І, нарешті, рецензенти. Театральні. Гіганти творчої думки. Важко уявити, скільки вони беруть на себе. Проте з будь-яким завданням справляються успішно, навіть з тією роботою, перед якою часом пасує весь колектив театру, починаючи від головного режисера і кінчаючи декоратором.
Вчитайтесь у їхні статті. Виявляється, постановник і досі не має "чіткого уявлення про розвиток сценічного мистецтва". Режисер захотів звільнитись від штампів і "традицій", і це, як завжди, привело його "до прорахунку", бо "роль машиніста Ніла, яку блискуче виконав артист А., відійшла на задній план, а міщани посунули наперед". Тому не випадково "наша драматургія останнім часом плентається в хвості кіно і навіть телебачення".
Одним словом, рецензент за один раз помітив те, чого не могли побачити ні постановник, ні драматург, ні навіть головний освітлювач театру. А ви питаєте, як грати в більярд! А я звідки знаю?! На початку поради казав, що грати не вмію, а порадити?.. Будь ласка…
ПРО ЩО РОЗМОВЛЯТИ В ГОСТЯХ
Хто з вас не бував у гостях? Хто не відчував отієї холодної атмосфери, яка панує в ті хвилини, коли сервірують стіл? Жінки бігають із кухні в кімнату: шукають ножі, подають виделки, миски з салатом олів'є, мороженим хеком, нарізають лікарську й любительську ковбаси і, як завжди, забувають своєчасно поставити найголовніше — чарки та фужери. Ви дивитесь на цю метушню й почуваєте себе, як дитина в пелюшках, — скуто. Як би ви не намагалися не дивитися на стіл, погляди ваші все одно падають то на баличок (який десь дістали господарі), то на креветки. Вам стає ніяково. Здається, що ваші погляди перехоплюють присутні. Ви встаєте з крісла, пробуєте жартувати. Кидаєте одну-дві репліки, але відчуваєте, що вони недоречні, ніхто не сміється, а на вас усі дивляться принаймні здивовано.
Куди подітись? Чим зайнятись? Швидше б уже за стіл. Чого вони зволікають? Завжди ці жінки ускладнюють собі життя. Поставили б пляшку, оселедчик, один-два огірочки — й досить. Ні, ріжуть навіщось ковбасу, яку, як правило, ніхто не їсть, варять чи смажать картоплю й подають її тоді, коли всі ситі по горло. Потім силоміць накладають вам повну тарілку й кажуть, що в них свиней нема — тарілка має бути чиста.
Та все це буде потім. А зараз ось прибігає з гастронома господар (таке враження, ніби хазяї вас і не чекали), приносить мінеральну воду, плавлені сирки, зелений горошок, забуває, як завжди, купити баночку майонезу чи пачку солі, яка щойно закінчилась.
— Тебе добре посилати лише по смерть, — господиня своєму господареві. — Так не буває, щоб ти та чогось не забув.
— То біжи сама, — огризається господар.
— Ну й побіжу…
Назріває сімейна сварка. Ви ще більше ніяковієте. Вам чомусь здається, що все це — через вас. "Якого біса ми прийшли? Через нас он люди лаються".
— Це щоб було востаннє, — шепочете своїй половині. — Чуєш, востаннє! Більше моєї ноги тут не буде.
Вона обіцяє. Раптом увіходить господар. Він вам нагадує ідіота: очі злі, а на устах посмішка.
— Ну, чим тут розважаються наші дорогі гості?! Трохи скучнувато? — запитує він. — Ну, нічого, зараз буде весело. От Клава тільки збігає в гастроном, візьме майонез, хрін і…
Йому не дають договорити. Всі кричать:
— Ну для чого? Ми ж не прийшли до вас наїдатись. Посидимо, поговоримо…
Господар заспокоює. Комусь пропонує сімейний альбом, іншим показує значки, які збирає син. Вам дає колоду карт. Ви тасуєте й помічаєте, як до вас підсовується мордатий тип. У вас до нього одразу ж з'являється неприязнь. Ви почуваєтесь зайвим. Так і є — нахаба взяв карти, які ви поклали собі. Зводитесь і йдете в іншу кімнату. Там, несподівано для себе, помічаєте хлопчика, який забився у куток і сидить, наче ховрашок у нірці.
— Як тебе звати?
— Вова, — відповідає він.
— А чого ти тут?
— Туди, — показує на вітальню, — мама не дозволяє.
— А-а! Ну, нічого… Зі мною можна. Ходімо, розкажеш мені, скільки тобі років, куди ти ходиш.
Хлопчик вам охоче відповідає, але ви все пропускаєте повз вуха, бо раді, що нарешті знайшли й собі заняття — забавлятися з дитиною. Полегшено зітхнувши, сідаєте на диван. У цю мить знову заходить господар. Мило вам осміхається. Ви хочете йому теж зробити приємність і кажете:
— Яке миле дитя!
