Зараз Єва їхала, судячи з маршруту тролейбуса, до Києво-Печерської лаври. Бубон взяв слід і тепер ішов по самих її п'ятах. Коли Єва оглядалася, він дивився тільки на її десертні губи. Вони чи не найбільше приваблювали Бубона. Лінія верхньої губи була вигнута настільки красиво, що нагадувала Карлу Івановичу лук у вигляді бухгалтерської рахівниці, а нижня — тятиву. Верхня за кольором схожа на "гріот остгеймський", нижня — на "шпанку" ранню. На смак? Бубон не пробував. Але як любитель вишень знав, що кожна ягода у собі містить 13 відсотків цукру, 2,5 — різних кислот і до 0,8 — дубильних речовин. З неї виготовляють варення і навіть алкогольні напої. Губи у Єви, як і вишні, гадав Бубон, порівняно невимогливі, морозостійкі, добре переносять вологу, але не терплять посухи.
Карло Іванович не помилився: Єва зійшла на останній зупинці і, переступивши поріг надбрамної Троїцької церкви, зацокотіла своїми каблучками по надмогильних, ніким не огороджених, металевих плитах. Бубон втесався в одну з туристських груп, що розмовляла, як йому здалося, мовою хінді, і підійшов разом з нею до лаврської дзвіниці.
— Не зводьте з неї очей,— казав йому Сідалковський.— Для майбутніх співбесід нам потрібно знати кожен її рух.
Рухів Єва не робила ніяких. Просто сіла на лаву, розкрила путівник і удавала, що вивчає розпис Троїцької надбрамної церкви з "Ликом святих дів". Потім перевела погляд на старих мудреців і, читаючи зліва направо, знайомилася з києво-печерськими архімандритами: Іосифом краківським, Варлаамом Ясинським, Інокентієм Гізелем, Йосипом Тризною, Петром Могилою, Захарієм Копистинським. Ніхто з них їй не сподобався. Відвернулася з нудьги— і раптом побачила Бубона. Очима інтуриста, як старовинну скульптуру, заходилася вивчати його з ніг до голови і навпаки. Карлу Івановичу стало не по собі. "Індійці" розступилися перед ним і залишили їх наодинці.
Сонце, переламавши, як списи, свої золоті промені на золотих банях, несподівано ударило просто в зіниці. Карло Іванович примружився, а потім відійшов убік, витяг газету і заховався від погляду сонця і Єви. Та проміння небесного світила, як і погляди Єви, не залишали його в спокої, і Карло Іванович навіть через "Бухгалтерські відомості" відчув, що починає перегріватися, як Єва при Адамові. "Зайве тепло завжди шкодить,— згадав він афоризм Сідалковського.— Для мене це теж може погано кінчитися..." І побрів у тінь під дзвіницю.
Єва зробила пірует на сто вісімдесят градусів і повернула свою гарно обрамлену золотою стрічкою голову до Бубона. Сонце такого піруета зробити не могло і залишило Карла Івановича в затінку. Єва на деякий час завмерла в позі Оранти і тепер нагадувала Бубону якусь відому картину, котру щойно винесли з багетної майстерні. Він проштрикнув дірку у фінансово-торговельній статті "На помилках продавців — вчаться покупці" і хотів було глянути на Єву, але побачив чийсь ніс, на всій площі якого весна щедро висіяла свої прикмети. Карло Іванович виглянув з-під газети.
Перед ним стояла група туристів. Вони не так слухали екскурсовода, як галасували.
— Товариші, будь ласка, тихіше. Я вас усіх перекричати не можу,— подавала коротеньку довідочку гід — дівчина з чистим полтавським акцентом і вимовою, міцно натискуючи на "р" і пом'якшуючи "л".
На дзвіниці тричі ударив фултівський годинник. До ніг Бубона упало три каштанових листочки у вигляді київського герба. В проломі, з боку Цитадельної, під рівномірний бій годинника з'явився Він. Бубон упізнав його одразу. Як і того першого дня. Він був у картатій кепочці з ґудзичком на тім'ї, в таких самих картатих штанях, піджаку й сорочці. "Чоловік у клітинку, прихильник Фішера і Таля",— подумав Бубон і згадав чомусь про морський бій між Сідалковським та Панчішкою, а також стокліткові шашки, в які сам полюбляв грати з Адамом.
Чоловік у клітинку був високий, з біблійською бородою. У бороді перепліталося чорне з сивим волосся. Бубон не міг навіть приблизно визначити вік її власника. Він не знав, хто перед ним: юнак — ровесник Єви, чи дід — ровесник Бубона. Єва, помітивши його, залишила Карла Івановича в спокої, піднялась для чогось на каблучках, наче балерина, а тоді пішла на біблійську бороду з виглядом прирученої лані, якій щоранку дають шматочок цукру. Чоловік у клітинку так естетично нахилився до Євиної ручки, що навіть Панчішка й Сідалковський тільки позаздрили б його витонченій техніці, коли б мали щастя побачити цю зустріч на власні очі.
