Ховрашкевич запропонував організувати квартет "Фіндіпошу". Замість класичного (дві скрипки, альт і віолончель) він пішов на варіації: одну скрипку (Масик Панчішка), одну гітару (сам Ховрашкевич), барабан (К. І. Бубон) і віолончель (Муза Бубон). Окрім цього, Сідалковський попросив Ховрашкевича, як провідного науковця, прочитати лекцію лісникам про нові досягнення в селекції на тему "Штучний добір", зокрема про схрещування ондатр з їжаками в умовах лісостепу. Михайло Танасович, був, здавалося, не проти лекції, але Стратон Стратонович сприйняв таку пропозицію за насмішку над своїм улюбленцем і категорично заборонив, мотивуючи заборону тим, що всякі схрещування — функції науково-дослідних інститутів і лісникам це ні до чого.
Розподілені були й інші ролі. Адам Кухлик мав виконати пісню "І чого тікати?". На біс — "Коли розлучаються двоє" або "Скажи мені правду". Нещадим пообіцяв підготувати арію Остапа "Що ти вчинив?" з опери "Тарас Бульба". Ця арія пропонувалася Стратону Стратоновичу, але він категорично відмовився брати будь-яку участь у концерті. Дульченко і Чудловська складали дует і мали співати всього одну пісню "Два кольори". За "біс" усі були спокійні: вдруге їх не викличуть, а якщо слухачі раптово почнуть стріляти (мається на увазі сидіннями стільців), то щоб не розцінювалося, як останній номер програми.
Сторінку сатири й гумору та роль конферансьє брав на себе Панчішка. На Чигиренка-Рєпнінського покладалися обов'язки старшого художника-декоратора. Старшого на той випадок, якщо в лісництві раптом виявиться свій художник. Загальне керівництво випадало на долю Ковбика.
З третього питання виступив сам Сідалковський. Насамперед він повідомив усіх членів профспілки, що віднині п'ятниця — день зміцнення сім'ї. По-друге, зачитав заяву Адама Кухлика.
— Єва,— казав, не поспішаючи, він,— одержала від своїх батьків спадщину, але у вигляді пережитків минулого. Ми знаємо, що в наших здорових і нормальних сім'ях почуття перевіряються, як гроші, не відходячи від каси. Єва, судячи із заяви Адама, чомусь порушила це святе правило і тепер перевіряє ті почуття десь на стороні, далеко від дому і від чоловіка. Наш обов'язок — перевірити Єву і викорінити те, що ми образно називаємо вчорашнім днем. Саме з таким проханням — зберегти сім'ю і любов — звернувся до нас,— Сідалковський підняв заяву, як прапор,— наш найактивніший член профспілки, її скарбник — Адам Кухлик, вибачаюсь, Адам Баронецький. Він, як ми знаємо, тільки один настільки точно і своєчасно платить членські внески, що йому може позаздрити навіть пошта. А особливо — телеграф. Тому місцевком разом з адміністрацією вирішили,— Сідалковський кожне слово карбував, як металеві карбованці,— перевірку поведінки Єви, пробачте, як вашої дружини прізвище? — звернувся до Адама.
— Гранат. Єва Гранат,— ледве вимовив Адам, зворушений і розчулений промовою Сідалковського.
— Так-от: перевірка поведінки Єви Гранат покладається на голову "бюро уваги", нашого найдостойнішого і найзразковішого сім'янина, шановного Карла Івановича Бубона! — урочисто закінчив він.
— Пробачте, шановний, але у мене професійна хвороба... А для перевірки треба ходити, бігати. У мої роки за молодими жіночками...
— У ваші роки, Карле Івановичу, тільки за молоденькими й гасати,— кинув репліку Ковбик.
— Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але в мене, я вибачаюсь, хвороба. По-латині не знаю, як називається... Я не провізор...
— То у мого знайомого теж була така хвороба,— несподівано підвівся з-під вішалки Ховрашкевич.— Але, то я вам скажу, він тільки його ходінням і вилікував. Ходіння — то найкращий засіб боротьби з тими професійними хворобами...
— А чому б ото вам, шановний, не піти? Ви у нас, пробачаюсь, старий парубок. Вам з боку сімейного життя ніщо не загрожує.
— Що ви з нього, Карле Івановичу, візьмете? А якщо воно раптом на тій Єві одружиться? Гляньте, женщина яка? Така обплутає не одного Ховрашкевича,— промовив Ковбик, передаючи Бубонові, як естафетну паличку, фотокартки Єви.
Карло Іванович глибоко зітхнув, витер з лисини піт і сів з виглядом людини, готової на все, навіть на подвиг в ім'я збереження чужої сім'ї.
РОЗДІЛ VI
в якому розповідається про генеральські аксельбанти, гарний почерк, наклепи, повторення історії, пані Віленську, сніги Кіліманджаро, одинадцятий подвиг Геракла, темне і загадкове царство Аїда
Грак прийшов рівно через тиждень.