— Да, да, — згоджується він і гладить Вову по голівці.
— Якщо говорити відверто… Сідайте, будь ласка, — запрошуєте ви господаря. Він сідає. — Так от, якщо говорити відверто, то я досі не уявляв собі, як люди визначають, на кого схожа дитина: на батька, маму, бабу чи діда. А це тепер помітив, що Вова справді, як дві краплі води, схожий на вас.
— На мене? — перепитує господар.
— А ви що, переконані в протилежному?
— Бачите, я… — Господар хоче сказати щось, але ви його вчасно зупиняєте. Думаєте: "Невже й цього разу помилився? Невже він весь у маму? Та ні, не може бути. Такий же капловухий, як батько. Очі балухаті, ніс баклажаном, губи наче варениці. Ну, викапаний батько. Мати ж гарна жіночка".
— І ви стверджуєте, що це не так? — наступаєте на господаря.
— Я нічого не стверджую… Я хочу сказати…
— Та перестаньте. Гляньте на свої й Вовині вуха…
Господар здивовано дивиться.
— Ну що ви скажете?
— М-да! Можливо, якась схожість є.
— Ви це називаєте — "якась схожість"? Цілком ваші вуха, тільки в мініатюрі. А візьміть ніс! Подивіться на його ніс. У кого ще такий ніс, як у цього милого… у-у-у… і славного хлопчика? Тільки у вас і в нього…
Господар починає вовтузитись і, видно, хоче швидше піти від вас.
— Мені моя дружина розповідала про Вову… Мовляв, підеш побачиш, який у Матущаків хлопчик, — вундеркінд. Я у вас вперше й, тільки глянув на Вову, одразу подумав — викапаний ви…
— Пробачте, але це не мій син, — раптом виривається в господаря.
— Не ваш? А чий же в вашій кімнаті син?
— Не знаю. Я спочатку думав, що ваш. Мені навіть здалося…
— Що вам здалося?
— Ну, що навпаки… Ви схожі на нього, а не я.
"Мда! — мдакаєте ви про себе. — Оце ситуація!"
Господар тим часом зводиться й щезає на кухні.
— А де твій тато? — питаєте в хлопчика.
— Он, — показує хлопчик на типа, що забрав у вас карти.
Ви підсідаєте ближче.
— Ну, як? — цікавитесь у типа.
— Карта не йде, хоч убий! Не везе!..
— Зате в коханні повезе, — підбадьорюєте ви.
— І не кажіть… Уже повезло.
— Воно й видно! Син у вас славний! Ваша копія… Розповідав мені, як його звати. Сказав, що йому шість років.
— Це він може… Туз хрестовий… Бито, — каже тип.
— Пробачте, а ви зі своєю давно живете?
— Ви до мене? — питає товстомордий.
— Ну, да…
— П'ять місяців.
— Що? — перепитуєте ви так, ніби проковтнули виделку. — Як же це так? Ви п'ять місяців, а синові шість років?
— Дуже просто… Дама пік… — товстомордий б'є. — Від першого чоловіка синок… Забрав… Нічим було крити… Як бачите, ні в картах, ні в коханні…
Вам на душі стає тоскно. Хоча б швидше до столу. "Ну й жінка, — це ви про свою. — Знову через неї влип. Більше я не піду з нею в гості. Чорта лисого бачитиме вона мене у своїх знайомих…"
У кімнату вбігає ще один шибеник. "Мабуть, оце син господаря, — думаєте ви й пильно вдивляєтесь у його обличчя. — Очі, вуха — ніби його. А втім, хто зна?! Ліпше не зачіпати. А що, як він виявиться сином сусіда?.."
Коли з вами й справді таке трапиться, моя вам порада: не беріть це близько до серця. Так і до інфаркту не далеко. Помилились? Нічого страшного. З ким не буває! Погладьте хлопчину по чубчику і вдайте, що ви ще більше здивовані, ніж хазяїн.
— Ніколи б не подумав, — скажіть йому. — Ви запевняєте, що це син сусіда? Дивно! А він так схожий на вас.
Після цього сідайте до столу і, головне, добре закусуйте.
ПРО ЩО РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЖИНОЮ
Тільки для дорослих
Якщо ви спостережливі, то, безперечно, помітили, як у наш час багато парубків. І це незважаючи на те, що вони відбули армію, мають професію, інколи навіть ізольовану квартиру! А от не одружуються. У чому ж причина? А причина, як виявляється, у тому, що більша частина з них не знає, про що розмовляти з майбутньою дружиною. Куди легше з коханою. З нею взагалі можна не вести ніяких розмов. Бо закохані, до відвідування загсу, як достеменно встановлено, розмовами не переобтяжують себе, ніяких сімейних проблем не вирішують, а тільки страждають від кохання, мовчать або зітхають, густо пересипаючи страждання довгими й затяжними поцілунками.
(Продовження на наступній сторінці)