— Я просто не маю комплексів, як на ці дрібниці… На велику європейську державу треба й по-європейському дивитися. Чи не так?..
— Це ви правильно, пане, сказали, — раптом підвів голову афганський берет. — Ви з України?
— Так. А ви?!
— Я є американець…
— Американець?! — зробив круглі очі і дещо спантеличено запитав пан Ярослав.
— Так, американець українського походження.
А чого ви дивуєтесь? Нас тут, в Америці, мабуть, кілька мільйонів. Тільки не всі українцями пишуться.
— Як і в нас колись на Україні… А ви тут когось зустрічаєте?
— Мене цікавить спецавіарейс "Мрія". Ви часом не з "Мрії"?
— З "Мрії", — відповів пан Ярослав. — А це представник нашої фірми в Америці. А ви випадково не Дмитро Палагнюк?
— Цілком випадково Дмитро Палагнюк. Показати посвідчення?
— Що ви? Нас пан Медведчук попередив, що ви зустрічатимете нас в аеропорту, в барі. Дуже приємно познайомитися, — подав руку пан Ярослав.
— Він тепер Медведчук пишеться? — криво посміхнувся Дмитро. — Ви з однієї компанії?
— А ви ні?
— Мене найняли, — просто мовив Палагнюк.
— Нам дуже приємно з вами познайомитися… Мене звуть Ярослав Степів, а це мій колега Богдан Лесів.
— Дмитро Палагнюк. По-тутешньому — Джим…
Американцям так зручніше вимовляти… Дехто називає і Джіммі.
— Дуже приємно, — потис руку пан Ярослав. — Я з Косова, Богдан — вижницький.
— З Косова? О, то є дуже добре — український сувенір… Писанка, топірець, шкатулка, інкрустація. Порцеляна…
— Ви, очевидно, бізнесмен?..
— Не зовсім так! Я торгую українськими національними сувенірами. У мене є своя крамниця. Мене цікавить у Лас-Вегасі наша українська писанка. Я хочу закупити українську писанку…
Барменша подала пиво і мінеральну воду.
— Ви щось питимете? — запитав пан Ярослав.
— Тільки з вами. Віскі. Шотландське віскі. Американське віскі то не є віскі… То є, як у вас кажуть… То є самогон! Три віскі…
— Але я не п’ю, — розгублено намагався відмовитись представник фірми "Едельвейс".
— Чому не п’єте? Економите доляри?
— Та ні, у мене виразка шлунку.
— Тоді трохи горілки. Горілка не зашкодить. Повірте мені, — і Дмитро звернувся до барменші англійською мовою. Вона кивнула головою і подала невеличкий штоф горілки. Дмитро розлив — мовляв, гуляти так гуляти. Тоді запитав, чи "Мрія" й справді найбільший літак у світі, і мовив: — Будьмо! — Він підняв склянку і цокнувся, — У нас на Україні люблять тости. І все кажуть "Будьмо". Один мій американський приятель, повернувшись з України, мене запитав: "Хто такий у вас "Будьмо!"? Вождь, Бог?!" Я сказав, ні. Він тоді не повірив і запитав: "А чому так часто п’ють за цього "Будьмо!""?
Пан Ярослав розсміявся. Глянув на Дмитра, але помітив в його очах не посмішку — смуток. Той жартував ніби через силу. Пан Ярослав ще раз глянув на Палагнюка, але запитав інше:
— І як ви йому пояснили?..
— Я пояснив, що то є найкоротший тост. Так українці бажають усім добрим людям довгого життя. Він мене запитав: "А багато долярів?" … Я йому сказав, що й долярів бажають мати багато. Він відповів: "О’кей… Вері гуд"… То є гарний тост і тепер він також п’є за "Будьмо".
— Коли ви забиратимете писанки? — повернув у своє русло пан Ярослав.
— Пан Медведчук мені сказав: як тільки ви пройдете митну службу, якщо ви її проходитимете. Чи для виставки не обов’язково? Мене просили цим поцікавитися.
— Митниця обов’язкова, — відповів пан Ярослав. — Як ви нам платитимете?
— Гадаю, добре, — відповів Дмитро.
— Вас цікавлять писанки якогось одного регіону України?
— О, ні. Нас цікавлять усі регіони України. Норд, вест, зюйд, ост… Як то буде по-вашому?
— Південь, північ, захід, схід… Ви уже й забули?!
— Я жартую!
— Щось ви сумно жартуєте, — глянув на нього пан Ярослав, а тоді додав, не чекаючи відповіді:
— Скільки ж ви платите за штуку і скільки вам потрібно?
— Багато. Ми беремо оптом. За штуку три долари. Це гарна ціна.
— То є дуже мало! Наші писанки є мистецтво. Художній виріб.
