«"Аристократ" із Вапнярки» Олег Чорногуз

Читати онлайн твір Олега Чорногуза «"Аристократ" із Вапнярки»

A- A+ A A1 A2 A3

"Граф" Сідалковський

КНИГА ПЕРША

Ніколи нічого не вигадуйте. Придивіться до людей, які вас оточують, і ви побачите, скільки у них дивацтв.
(Автор)

Золото випробовують вогнем, жінку — золотом, чоловіка — жінкою.
(Почуто від Сідалковського)

РОЗДІЛ І,

у якому розповідається про елегантного незнайомця, провідницю міжнародного експреса, трьох в одному купе, китайського божка, дівчину з оливковими очима, фотокореспондентів і спалахи, як на полі бою

Поїзд наближався до Вапнярки, коли на пероні з'явився цей елегант у чорних окулярах "дипломат" та костюмі з лавсановою ниткою. Піджак на ньому переливався натуральним сріблом дунайського оселедця і викликав у пасажирів жагуче бажання випити й закусити. До його лакованих черевиків, здавалося, бракувало тільки смолянистих, як і чуб, тоненьких вусиків а-ля Дон-Жуан, краватки типу "метелик" і золотої "цибулини"-годинника з позолоченим ланцюжком, що мав претензійно звисати з бокової кишені жилетки.

Вони зупинилися одночасно: поїзд і оцей периферійний франт, що артистично схрестив руки на грудях, ніби даючи можливість новоприбулим провідницям помилуватися собою. Перед ними й справді стояв замріяний красень з довірливими і лагідними очима, з яким дівчата зустрічаються навіть тоді, коли заздалегідь знають, що все це загсом не закінчиться.

Контрастні, трохи товстуваті й хтиві губи начебто промовляли, що вони відкриті вітрам і доступні для слабко-характерних жінок та гарячих поцілунків. Його постава, статура, погляд і чітко окреслений класичний профіль — усе вказувало на те, що стародавні греки явно поспішили оголосити Аполлона Бельведерського взірцем чоловічої краси, а античні оракули, передбачаючи майбутнє, навіть гадки не мали, що в їхнього далекого пращура згодом можуть з'явитися такі ж самі нащадки, але в значно поліпшеному вигляді. Торс незнайомця мав такі класичні пропорції, що на ньому хотілося негайно повісити табличку: "Манекен для Будинку моделей, 5-й зріст, 50-й розмір",— а потім усе це запустити у серійне виробництво.

Дженджуристий молодик поважно підійшов до провідниці і, взявши її за лікоть, змовницьки сказав:

— Красуне, до Києва. По броні...

Провідниця на якусь мить розгубилася, ніби в неї несподівано відібрало мову, а потім безапеляційно заявила:

— Ніякої броні! У мене міжнародний вагон.— Проте одразу ж знітилася під його поглядом і, ніби виправдовуючись, додала: — Я б з радістю, але у моєму вагоні польська і молдавська делегації...

— Чудово, люба: вважай, що перед тобою стопроцентний іноземець. Тим більше, що я народився на кордоні... між Вапняркою і Крижополем...

Тепер провідниця навіть посміхнулася. Його сірі очі світилися такою добротою і щирістю, що дівчина вже готова була взяти його, порушивши всі інструкції, але вчасно помітила цибату постать бригадира поїзда з зеленою нашивкою.

— Он туди! — Вказала вона червоним прапорцем.— За вагоном-рестораном — наші вагони. Причепили в Унгенах...

Ображений у своїх найкращих почуттях, молодик гордо повернувся і попростував у хвіст поїзда.

— Привіт кучерикам! — спритно підтягнувшись, він вискочив на підніжку, цього разу не давши навіть опам'ятатися провідниці — симпатичній дівчині з двома кучериками біля вушок.— У мене, красуне, радість і нещастя: у столиці померла бабуся, а у Вапнярці в жодній касі немає квитків...

— Яка ж це радість? — простодушно спитала вона, сприймаючи його жарт цілком серйозно.

— Так бабуся ж міліардерша! За все своє стодволітнє життя прийняла п'ять мільярдів пляшок, але всі на дві копійки дешевше номіналу... Вловила вміст, хоч пляшки були й порожні?

— У мене немає місць,— прозаїчно відповіла дівчина.

— Люба, але в тебе є ніжне дівоче серце, добрі очі і такі милі кучерики біля вушок, через які у минулому столітті йшли на ешафот і стрілялися на дуелях!.. І як тебе, таку гарну, мама відпускає саму в далеку дорогу? Ще й, мабуть, без грошей?.. Люба, я пересиджу у ресторані, а зайва п'ятірка в столиці ще нікому не заважала. Або, як казала моя покійна бабуся, гроші ніколи не обривають кишень...

— Ну, йди вже, йди! Балакун... Пересидиш у ресторані... Якщо є за що!

Останні слова різко вдарили його в груди і зупинили. Він з неприхованою прикрістю глянув на дівчину.

— Життя зіткане з протиріч,— похитав докірливо головою.— Такий ротик — і такі слова... Проза! А в людини повинно бути все прекрасне: одяг, манери, гарнітур і каліграфія...

