авантюри… Ні до наркотиків, ні до зброї, на якій можна заробити і тут, продавши її, доступу нема. Альберт Бордоніс одружується на нареченій Мазура. Дочекавшись кінця війни і переконавшись, що Микола так і не повернувся з Афганістану, вона дає згоду. Тим часом Марченко дізнається, що Микола заповів у випадку смерті поховати його в одній могилі з батьком. У майора Марченка визріває план другого одруження. Вдаючи з себе вдівця і доглядаючи могилку свого однофамільця, він грає скорботну роль і цим самим викликає співчуття в Лідії Андріївни. Окрім того, він добивається дозволу на перенесення труни сина в могилу батька. Це ще більше розчулює її і вона, самітна жінка, яка втратила чоловіка і єдиного сина, дає згоду вийти заміж… І тут приїжджає Мазур. Злочинці дізнаються про це в товаристві "Україна", начиненій колишніми агентами кадебе, де працює останнім часом і Бордоніс. Він має усі дані про приїзд Мазура. Навіть наперед знає, в якому готелі той зупиниться. У день приїзду вони приходять до Миколи Мазура і заявляють: якщо він виступить на форумі українців, вони, воїни-афганці, його викриють, як зрадника Батьківщини. Все це пахло скандалом. Мазур змушений був відмовитись від виступу на форумі. Але це ще було не все. Марченко і Бордоніс вперше сказали Мазурові про те, що вони повідомили матір про його смерть ще в 1984 році. Показали йому його власну могилу з пам’ятником, написом і скульптурою схиленої матері над цією могилою. Показали і фотографії з його вбивством на майдані Щаранського, в Рівердейлі. Нагадали йому і про вроджений порок серця у матері, сказали, що вдруге вона такого удару не перенесе, якщо вони розкажуть правду, і Мазур, жаліючи матір, здався. Вони йому вручили куплений до Нью-Йорка квиток і…

    — Далі, здається, я уже знаю, — мовив Демчук.

    — Далі починається найтрагічніше… Злочинці психологи і розуміють, що син не втримається, що він захоче побачити рідний дім після стількох років розлуки. І не помиляються. Мазур пізно увечері вирушає, щоб хоч крізь вікно побачити матір. Ні Кульгавий, ні "Циган" йому не перешкоджають. Вони навіть хочуть цього, бо розуміють, якщо мати побачить вночі сина, то в неї буде розрив серця. Тим більше, що Марченко до цього постачає її літературою про літаючі об’єкти, про людські душі, що бродять ночами, про привиди і потойбічне життя.

    — Не розумію, а що б їм дала смерть матері?

    — Вона дала б їм можливість надійніше сховати кінці. Марченко й не думав одружуватися на вдові, і після перенесення труни і викрадення з неї начинки він збирався в поїздку до Америки, де пан заступник міністра уже знайшов для "українських сувенірів" оптовика.

    — А яку роль відігравали пан Ярослав і Богдан Лесів?

    — Роль жертв… Ці люди щиро вірили, що вони продають українські сувеніри. Таких ще в США нема. Це новинка… І, до речі, винахід Кульгавого. Щоб перевезти у такий спосіб наркотики, він і зібрав команду майстрів Косова й Вижниці і посадив за писанки-сюрпризи… Решту начинили вони самі… Адже закупили їх за купони, доларами заплатили тільки народному майстрові вуйку Василю, а продати поклали за валюту…

    — А як же з Мазуром? Як він утретє воскрес із мертвих?

    — Я вам уже казав: ідея Фло… Аркаша, ви знаєте, категорично відмовився прийняти в "Жаблот" писанки… По-перше, вони в нього не користувалися попитом, а по-друге, він зрозумів, що ці писанки пахнуть смаленим. Але, як кожний ділок, не хотів упустити свого шансу заробити на цій операції певний процент. Отож він і запропонував поставити в Таймс-Сквері павільйон на трейлері. Відповідно оформити… Аркаша також знав, що після вдало проведеної операції і павільйон, і продавець полетять у небо… Це знали і ми… З езопівських діалогів і з "жучків", які там ставив Френк Фебер… От тоді й викликали до себе Аркашу… Френк його запитав, де він цього року збирається проводити відпустку. Аркаша відповів, що в Одесі… Френк йому сказав, що трохи поламає його сімейні плани і запросить провідати Сінг-Сінг… Аркаша поцікавився, що треба зробити, щоб його життєві плани не мінялись… "У павільйоні-трейлері прорізати підлогу і зробити вихід. Все це вкрити товстим килимом. Порекомендувати Цигану прикувати Мазура наручниками до скоби в цій підлозі, а самому Мазуру вручити ключі від замка наручників… Запасні, або просто будь-які вручити Циганові…" Аркаша Свінцер так і зробив… Міну, поставлену Кульгавим, ми замінили на вибухові пакети, які й імітували вибух. Мазур, піднявши за скобу ляду, мав щезнути у підземному лазі… А напередодні він, ніби відчуваючи, що бандити хочуть з ним покінчити, запитав: "Чи можу я попросити перед останньою зустріччю хоч що-небудь?" Кульгавий сказав просто: "Проси чого хочеш. Мамочці передати привіт з того світу?…" "Я прошу, принесіть мою афганську форму… Вона мені приносить щастя". "Забобони", — сказав Циган. Але Кульгавий заперечив: "Прохання засудженого — закон. Ми тепер уже живемо у вільній і демократичній державі. Тимчасово перебуваємо у такій же", — і принесли… Ну, а далі ви знаєте…

    — А чи знає Мазур, що з його мамою така біда?

    — Ви маєте на увазі її закляклі руки?

    — Так.