— В Америці є писанки. Дерев’яні. Залізні. Золоті. Але мене цікавлять не дерев’яні і не залізні. Так мені наказав повідомити вас пан Медведчук, — відказав Дмитро.
— Я розумію… Але за чотири доляри… Я ж пану Медведчуку казав. За чотири.
— Він сказав, спочатку товар, потім гроші.
— Після митного огляду. Ми ще його не пройшли. А потім, ми одразу їх продати не можемо… То для виставки, — пояснив пан Ярослав.
— Мене запевнили, що там вистачить і для виставки, і для продажу. А втім, це ваша справа. Домовлялись ви, а не я. Я тільки посередник. Водій і вантажник. Зі мною ще один тип. Отой, що в робочій робі сюди заходив.
— Ми подумаємо, — мовив пан Ярослав. — Якщо нам не вдасться вговорити директора, то я просто не знаю… А як ти на це, Богдане? — звернувся він до свого представника.
— Я дам аванс… Йому ж тут доляри знадобляться. Для виставки з десяток досить. Не всі ж тисячі їх тут виставлять.
— Не всі, звичайно, але це ж наша творча знахідка…
— Я б не сказав, що дуже вже оригінальна, — Ярослав Степів збив його з курсу і повернувся до Дмитра. — Як тут до нас, українців, ставляться американці?
— Добре. Мають гарний рейтинг. Престиж. В Америці український народ то є грейт народ. Великий народ. Гарний народ.
— Слава Богу, що хоч в Америці. У нас його мають за другий сорт… Нема пророка в своїй Вітчизні.
— Що нема, то нема, — згодився Дмитро Палагнюк, подаючи пану Ярославу візитку. — А це мої координати. Ви можете зателефонувати по цьому номеру і надиктувати… Автомат їм передасть… Пробачте, нам…
— О’кей, Дмитре. Зателефоную. От тільки митницю пройдемо. Але запам’ятайте, за три долари писанку ми вам не продамо…
— О’кей, о’кей! Вони хочуть мати товар. Як ви кажете… товар лицем…
— Ви так кажете, начебто той товар тільки їх цікавить, а вам то байдуже.
— А воно так і є, — Палагнюк подав їм почергово руку, криво посміхнувся і попрощався:
— Бай! Бай! — а про себе додав: "Усі ви, сучі сини, однакові, і ті, хто тут, і ті, хто там!"
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Тієї ночі їх привезли обох у цю чергову по Києву лікарню. З одним і тим же діагнозом: переляк від привиду… Випадок рідкісний і унікальний у практиці київських медиків. У селі, де так міцно ще зберігаються древні повір’я і живуть серед українських селян вії та вовкулаки, домовики і потороча, таке ще можна зустріти. Особливо на Поліссі, Поділлі, у лісових селах… Але тут, у столиці України…
І перша, і друга знепритомніли… У першої заклякли руки і вона так і не може, ніби й досі чогось соромиться, відірвати їх від свого вродливого і ще такого молодого обличчя, яке за одну тільки ніч, видно було, осунулось і постаріло. У її сусідки по палаті Галини, яка так само побачила привид у вікні, передчасно почалися пологи. Вона ще й не знала, що дитя мертвонароджене… Передчасне.
— Ви мене, жінко, соромитесь?
— Що ви?!
— Чому ж закриваєтесь від мене руками? Соромитесь свого скаліченого обличчя? Та з ким цього не трапляється!
— Ні, зовсім ні… Як тебе звати?
— Галею. Галя…
— Мене — Лідією Андріївною. Я не тебе і не себе соромлюсь. Це така біда зі мною трапилась.
— А що трапилось?
— Ти не повіриш, але коли розповідаю, мене сприймають за божевільну… — вона тяжко зітхнула. — Але я бачила… Я бачила його живого… Ось так, як тебе. А мені ж повідомили… Він загинув…
— Боже милостивий, — вихопилося в Галі. — Невже й ви бачили?
— Що ти цим хочеш сказати?!
— Я також його бачила…
— Кого його?! Що ти говориш?!
— Миколу!
— Миколу?! Ти знаєш Миколу?! Мого Миколу!?
— Миколу Мазура. Це ж мій наречений… В Афганістані загинув… Мені повідомили…
— Хто тобі повідомив?
— Його друг. Вони разом у секреті перебували. Моджахеди напали несподівано… Миколу вбили одразу, Альберту перебили стегно, розсікли багнетом щоку. На щастя, наш вертоліт прикрив їх з повітря вогнем. Альберта підібрали, а Микола… Микола так і залишився в афганській землі.
— Неправда! Миколу я п’ять років тому поховала на нашому міському кладовищі!
(Продовження на наступній сторінці)