— От бачте. А що ж у Монако? Заходимо, не встигли сісти, коли до нас прибігає офіціант і, уявіть собі, чистісінькою французькою мовою каже: "Бонжур, мосьє! Чого бажаєте?" А я йому, недовго думаючи: "Чаю". Якого, питає, індійського чи грузинського? Згадав, що в мене є приятель-грузин Ашот Пейченадзе. Кажу офіціантові: "Прошу грузинський". А він до мене: "З лимоном чи без лимона?" — "З лимоном,— кажу,— тільки з цілим".— "Гаразд, мосьє. Але з цукром чи без цукру?" Тоді Європа тільки починала пити без цукру. Але я, як подоляк із "цукрового Донбасу", кажу йому: "Давай-валяй з цукром". А він мені: "Деволяй"? — "Деваляй,— відповідаю,— не буду, тільки чай". Отут і почалось. Ви. Філарет Карлович, у Монако випадково не були?
— Не доводилося,— мовив Чудловський.— Будьмо!
— Ху! — видихнув Сідалковський і, не поспішаючи, продовжував.— Дивлюсь, буквально через хвилину з'являється офіціант. На таці в стилі кардинала Рішельє несе в позолоченому чайнику з балериною на кришечці окріп. Позаду нього йде перший помічник офіціанта з трохи меншим підносом у стилі Людовіка XVI. Несе заварку,— Сідалковський глянув на Грака. Той майже не реагував: почав звикати чи вступав у тісний контакт з вірменським коньяком.— Замикало цю процесію два гарсони: два маленьких хлопчики з білими одеськими шапочками на голові. Перший ніс цукор у позолоченому целофані, другий — срібний ніж на подушечці.
— То, перепрошую, а чому в одеських шапочках? — перепитав Філарет Карлович.
— Ну, я маю на увазі шапочки, що дуже схожі на одеські. Тільки у них замість симпомпончика зверху — збоку по бантику, як на жіночих чобітках,— розмальовував Сідалковський.— Так от, підходить ця група товаришів до мене. Підбігає, звичайно, метрдотель і, починається: один ллє окріп, другий кидає цукор, третій нарізує при мені лимон, четвертий розмішує той чай і просить мосьє попробувати, чи смакує. Повірте, Філарет Карлович, піт на чолі виступив від отієї процедури, а як заломили після цього ціну, лоб інеєм одразу в нас покрився. Навіть метрдотель і той злякався. Ні, дав собі я після того слово: я не мільйонер, а простий радянський моряк торгового флоту, і Монако мені ні до чого, як і гонконгський грип...
— Перепрошую, а в Польщі вам не доводилося бувати?
— Чому ж, бував,— не моргнувши оком, мовив Сідалковський.— У мене там багато друзів,— він згадав Осмоловського, Осовського і Бжезовського.— Ось, будь ласка, їхні візитки. Будете у Варшаві, Познані чи Кракові — до ваших послуг їхні адреси.
Неначе три найвищі козирі, він кинув на стіл візитки і мовчки почав накладати собі в тарілку традиційний салат "олів'є", невідомо ким завезений до нас із Франції. "Горошок. Зелений горошок,— мовив сам собі Сідалковський.— Бери обережно, а то знову падатиме з виделки, котитиметься по столу. Пальцями ж не ловитимеш... Ти його хоч причавлюй або полий майонезом. Краще триматиметься". А вголос тим часом продовжував:
— Заходили і в Щецін...
— Та невже? — у Чудловського раптом випала з рук виделка, а з рота виглянув хвіст недожованого оселедця.— Звідти моя дружина Марія Євгена Цецелія Тереза.
Сідалковський не розгубився і запитав:
— З дочками?
— Що ви, то є польське ім'я. А хіба Сідалковський, перепрошую, не поляк?
— Ні. Я українець,— відповів Сідалковський.— У нас із поляками дуже багато спільного: у мові, в прізвищах.
Філарет Карлович поморщився.
— Я перепрошую, ви з інтелігентів? То я розумію, у наш час аристократів нема, але інтелігенти...
— Він із сім'ї відомого професора Сідалковського — доктора ветеринарних наук,— не втримався знову Грак.— Батько його — вчений світового масштабу. Вивчає секрецію шлункового соку у первісток і виділяє той сік відомим тільки йому методом. Нещодавно першим у світі зробив пересадку конячого серця в груди бику-сименталу. Операція пройшла успішно. Бик живе, а кінь помер...
"Платить за Наполеончика. Багато випив",— Сідалковський не спускав з Грака очей, намагаючись йому щось сказати, але той не дивився на нього.
— Батько у Сідалковського надзвичайно скромний і простий, як і належить великим людям. Син його у філіалі науково-дослідного закладу очолює відділ синьки і хутрозамінників. Одночасно обіймає посаду голови місцевкому профспілки. Син, як бачите, пішов по батьковій лінії.
Сідалковський скромно схилив голову, як це робив Грак у день їхнього знайомства. Він дивився на стіл і думав: "Дорогувато обійдеться це сватання генералові. Треба й цих чортових креветок спробувати. Ніколи не їв. Але модно... Усе тепер модно. Навіть їжа". Сідалковський поклав собі кілька креветок, спочатку на тарілку, тоді на язик. Вони йому зовсім не смакували: "Чорті й що! Чим люди захоплюються? Хемінгуей їв, кажуть, тільки одні голови. Решту викидав. Збожеволіти можна".