    — Знає і, як каже Френк Фебер, віднині мій кращий приятель — ноу проблем! Ми зв’язалися з відомим американським лікарем австрійського походження. У його практиці такі випадки траплялися. Він обіцяє зняти цей шок…

    — Яким чином?

    — Оце вже секрет, пане Демчук… Його знають тільки професор, Микола Мазур і я…

    ЕПІЛОГ

    Осінній вітер рвав поли плащів і сік в обличчя. Враження було таке, ніби поряд з аеропортом "Бориспіль" несподівано з’явилося море, і холодний вітер, піднімаючи з його поверхні крижинки і крапельки води, сипле їх на асфальт, на клумби, на саме летовище.

    Капітан Дубль помітно хвилювався. Хвилювався і сержант Ягідка, набиваючи тютюном козацьку люльку, яку йому як український сувенір привіз у подарунок капітан Дубль.

    Важкий "Боїнг", сідаючи, здалеку нагадував величезну гуску, начинену шротом, яка змушена приземлитися, так і не дотягши до водного плеса.

    Микола Мазур вийшов одним із перших. На прохання генерала Ситорчука його пропустили через депутатську кімнату і зустріли прямо тут, на летовищі. Капітан Дубль міцно потис йому руку, пан Демчук обійняв і вони розцілувалися, як давні знайомі…

    Поруч з Мазуром дріботів на холоді маленький, висушений вітрами і часом чоловічок, і якби не валіза, що здавалася більша за хазяїна, вітер, мабуть, підняв би його і тоді, вважай, пропало б усе пропадом.

    — Знайомтесь, — сказав Микола Мазур. — Професор Моріс фон Ланц…

    — О, — похитав головою професор. — Можна без "фон". Просто, Моріс Ланц. Маю честь.

    — З приїздом, пане професоре. Ми так вас чекали, — мовив пан Демчук. — Соромно зізнатися, але у нас цієї хвороби лікарі не лікують.

    — То все дуже просто: як кажуть у народі — клин клином вибивають. Усе геніальне — просте…

    — Ви добре розмовляєте українською мовою.

    — О, ви мені кажете комплімент… Я народився в Австрії. Там багато українців… Національний герой Австрії — українець… Кульчицький…

    Капітан Дубль признався собі, що вперше про це чує.

    — Я виїхав до Америки під час великої світової війни… Я не міг пережити окупації Австрії…

    Ми виїхали з дружиною… У мене дружина є українка…

    — То ви наш? — посміхнувся пан Демчук.

    — Так, я є ваш. Мене та хвороба дуже зацікавила. У вас в Україні кажуть: напав правець, відібрало мову, відібрало руку, відібрало ногу. То є шок… То є переляк… То є небезпечно… Але то не є невиліковно… Я вивчив природу шоку… І то є делікатний момент… Ви мене розумієте? То є дуже делікатний момент… Для американців то не є проблема… Для українців — то є проблема… Українська ментальність. Українська природна сором’язливість. То є проблема…

    Усі інтелігентно мовчали, терпеливо вислуховуючи чи не першу медичну лекцію у депутатській кімнаті міжнародного летовища "Бориспіль".

    — Тепер, — вів далі професор, — справа за делікатністю…

    Хтось із Міністерства охорони здоров’я, здається, один з начальників управління, запропонував Морісу Ланцу присісти. Той відмовився, пославшись на те, що сидів більше десяти годин у повітрі…

    — Чи є які від того ліки, пане професоре? — подав голос і другий представник Міністерства охорони здоров’я. На зустріч з професором Морісом фон Ланцом вони прибули цілим колективом.

    — Ліки є, — посміхнувся сухенько фон Ланц у сиву-сиву борідку. — Природа. І цю хворобу лікуватиму не я… Її лікуватиме ось хто! — він, намагаючись дотягтися до плеча Мазура, поплескав його по руці трохи вище ліктя. — Він має воскреснути з мертвих. Перед очима мами. Але в нього не є стільки мужності… Але він збереться… Чи не так, Миколо? Тепер усе в твоїх руках, як кажуть в Україні… Ти мене зрозумів?

    — Так, пане Моріс…

    — Тоді все о’кей, як кажуть американці англійською мовою! Поїхали!

    Кортеж із трьох автомашин вирушив убік Києва…

    Рівно через день після того, як операція воскресіння минула щасливо, капітан Дубль зустрівся з приватним сищиком Кублеєм. їх шляхи знову пересіклися…

    — Шерше ля фам? — спитав капітан Дубль.

    — Шерше ля фам, — відповів сищик Кублей.

    — Можете поділитися секретом. Боюсь, ми знову розслідуємо одну й ту ж справу…

    — Боюсь і я, капітане. Але хто не ризикує, той не п’є шампанського. Як там вродлива мамочка Лідія Андріївна?.. Зустріла сина з того світу?

    — Звичайно, Кублею!

    — І як? Якщо це не секрет капітана Дубля?

    — Це секрет професора пана Моріса фон Ланца.

    — І в чому він полягає? Ви можете просвітити представника мас?

    — Все геніальне у простоті. Клин клином вибивають.

    — Хотів би я бути тим клином…

    — Боюсь, Кублею, клином буде хтось інший…

    — І все-таки?!

    — Фон Ланц роздягнув, як ви кажете, мамань до одягу Єви. І попросив її зовсім розслабитися, а коли із-за ширми, за якою переодягаються, вийшов не професор Моріс фон Ланц, а її син, як воскреслий із мертвих, вона зойкнула і, як ви здогадались, прикрила свою святість руками…

    — Отже, вона мала тепер чим його обійняти? Не те слово, Кублею. Не те слово…

    — А яке ж?

    — Воно ще в літературі не знайдене…

    — Хепі-енд?

    — Хепі-енд!