Спав я тієї ночі, мов у казці. Перед очима пропливали, наче змії, райдужні резолюції: сині, зелені, червоні, фіолетові, а з-під кожної з отих резолюцій виростали гаражі, перукарні, лазні, громадські туалети, фотографії і, звичайно, комбінати побутового обслуговування.
Прийшли ми в "Головтяпляппроект" з Миколою десь близько одинадцятої.
— А тепер, — каже Микола, — заходь у приймальню потрібного тобі завідувача й фотографуй.
— Кого? — перепитую.
— Кого хочеш! Отих ловців резолюцій, секретарку, що вісім днів підряд казала: товариша Омеляна Севастяновича нема. Знімай її в анфас, у профіль. Клацай — і ні на кого не звертай уваги.
— Та тут навіть плівки нема.
— А це не обов'язково. Ти клацай, а там видно буде.
Довго не роздумуючи, я легко переступив поріг приймальні й грізно навів ручку старого трофейного апарата на довжелезну, скручену калачиком, чергу. Клацнув раз, другий, зафіксував шафу, потім піймав у фокусі всі чотири телефони секретарки й перевів об'єктив безпосередньо на неї. Та не встиг я клацнути, як мене хтось узяв за лікоть:
— Вас просить Омелян Севастянович…
Ну, а що було далі, не важко догадатися. Резолюцію я взяв, як і поріг Омеляна Севастяновича. Поставив він мені її за… кмітливість.
Через годину, щасливий, я поспішав в аеропорт. Там на мене вже чекали Коля й ще п'ять його товаришів — таких, як я, ловців резолюцій. Ми легко переступили останній у той день поріг кабіни літака й вилетіли з головтяпляппроектівськими резолюціями додому.
Так я відкрив один із секретів, як ловити резолюції, й мені дещо прояснилось. Одного тільки я й досі зрозуміти не можу: як Коля у той день умудрився добути собі дозвіл на доточку зайвого метра каналізаційної труби й вилетів додому разом зі мною?! Ніяк не второпаю. Мабуть, ще якийсь спосіб знає.
ЯК Я ДОПОМАГАВ ПРИЯТЕЛЕВІ
Зустрілися ми з ним у кав'ярні.
— На ловця й вовк біжить, — вигукнув він і потяг мене за лацкан піджака в глибину зали. Після третьої чарки товариш остаточно осмілів.
— Слухай, будь другом, — сказав просто й невимушено. — Напиши на мою книжку позитивну рецензію. Бо боюсь — як тільки книга з'явиться, то хтось вріже негативну.
Я згодився. Він дав мені верстку майбутньої збірки. Я її чесно прочитав і через тиждень показав рецензію.
— Геніально, — похвалив він. — Краще не скажеш. Та й заголовок чудесний — "Народження майстра". Було б добре, якби ти дав її у "Вечірку". По-перше, в мене там знайомі, по-друге, "Вечірку" майже всі читають.
Я так і зробив. Рецензію видрукували, але передчасно, бо виявилося — збірка ще не побачила світу. Цей факт страшенно засмутив приятеля. Мене ж він, здається, зненавидів, хоч свідок сам бог — я йому хотів тільки добра.
— Послухай, — казав я, — саме тепер, без збірки, ти став ще відоміший, ніж був би зі збіркою. По-перше, це надзвичайно оригінально: книги ще нема, а рецензія вже є. По-друге, усі вважають, що ти справді неперевершений майстер пера, бо ніхто тієї збірки, окрім мене, не читав. Усі певні, що її розкупили. Хай тепер спробують довести, що це не так. По-третє, — заспокоїв я його, — ти ж сам знаєш, що тільки геніальні твори при житті геніїв не видавалися. Не видали тепер — видадуть після смерті.
Це трохи заспокоїло приятеля. Через півроку я зустрівся з ним удруге.
— Слухай, — схопив він мене знову за лацкан піджака, — ти хочеш роздавити пляшечку коньяку?
— Слава богу, — відповів я, — ні шлунком, ні печінкою я не хворію.
Ми забігли в кав'ярню. Ту ж саму.
— Нарешті в мене таки вийшла збірка, — сказав радісно він. Я мовчки потиснув йому руку. — Слухай, — вів далі приятель, — ти не міг би написати на мене рецензію?!
Я мовчки поставив склянку. Це мене насторожило.
— Не бійся, — сказав він, — цього разу не таку, як ту. Скромнішу. Трохи дифірамбів, трохи аналізу й стільки ж наприкінці критики. Словом, типово-стандартну.
Сумління в мене було нечисте. Тому мені хоч як-небудь хотілося себе реабілітувати перед ним. Я згодився й цього разу. Через тиждень знову вийшла рецензія. Без аналізу, без дифірамбів. У редакції першу частину рецензії скоротили. Залишилась тільки критика. До приятеля вдруге прийшла популярність, до мене — його ненависть. Більше він зі мною й знатися не хотів.
Незабаром приятель, очевидно, знайшов собі нових друзів, бо в одній із газет несподівано для мене з'явилась репліка.