— То дуже приємно. У вас благородна кров...
— Благородна,— Грак узяв керівництво в свої руки.
Сідалковський не втручався. Йому це імпонувало. Та й не хотілося Філарета Карловича розчаровувати. Але незабаром це почало набридати. Грак у багатьох місцях фальшивив, як Ховрашкевич на гітарі. Наприклад, з тією пересадкою конячого серця бику. Чудловський ледь стримався. Видно, відчув фальш.
— Пробачте,— нарешті вставив і своє слово Сідалковський.— Зараз мова йде не про мене. Ми прийшли просити...
— Знаю,— раптом сердито випалив Чудловський.— Зося розповідала. Хто з вас збирається одружуватися?
Відчувалося, що він знав це, але запитав просто для слова.
Сідалковський кивнув на Грака.
— Пс! — поморщився Філарет Карлович.— Я гадав, то є ви, Сідалковський.
— Я себе не нав'язую,— гордо заявив Грак.
— То я перепрошую, ви, до холери, з характером.
— У нього характер твердий. Твердіший за штучний алмаз,— підтримав Сідалковський.
Зося підвелася.
— Тату, дозволь, я залишу вас,— вона взяла на руки ангорського кота, хвіст якого стирчав, як перископ, і пішла до своєї кімнати.
— Як звати цього красеня? — показав Сідалковський на кота.
— Досифей.
— Мишей ловить? — вирішив підтримати розмову Грак.
Чудловський вибухнув:
— Вас цікавить, перепрошую, кіт чи моя донька?
Грак його явно дратував. Тесть був розчарований у майбутньому зятеві.
— Вибачте, але я Зосю знаю давно. Мені про неї відомо все...
— Отже, вас тепер цікавить тільки кіт і чи він ловить мишей? Чи не так? У нас мишей ловить Зося. Мишоловками. То хай буде відомо вам. І годує тими мишами Досифея. Він їх живих боїться. Зрозуміло?
— Ще раз пробачте, тату...
"Заграв. Грак почав перевтілюватися. Ні, в нього таки щось є",— Сідалковський ледве стримував посмішку.
— Слухайте, ви! Я ще вам не тато. Мене звати Філарет Карлович. Так буде й надалі. Навіть тоді, коли Зося вийде за вас заміж. Якщо ця пригода колись, до холери, трапиться. Мені особисто ви не подобаєтесь. У вас, знаєте, якесь видовжене обличчя. Наче вас годували, перепрошую, у дитинстві без ложки. Ще раз перепрошую, немов з корита.
Грака ніби вдарило струмом. Він завівся, як електровіник, і закрутився на місці. З рота почала виділятися пара. Кільцями.
— Але мені не з вами жити, а з вашою донькою. І крім цього, ви нічим не кращі за мене, Очі — як у рака. Та ще й самі довгі, сухі, як московська напівкопчена...
— Псякрев! — спалахнув Чудловський і справді став як варений рак.— До холери! Я вас викину у вікно і не пожалію шибки. У мене в цьому ділі є досвід. Можете мені повірити.— Чудловський зірвався з місця. У його кістлявій руці блиснув ніж із чистої неіржавіючої сталі. Грак заплющив очі. Сідалковський завмер на місці.
РОЗДІЛ IX
в якому розповідається про суміжну професію Бубона, божественні місця, хінді, біблійську бороду, про жінок взагалі і двох дам зокрема
Бубон трясся на задньому сидінні тролейбуса, як буйок на дніпровських хвилях. Він їхав невідомо куди, бо їхав за Євою. Єва сиділа попереду. Сама. Карло Іванович ззаду, в оточенні студентів. Він двічі підряд, майже після кожної зупинки, перевернув свій берет.
— Ілюзіоніст на пенсії,— посміхалися студенти і просили Бубона показати ще якісь фокуси.
Бубон форкав, як тюлень, і це студентів також смішило. Карло Іванович гнівався, але й це впливало на студентів по-своєму, і вони дружно заливалися сміхом.
Роль приватного детектива Карлу Івановичу то подобалася, то набридала. Коли щось траплялося цікаве і в нього виходило, як у кращих сищиків з пригодницьких романів, Бубон цвів, наче півонія, вирощена дбайливими руками Мацести Єлізарівни, коли ж потрапляв в отаку ситуацію, як зараз, хотілося ляпнути беретом об тротуар і плюнути в урну. Карло Іванович, як істинний киянин, не дозволяв собі плювати, як він казав, на місто і ніколи не викидав талончиків чи трамвайно-тролейбусних квиточків на тротуар, а тільки в урни.
Ось уже четвертий день підряд він передчасно щезає з "Фіндіпошу", сідає в електричку і мчить до столиці, щоб натрапити на слід Єви, котру нечиста сила чомусь весь час тягне в божественні місця: то у Володимирський собор, то в Софію, то під Видубецький монастир.
(Продовження на наступній сторінці)