"Біблійська борода",— пробурмотів Бубон і закодував незнайомого під такою ж назвою. Єва обвила Бороду за шию. "Нічого святого у неї не залишилося,— дивився на них Бубон.— Поцілунок по-італійськи..." І через свою природжену скромність опустив очі.
Та Єва не цілувалась. Вона щось шепотіла "чоловікові в клітинку", насилу знайшовши між патлами його вухо. Борода глипнув на Бубона, схопив Єву за руку, і вони галопом, як молоді лошаки з розвітреними гривами, вискочили на вулицю. "Молодий,— заздрісно подумав Бубон.— Бігає, як жеребець". Він ледве встиг ускочити в задні двері тролейбуса, примоститися позаду них і швиденько вивернути двобортний японський плащ. Сісти Бубонові не вдалося, пасажирів у тролейбусі було стільки, що на наступній зупинці людська хвиля підхопила Бубона і, як ракету на підводних крилах, понесла між Євою й Бородою. Карло Іванович незчувся, як вилетів, наче гумовий корок з пляшки, знову на тротуар — тільки тепер через передні двері, не встигши й заплатити за проїзд.
"Як внесли, так і винесли,— дивлячись услід тролейбусові, скрушно похитав головою Карло Іванович.— Важко бути детективом".
Він так розгубився, що й не знав, як чинити далі. За тролейбусом же не побіжиш... Чекати наступного? А що, як не сядеш?
"Тепер усе залежить від вас, Карле Івановичу,— згадав він слова Сідалковського.— Не можна втрачати ні хвилини. Не забувайте, віднині ви наш, фіндіпошівський, комісар Мегре..."
Раптом заскреготали гальма. У повітрі запахло смаленим.
— Гума,— потягнув носом Бубон, глянувши на шину, з якої струмував синюватий димок.
— Куди? — поцікавився шофер.
— Уперед! — скомандував Бубон, не вірячи очам своїм і таксистові, який з власної ініціативи зупинився біля нього.— Вперед! За двадцятим номером тролейбуса!
Таксист недовірливо зміряв Бубона з голови до ніг і хотів було витурити його на тротуар. Але Карло Іванович на його очах багатозначно перевернув берет і зробив жест, яким користуються солдати при зустрічі з патрулем. Тобто поліз до кишені нібито за документами.
— Не треба,— мовив водій.— І так все ясно. Мені в таких операціях доводилося брати участь. Рецидивіст?
— Жінка,— відповів Бубон.
— Жінка-рецедивіст? — таксист питав, ніби передавав азбуку Морзе.
— Жінка — в розумінні дружина, шановний,— пояснив Карло Іванович.
Таксист розчарувався:
— Значить, без пострілів?..
— Але з ляпасами...
— По щоках? — діалог нагадував словесну дуель.
Раптом Бубон помітив картатий костюм і смугасту бороду. "Чоловік у клітинку" вилетів на тротуар, як і він п'ять хвилин тому. Бубон захвилювався.
— Он вони! — вказав пальцем невідомо для чого він.— Борода. Костюм у клітинку.
Таксист ще раз черконув шинами об асфальт.
— Економте гуму,— голосом Сідалковського порадив водієві Бубон, подаючи старого карбованця, виділеного профспілкою "Фіндіпошу".
— А ви довго не тягніть,— шофер виявився з тих, хто за словом, як і за здачею, в кишеню не лізе.
Та Карло Іванович з нього нічого й не вимагав. Він був такий щасливий, знову побачивши Бороду і Єву, як молодий слідчий, що нарешті знайшов довгожданий недопалок з відбитками пальців і залишками губної помади.
Тепер склалося враження, що не Бубон іде за ними, а вони ведуть його, замітаючи сліди. Молодята перейшли університетський скверик, вийшли за бульвар Шевченка і несподівано повернули назад. Бубон повернув теж. Але в цьому випадку він програвав, бо не знав, чи не щезнуть вони за його спиною. Бубон зробив петлю, схожу на петлю Нестерова, і зайшов їм з тилу. Борода намагався збити Бубона з "хвоста", як пес прив'язану хлопчиками бляшанку. Борода ще раз повернувся до Карла Івановича. Бубон повернув теж і пішов на червоний світлофор. Десь заскреготіли гальма, до вух долинули слова, які в соборах не вживалися. Бубон ішов важко, як загнаний слон. Він оглянувся — і ледь не остовпів: позаду йшли самі бороди, ніби поспішали на огляд-конкурс. "Бородатих тепер з'явилося більше, ніж гравців у "козла",— подумав Карло Іванович, і раптом йому чомусь стало ніяково за себе. Бубону здалося, що в цій бородатій масі він скидається на голого серед одягнених, а його чисто виголене обличчя — на дірку в штанях, крізь яку виглядає не засмагле на сонці коліно...
Єву і отого "в клітинку" він помітив біля фонтану "Купальниця", яку тут охрестили на "Оголену Машу". Бубон зробив коло і сів навпроти них. Знову почав накрапати дощ. "Біблійська борода" витягла плащ і накрила гарні Євині коліна, як це часто роблять болільники на стадіоні, коли з верхнього яруса починає стікати дощова вода.
(Продовження на наступній сторінці)