"Читачів дивує, — писалося в ній, — як могла з'явитись така малокваліфікована рецензія у такій поважній газеті? І хто її автор? Звичайний середній письменник, яких у нас тисячі. У рецензованій книжці він побачив лише штампи, примітивізм і надуманість. А чи знає він, що в правій шухляді письмового стола письменника в синьо-зелених папках лежать просто геніальні речі, які очікують свого часу й видавця!" Нижче підпис: Іван Бураченко, фрезерувальник заводу "Червоний гумовик".
Я зрозумів, що на цей раз я просто-таки змушений допомогти приятелеві. І, нарешті, довести, що я йому не ворог, а друг.
Того ж дня я написав п'ять листів-відгуків від людей різних професій. Картав свою власну рецензію й хвалив його збірку. Один відгук був від ударника-машиніста Козятинського депо, другий — від групи пасажирів Одесько-Кишинівської залізниці, третій — від знаменитого дояра із Запоріжжя, четвертий — від агента Держстраху, п'ятий — від ревізора КРУ. Але цього мені здалося замало. Я боявся, що не всі ці відгуки опублікують. Тому рідного дядька зі Спиридонівки попрохав дати ще й телеграму. Дядько подумав, що мова йде про мою нову книгу й організував замість однієї телеграми дві: одну від себе, другу — від тітки, яка ще й досі сиділа на дівочому прізвищі. В обох телеграмах просили книгу перевидати, збільшити тираж і більшу частину книг розподілити на села.
Свого сусіда, який їхав служити в Німеччину, я ледве вмовив, щоб він десь у районі Веймара опустив листівку, написану латиною:
"Милий Петро! Ми трошки знаємо українську мову. Книгу твою прочитали в оригіналі. Колосаль! Дуже карашо! Зер гут! Цілуємо й жмемо руки. Твої: Генріх Бьоль, Агата Крісті, Фенімор Купер і Едісон Арантес до Насіменто, а по-вашому — Пеле".
Втім, я не сумнівався, що редакція цими листами зацікавиться. Вони повинні надрукувати, казав я сам собі, хоч не всі, то частинку. Лише тоді я покажу приятелеві копії цих листів і в усьому зізнаюсь. Нехай знає: я хотів йому тільки добра.
Редакція газети справді зацікавилася цими відгуками й використала їх на своїх сторінках…
Приятель прибіг до мене додому.
— Ти читав? — влетів він схвильований і замість привітання, кинув на стіл "Літературку". — Уявляєш, написали фейлетона. Мовляв, я організував авторецензії, автовідгуки, автолисти. Але клянусь тобі, як перед богом, я написав тільки один лист, другого допоміг скласти племінникові, що працює на заводі "Червоний гумовик". Присягаюсь!
Я йому повірив.
— Але яка падлюка написала решту?!
Я скромно промовчав. Бо знаю — скромність прикрашає людину!
СЮЖЕТ, УЗЯТИЙ ІЗ ЖИТТЯ
— Маска? — запитав я, пізнавши по голосу знайомого романіста-пригодника, що цікавився якимись ліками біля аптечного прилавка.
— Оригінал! — відповів він так, наче це був наш пароль.
— Не може бути! — засумнівався я, глянувши на його звернуту щелепу, приплюснутий ніс і два синці під очима.
— Оригінал, — підтвердив він. — Тільки спотворений.
— Об трамвай? — хотів був поцікавитись я, але він, ніби відгадуючи мою думку, сказав:
— Об власні двері, не без допомоги, звичайно, двох хлопців.
Я йому поспівчував. Ми залишили аптеку й вийшли на вулицю. Деякий час ішли мовчки. Над нами кружляли сніжинки, переливаючись у неоновому освітленні міста веселковими кольорами.
— Де зустрічаєш Новий рік?
— А де його можна зустрічати з такою пикою? — поцікавився у свою чергу він.
— Як же це трапилось?
— Розумієш, оце якраз новий роман закінчую, а останній розділ про те, як два "ведмежатники" прокрадаються на квартиру героя мого твору, ламають сейф і, замість грошей, помилково викрадають цінні папери, ніяк не клеїться. Ніколи не бачив, як сейфи ламають… Так оце вирішив провести один експеримент, а заодно й двох зайців убити: роман закінчити й критиків задовольнити. Дивись, мо, й напишуть: автор, нарешті, знайшов оригінальний хід, відчувається, що добре знає життя, бо твір по-справжньому цікавий і хвилюючий, герої не штучні, не надумані… Експеримент вирішив провести з приятелем в одній "забігайлівці", куди сходяться підозрілі людці…
Спочатку випили по склянці "Перлини степу", потім перейшли на "Оксамит України", а тут, як на гріх, жодного типика підозрілого. Самі інтелектуали.
Коли це заходять двоє. Один у картузі, другий при модерній краватці. З сигарами в зубах. Так і просяться на сторінки роману. На щастя, й зупиняються поруч. Романіст на хвилинку замовк, запалив цигарку й через хвильку додав:
— Ну й погода!..
— М-да, — згодився я. — Ну, що ж далі?..
(Продовження на наступній сторінці)