— Точність — ввічливість королів. Неточність — ввічливість ветеринарів,— безцеремонно зустрів його Сідалковський.— А я вже гадав, ви поїхали до села. Поміняли генеральські аксельбанти на кохання, і, знаєте, стало раптом жаль вас, як чогось передчасно втраченого. Я відчуваю, що мені вас у житті не вистачає, Грак. Шосте чуття підказує. Сідайте. Чого ви стоїте, як на заліку? Ви вже не студент.
Грак сів. Сідалковський вийняв пилочку для нігтів і заходився їх підточувати.
— Як поживає Сабанєєв?
Грак підвів на нього очі — погляд у нього був розумний, але туманний, як матове скло.
— Важко мені з вами, Грак. Важко, але приємно. Підтекстів ви зовсім не вловлюєте. Від образності далекі, як я від канцелярії православної церкви. Скажемо простіше й доступніше. Окунцями займалися?
— Займався,— ожив Грак.— Навіть пробував юшку варити. Товаришка допомагала...
— Та, що збирається виходити за механізатора широкого профілю?
— Вона не виходить.
— Ну, так вийде. А ви їй так нічого й не сказали. Ай-яй-яй! Це дуже негарно з вашого боку — використовуєте дівчину, як посібник по варінню юшки. Ну, гаразд. У Сабанєєва, значить, заглядали?
— Навіть законспектував.
— Будову тіла риби вчили по схемах чи по фотографіях?
— По малюнках.
— Це трохи гірше, але нічого. Як бачите, Грак, академію скінчити мало, потрібно пройти ще університети. Отже, за діло. До Стратона Стратоновича я піду сам. Якщо він виявить бажання подивитися на вас — покажу. Сидіть у кабінеті, але, дуже прошу вас, не зачіпайте паркету. Краще повторюйте пройдене,— Сідалковський вийшов.
— Стратон Стратонович у себе? — привітавшись, запитав у Дульченко.
— Нема! — відрубала по-єфрейторськи Маргарита Ізотівна.— Вийшов.
Сідалковський поглянув на Зосю — та заперечливо і ледь помітно похитала головою. Зося для фіндіпошівців була за барометр. По ній вгадували настрій Ковбика, визначали, коли можна було заходити до Стратона Стратоновича, а коли краще не йти. Якщо Зося мовчки й заперечливо похитувала головою, то це означало, що стрілка показує на бурю. Якщо стенала плечима знизу вгору, то це означало: погода сонячна, але з хмарами. Коли голова у Зосі опускалася різко вниз і при цьому заплющувалися очі — це означало, що у Ковбика настрій сонячний, без жодної хмарки на обрії. Якщо стенала плечима і одночасно розводила руками, то можна було йти, а можна й вертатися. Цього разу Зося просто здивовано підняла праве плече і ледь помітно кивнула головою: "Стратон Стратонович є, але Королева Марго не пускає".
— Дивно,— промовив Сідалковський.— Тільки-но телефонував: "Сідалковський, зайдіть до мене", а тут...
— Якщо телефонував, то зайдіть,— розсердилась Дульченко.
Стратон Стратонович був у кабінеті не сам, а з Ховрашкевичем. І Сідалковський одразу відчув, що мова йшла якраз про нього. Останнім часом Євграф чомусь не подобався Ковбику, і той дивився на нього, як нумізмат-початківець, якому підсунули блискучу монету, подаючи її за дорогу й рідкісну, а вона виявилася звичайною, та ще й абсолютно сучасною.
Ковбик і сам не знав, що саме йому не подобається в Сідалковському. Чи не ця його претензійність, імпозантність, оце хизування? "Машкара це все",— думав про нього Ковбик. Хоча зовні вони, здавалося, не відрізнялися нічим. Обидва носили сучасні костюми й краватки. Той і той читав періодику, але загалом щось їх різнило й відкидало в різні боки. Сідалковський підкреслено розмовляв чистою літературною мовою за випуском останнього доповненого і переробленого групою мовознавців правопису. Він не вставляв у речення жодного архаїзму і не пересипав свої виступи діалектизмами. Навіть подільськими *. Так переважно розмовляють тільки співробітники видавництва "Наша школа", але й то не під час перерви. Все це давало підстави Стратону Стратоновичу казати на Сідалковського: "Інтелігент собачий".
Ховрашкевич у цьому його повністю підтримував, а зі свого боку виливав на Сідалковського і своє відро помий. Тепер вони обидва жалкували, що прийняли Сідалковського на роботу, і навіть були певні, що він незабаром цілком замінить Варфоломія Чадюка.
— Такі правильні завжди доноси пишуть,— казав Ковбик.
— То, скажу вам, я вже бачив, як він годинами сидить і виводить кожну літеру, ніби Даромир взуття на картинах. То такий почерк виробляється не випадково...
— Хай пише! — опускався у крісло Ковбик.— Тільки ті епістоли на його голову.
(Продовження на наступній сторінці)