— Ну, ну! Каліграфія... Йди вже...

Він елегантно, двома пальчиками, витяг з кишені п'ятірку, якийсь час прощально дивився на неї, мов на кохану, що зібралася до іншого, і тільки тоді зверхньо передав провідниці.

— Мені ваші гроші не потрібні,— засоромилася дівчина, знову переходячи на "ви".— Я вас не за гроші взяла...— І відхилила його руку.

— Тільки без міжнародних ускладнень,— застеріг молодик.— Бо мені, якщо вірити медикам, це протипоказано.

Досягши певного ефекту, він навіть не поглянув на неї, бо пам'ятав: "Чим менше уваги звертаєш на жінок, тим глибше западаєш у їхнє серце".

"У них що, спецобслуговування?" — подумав молодик, оглядаючи шикарний ресторан поглядом новоспеченого адмірала, і тут же вгледів за дзеркальною перегородкою вільне місце. Неквапно, з гідністю, як робив усе, попростував до столика, за яким сиділо троє.

— Для повного щастя і гармонії вам не вистачає тільки четвертого,— дещо нахабнувато мовив він.— У вас зайнято?

— Прошу,— кивнув усім своїм тулубом кремезний черевань з доброю посмішкою на устах і великою головою без шиї.— Пшепрашам!

"Поляки",— згадав він слова провідниці, а вголос додав:

— Ніщо так не зближує людей, як спільний стіл у ресторані...

— О так, так,— щиро посміхнулися поляки.

Наш герой миттю окинув поглядом меню, вихопив звідти дві-три красиві назви і звернувся до іноземців діловим тоном:

— Що будемо пити? Коньяк, горілку, вино?

— О ні, ні! — в один голос заперечили пасажири.— Тільки каву.

— Прекрасно: нічого в світі так не люблю, як каву і молодих дам... розлучених нарсудом!

Фраза не мала того ефекту, на який він чекав. "Мабуть, погано розуміють по-нашому".

— Ви з Польщі?

— О так, так. А як, пшепрашам, ви здогадались? — зацікавився черевань з добрим виразом на обличчі.

— Бачите,— молодик на мить замовк. Він ледь не випалив, що колись і сам бував у Польщі, але, як на те, не міг згадати жодного міста, окрім Варшави. Тому не зовсім впевнено пояснив: — Бачите, я сам... Ну, як вам сказати, трохи вмію по-польському...

— Цікаво! — підвів голову сусіда ліворуч.— Наприклад?

— Наприклад: кобета і пшияцюлка... *

Поляки щиро розсміялись. Молодик їм, очевидно, сподобався, бо опецькуватий чоловічок хотів було відрекомендуватися, коли раптом підійшла офіціантка, озброєна олівцем, блокнотиком і рахівницею для першокласників, що недбало стирчала з кишені фартуха, який давно просився якщо не в хімчистку, то хоча б до банно-прального комбінату.

— Я вас слухаю.

Джигун кокетливо похитався деякий час на стільці, немов роздумуючи над чимось дуже важливим, а потім випалив одне слово, розділяючи його на частинки:

— Шар-трез!

Офіціантка на мить оторопіла. Вочевидь, цього напою з красивою і загадковою назвою за її пам'яті ніхто з відвідувачів вагона-ресторану не замовляв.

— Пляшку,— відкинувшись на стільці, уточнив він,— чотири фужери. Я пригощаю.

— О, що ви,— хтось із застільників подав було голос, але франт артистично підняв руку:

— Чотири фужери і по склянці кави.

Офіціантка кивнула, намагаючись щось записати.

— Каву з молоком чи чорну? — перепитала вона.

— По-турецьки!

— Що по-турецьки? — не зрозуміла дівчина.

— Каву по-турецьки,— млосно зітхаючи, повторив молодик.

— У нас усе по-турецьки,— нарешті оговталась вона, стенула, дивуючись, плечима і пішла до сусіднього столика, мимрячи: — І борщ, і гуляш...

— Ви аристократ?! — чи то запитав, чи то похвалив опецькуватий чоловічок і відрекомендувався: — Осмоловський. Доктор наук. Селекціонер із Варшави.

— Осовський,— слідом за Осмоловським простягнув руку, мов дощечку, другий пасажир, чимось схожий на тріску, з такими пишними рудими бакенбардами, що новому пасажирові аж захотілося їх посмикати.— Кандидат наук. Теж селекціонер. Але, пшепрашам, із Кракова.

— Бжезовський,— просто і щиро посміхнувся низенький натоптуватий чоловік.— Магістр із Познані. А хто пан буде? Пшепрашам, товариш...

— Сідалковський,— чи то жартуючи, чи то наслідуючи стиль своїх супутників, промовив назнайомець і додав:— Євграф.— Він вимовив ім'я так, щоб воно прозвучало як титул — "я граф", і, елегантно потискуючи кожному з них руку, красивим жестом запросив усіх сісти на місце.

— Ви є граф? — здивовано насунув на чоло густі кошлаті брови Осмоловський.

(Продовження на наступній сторінці)